До 115-ої річниці від дня народження О.П. Довженка в приміщенні Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (вул. Володимирська, 22-а) відбулося урочисте відкриття спільної українсько-російської документально-книжкової виставки «Повість полум’яних літ Олександра Довженка». Її підготували в рамках проекту «Полум’яне життя Олександра Довженка». Окрім великої кількості фотографій, книжок та фотокопій документів, пов’язаних із життям і творчістю Довженка, було представлено декілька нещодавно розсекречених документів із Галузевого державного архіву Служби Безпеки (ГДА СБ) України.

Першим, хто відкрив таємницю існування в архіві КДБ справи-формуляру «Запорожець» на О.Довженка був «донедавна полковник Служби безпеки України, історик за фахом та літератор за покликом душі»1 В.А.Попик. На початку дев’яностих вийшла журнальна стаття В’ячеслава Попика «Під софітами ВЧК – ДПУ– НКВС – НКДБ – КДБ»2, а 2001 року – книга «Під софітами спецслужб» 3. У цих виданнях В.Попик відкрив широкому загалу витяги з агентурних донесень зі справи-формуляру «Запорожець» на О.Довженка без посилань на архівні документи, які на той призначалися лише для службового користування.

7 липня 1994 року, до 100-річчя О.П.Довженка, в ЦДАМЛМ України було передано документи на нього із «відомчих архівів прокуратури, суду і органів КДБ України» (ГДА СБУ) з так званої «Справи № 112»4, серед яких «Агентурне донесення органів НКВС УРСР про виступ О.П.Довженка на партійних зборах Київської кінофабрики»5, «Рапорт оперуповноваженого ДПУ УРСР про враження після закритого громадського перегляду звукового кінофільму «Іван»6, «Повідомлення ДПУ УРСР до ДПУ СРСР про вилучення найбільш політично невитриманих кадрів з кінофільму «Іван»7, «Донесення Народного Комісаріату Внутрішніх Справ УРСР Наркому Внутрішніх Справ СРСР Л.П.Берії про антирадянські настрої Довженка під час роботи над кінофільмом «Щорс»8, «Лист О.П. Довженка до Ю.І.Солнцевої»9 тощо.

Галузевий державний архів Служби безпеки України 2005 року розсекретив двадцять шість документів, які стосуються життя і творчості Довженка. Два з них уже було оприлюднено 1994 року повністю, а ще один повторно розсекретили зі значними скороченнями.

В Україні ці документи майже одночасно надрукували відомий український науковець Л.В.Череватенко в журналі «КІNО-КОЛО»10 та автор цього дослідження в «Архівах України»11.

У 2006–2007 роках архівісти ГДА СБ України розсекретили величезний масив документів, присвячених Голодомору (їх можна було побачити на виставці «Геноцид українського народу: Голодомор 1932–1933 рр.»), а також розмістили на сайтах Держкомархіву України та СБУ зведений реєстр архівних документів і випустили книгу «Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932–1933 років в Україні в документах ГПУ – НКВД»12. Серед цих документів фігурував невідомий раніше аркуш зі справи-формуляра «Запорожець» під назвою «З робочого зведення Київського облвідділу ДПУ УСРР щодо висловлювань О. Довженка»13, із якого видно, як Довженко у 1932 році ставився до подій в Україні.

Завдяки розсекреченим документам стає зрозуміло, що Олександра Довженка радянські спецслужби «вели» і «розробляли» все життя. Лаврентій Берія, очоливши НКВС, віддав наказ начальникові 2 відділу ГУГБ НКВС СРСР, комісару державної безпеки 3 рангу Федотову, який, у свою чергу, не забарився з розпорядженням українському керівництву – комісару внутрішніх справ УРСР, комісару державної безпеки 3 рангу Сєрову про «активну розробку» Довженка14.

Можна тільки здогадуватися щодо розшифрування літер у справі Довженка: «Н» – націоналіст, «М» – «медова пастка», тобто за допомогою знайомства із секретним співробітником протилежної статі та «ПК» – пильний контроль. Хоча, певна річ, це лише здогадки, й ці літери можуть означали щось інше.

Спецслужби збирали матеріали і на другу дружину Довженка – Юлію Солнцеву. Підтвердженням цьому може бути розсекречене нещодавно агентурне донесення 5-го відділення 2-го відділу ГУГБ НКВД СРСР від 24 січня 1939 року15 та копія автобіографії Ю.І. Солнцевої приблизно 1938–1939 року16.

У закритій частