Маргінальні колоритні персонажі з кожною наступною стрічкою все більше відходять у минуле, поступаючись місцем мелодраматичним історіям, смуток дедалі тісніше співіснує з іронією, але від цього роботи Альмодовара не втрачають свої привабливості. Набір інструментів, якими вміло оперує режисер, універсальний і може бути застосованим як для комедій, так і для тонких драм.

Наратив, традиційно для фільмів Альмодовара, настільки перенасичений подіями і образами, що будь-яка спроба його переказу перетвориться на основу для кількох десятків серій мильної опери. Любовний чотирикутник, ревнощі і зрада, падіння зі сходів і автокатастрофа, травми душі і тіла, несподіване батьківство – все це присутнє, але режисерові щоразу вдається перетворити набір штампів на тонкий, чуттєвий фільм. Нова його робота є чи не найбільш медитативною і розсудливою. Події неквапно розгортаються протягом двох годин, проте фінал фільму видається дещо прискореним і обірваним. Складається враження, що режисер запізно усвідомив масштабність свого задуму, тому вирішив вмістити розв’язки всіх інтриг в останні двадцять хвилин і якнайшвидше поставити крапку. А історія цього разу серйозна, оскільки стосується не лише любовних чи сімейних мотивів, а й кіно як процесу роботи над фільмом і як мистецтва, професії режисера, яка може стати покликанням, а може – вироком. Головний герой фільму – популярний кінорежисер Матео Бланко мав визнання і кохання чарівної жінки Лени, яка офіційно може бути пов’язана з ним лише стосунками актриса-режисер, оскільки змушена жити зі старим впливовим банкіром у знак вдячності за врятоване ним життя батька дівчини. Проте сила кохання між Матео і Леною виявляється сильнішою за їхню відданість кіно, і вони втікають від усіх проблем до моря. Але жити довго і радісно їм не доведеться. Натрапивши на сцену з фільму «Подорож до Італії», коханці уявляють, що смерть застане їх так само, як і героїв фільму, які померли в обіймах один одного, і фіксують свої обійми хоча б на плівці фотоапарата. Але смерть прийшла, коли вони перебували на різних сидіннях автомобіля, та й фотокартку невдовзі розірвали. Автомобільна аварія забирає життя у Лени і зір у Матео, який не може змиритися зі смертю коханої і одразу ж відмовляється від життя до аварії – стає сліпим сценаристом на ім’я Гаррі Кейн. Через спогади Гаррі глядач дізнається всі сюжетні перипетії, але надати цим спогадам справжньої глибини, показати через них світовідчуття героя режисерові не вдалося. Складно виразно показати головного героя-чоловіка, якщо впродовж стількох років у центрі режисерського кіносвіту стояла жінка. Напевне, тому Пенелопа Крус, для якої це вже четверта спільна робота з Альмодоваром, привертає до себе найбільшу увагу.

«Розірвані обійми» – це певною мірою метафільм, спроба режисера підбити підсумки власної роботи і порефлексувати над темою природи творчості і режисерського призначення. Стрічка містить у собі два фільми і декілька сценаріїв, деякими образами, сценами (найбільш помітний – це зйомки фільму «Дівчата та валізи», що є дуже прозорою алюзією на «Жінки на межі нервового зриву») відсилає до давніх фільмів режисера і до класики світового кіно, перевтілення Лени у гримерці нагадують зірок екрану Мерилін Монро та Одрі Гепберн. Очевидним стає зв’язок між любов’ю, пристрастю і творчістю: втративши кохану, Матео помирає як режисер, і лише, розібравшись у собі і розплутавши інтриги минулого, сценарист Гаррі знову стає режисером Матео. Він здійснює монтаж підступно зіпсованого і випущеного таки фільму «Дівчата та валізи», який стане найкращим фільмом у його біографії і дасть життя Лені бодай на екрані. «Фільми потрібно завершувати, нехай і наосліп» – каже у фіналі «Розірваних обіймів» Матео, а Альмодовар в інтерв’ю засвідчує свою любов до кіно так: «Я освідчуюсь у любові до кінематографа, яким ти, звісно, можеш заробляти собі на життя, але коли воно для тебе не просто професія, ай ірраціональна пристрасть».На нову картину Педро Альмодовара чекали з нетерпінням, адже останні три його роботи, отримуючи нагороди кінокритиків і прихильність глядачів, не давали підстав для сумнівів у майстерності режисера. «Розірвані обійми» справили двояке враження, оскільки режисер, з одного боку, створив фільм за своїм «фірмовим рецептом» із знайомими усім авторськими ходами і прийомами, а з другого – наповнив його дещо іншим змістом.