Те, що «провінція» поняття не географічне, розумієш після кожної подорожі до Херсона. Підтвердженням цієї аксіоми є традиційний щорічний фестиваль «Мельпомена Таврії», а також найсвіжіші прем’єри тамтешнього театру. Звичайно, не всі вони є безперечним мистецьким відкриттям, але завжди – Територією пошуку. Більшість із них («Страшна помста» за М. Гоголем, «Таємниця жінки, яка літає» М. Вішнека, «Два серця» О. Образцова) можуть гідно конкурувати на сцені будь-якого театру України.

При тому, що освіта, наука, мистецтво, як, власне, й поняття Духовність, яке їх об’єднує, стали непотрібними сучасному українському суспільству (а може, лише можновладцям?) і дедалі більше набувають прикладного (задля обслуговування корпоративів) значення, надзвичайно важливо зберегти професійні критерії, не втратити гуманітарної культури.

У цей несприятливий для культури час у тихому спокійному місті протягом останнього десятиріччя обласний театр поступово, крок за кроком долає шлях від схематичних «розводок» скульптурної масовки на кону, від порожньої зали, коли грали вистави для 5–10 глядачів, до сьогоднішніх черг біля кас. Разом з театром змінюється й глядач, без перебільшення – все місто.

Рушієм цього складного, неоднозначного процесу є генеральний директор, художній керівник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М.Куліша, заслужений діяч мистецтв України Олександр Книга. Саме він сьогодні має всі підстави сказати: «Театр – це моя Справа». І прикметно, що керівники міста й області, підприємств і корпорацій, об’єднань та установ сприймають його як рівноправного партнера, що веде свою Справу успішно. Він належить до, на жаль, ще нечисленної когорти українців, які самотужки виконують функції держави. Поки відповідні інституції виголошують гасла та ділять бюджетні кошти на національні проекти, такі люди, як М. Слабошпицький, який очолив Лігу меценатів, Б. Козак, який заснував факультет мистецтв у Львівському Національному університеті, й мій сьогоднішній співбесідник О. Книга, ті проекти втілюють у життя без «підтримки» держави. І саме їхня непомітна, копітка, щоденна робота і є підмурком майбутнього громадянського суспільства. Про справи театральні та фестиваль, про підготовку мистецьких кадрів і виховання глядача, про відродження меценатства у Таврійському краї й про те, як обласний театр став осередком мовної культури в «російськомовному середовищі», про першу за останні, мабуть, років п’ятнадцять режисерську конференцію розповідає Олександр Книга.

– Олександре Андрійовичу, фестиваль «Мельпомена Таврії» – це візитівка Херсонського театру. А з чого все починалося?

– Пам’ятаєте 1990-ті роки? Навкруги суцільний морок, загальна невпевненість у майбутньому. На сцені – більше людей, ніж у залі. Але всі вони були однодумцями, точніше, однаково доведені до відчаю, ладні вийти на площу. А що далі? Революція? То не є «дорога до Храму», будь-яка революція – руйнування, і не лише матеріального. Трагічніше, що то є руйнування душ, за падінням будь-якої Бастилії неминуче приходить ненажерливе термідоріанство, підґрунтям якого є невігластво. А далі події розгортаються хрестоматійно, навряд чи я зможу дати тому кращу оцінку за Володимира Галактіоновича Короленка, зроблену ним у відомому листі до А.Луначарського.

Тоді ми шукали свій шлях, оминаючи барикади... І метою, на жаль, було не високе мистецтво – ми просто виживали. Які там критерії? Грали вистави у холодних школах, напівзруйнованих сільських клубах, просто неба; грали, коли в нашій стаціонарній залі налічувалося 10 глядачів. Аби люди, що прийшли до театру, хоч на кілька годин забули про свої негаразди. Сто глядачів – то вже аншлаг.

У селах нас чекали, селяни не мали можливості поїхати до міста, вони взагалі на той час не мали ніякої духовної відради. У них так само, як, власне, і у нас, просто не було грошей. І почалися взаємозаліки. Нам за виїзні вистави поставляли м’ясо, картоплю... Ми відкрили кафе і годували своїх людей у рахунок заробітної платні, вони несли ті обіди додому, у свої родини. Одного разу ми «заробили» сто тонн цукру. Уявляєте? Це півтора вагона. Цими заробітками й погашали заборгованість перед Пенсійним фондом.

А фестиваль прийшов пізніше, одинадцять років тому. Власне, коли ми вже зрозуміли, що: чи «сидимо по горло у застої», чи «біжимо у лавах перебудови», нетлінні цінності залишаються. І прийшов час збагнути, що ми пропонуємо нашим глядачам.

– У розрахунок «за харчі»?

– Так, вони дали нам можливість у важкі часи вижити на якісних харчах. А чи зберегли ми мистецькі критерії, і які вони сьогодні?

Пошук відповіді на ці питання і спонукав нас до такої форми, як фестиваль. А розпочався він, коли ми вже мали надійне коло друзів. Ідея належить другові нашого колективу, директору Миколаївського академічного театру драми та музичної комедії Миколі Берсону. Та прижився фестиваль саме у нас. Мабуть, ґрунт виявився родючим. Завдяки підтримці керівництва міста та області, благодійній раді театру маємо можливість проводити сер-йозні мистецькі заходи. А першим спонсором фестивалю був Микола Баграєв.

– Відродження меценатства? Хто вони – духовні нащадки барона Фальцфейна?

– О, то особлива розмова. Ми щасливі тим, що маємо таких друзів-партнерів, що не ходимо з простягнутою рукою, працюємо на рівних. Безкоштовно проводимо тематичні та корпоративні свята, надаємо консультативну допомогу самодіяльним колективам міста, беремо участь у різноманітних мистецьких заходах. Організовуємо та проводимо районні фестивалі: у Голій Пристані – «Купальські зорі», у Цюрупинську – «Олешківські забави». Без нашої участі не обходиться і традиційне херсонське свято «День міста». І воно не зводиться лише до театралізованих дійств чи концертних номерів. Пишемо сценарії, забезпечуємо режисуру, готуємо друковану продукцію...

Та справжньою нашою гордістю став проект «День театру в школі», який триває років десять. Уже маємо щастя бачити й результати: молоді херсонці знають театр, то наші найсуворіші критики. До речі, ви часто зустрічали в Херсоні юрбу підлітків, що вештаються містом з пляшками пива, брутально лаючись? Ні? Саме це і є наше найбільше досягнення.

– Як довести управлінцям від культури, що рентабельність мистецтва, полягає насамперед у тому, з яким станом душі вийдуть глядачі після вистави, які моральні цінності вони сповідуватимуть, врешті-решт, як завтра житимуть і працюватимуть?

– Ми свого часу, відстоюючи інтереси театру, навчили місцеву владу, підприємців, керівників потужних виробництв різних галузей чути нас, перейматися нашими проблемами, сприймати їх за власні, водночас їхні проблеми – то наші проблеми. І нам сьогодні довіряють не лише кошти на випуск вистав, ремонт приміщення чи проведення фестивалю, головне – нам довіряють душі дітей, і власних теж. Усі керівники, їхні родини, діти та онуки – наші глядачі. І ми відповідаємо за формування їхнього світогляду.

За двадцять років у нас змінилося тринадцять очільників області. Співпрацювали ми з усіма. Маємо значний прогрес, уже другий голова ОДА ходить до театру не лише на офіційні «заходи». Борис Віталійович Сіленков – наш постійний глядач. Він справжній театрал з гарним художнім смаком, відвідує не лише прем’єри, дивиться рядові вистави, має улюблені, які переглядає неодноразово.

З ним узгоджуємо ремонт нашого приміщення. Процес довготривалий, з року в рік під час відпустки робимо найнеобхідніше, але щоразу зовні та за інтер’єрами театр стає привабливішим, функціонально більш пристосованим, сучаснішим за обладнанням. Цього року відремонтували сцену та оркестрову яму.

Голова обласної ради Володимир Анатолійович Демьохін – член благодійної ради, бере безпосередню участь у роботі театру. Кожен член благодійної ради щороку вносить на рахунок театру 10 тисяч гривень, і зверніть увагу – власних. Спрямовувати бюджетні потоки з «відкатом» – то брудна жадоба. А в нас ось такий негаласливий патріотизм, і ніякої політики, просто робота.

Ви часто бачили, щоб керівники міста, області брали безпосередню участь у фестивальних заходах? А в нас це – норма. Самі могли переконатися, якщо чули аналітичний виступ Бориса Сіленкова на режисерській конференції, присвяченій питанням психології сприйняття драматичного мистецтва.

А доводилося радіти виступу на сцені не з привітанням, врученням офіційних нагород або ювілейною промовою, а у фестивальному капуснику мера міста? Пригадайте експромти нашого міського голови Володимира Васильовича Сальдо! До речі, з його ініціативи та за його підтримки було поставлено виставу «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський». І кошти на неї виділили з місцевого бюджету, також меценати, підприємці міста. Саме тоді було започатковано, на мій погляд, добру традицію: театр уперше продавав на прем’єру благодійні квитки вартістю 500 гривень кожен. Двісті наших земляків вирішили придбати їх за такою ціною, спонсорувавши нашу виставу.

Театр став своєрідним клубом місцевої еліти (зауважте, без лапок!) та молоді; тут зустрічаються друзі, цілі родини, не за столом, а на виставі. В антракті спілкуються, в кафе завжди знайдеться філіжанка міцної кави чи келих гарного вина. Саме тут у невимушеній родинній атмосфері легше вирішуються і серйозні справи, народжуються нові проекти в різних галузях.

Очолює благодійну раду театру ректор Херсонського національного технічного університету, доктор технічних наук, професор Юрій Миколайович Бардачов. Багато допомагає нам і народний депутат України Микола Георгійович Баграєв. Адже саме він був фундатором фестивального руху в Україні. Пам’ятаєте його «Таврійські ігри»? Зупиняйте, бо тиждень розповідатиму про нашу благодійну раду. Тут зібралися люди, які розуміють, що ідея будь-якої діяльності завжди гуманітарна, а фінансування, технології, методології – то лише інструментарій досягнення найвищої гуманітарної мети.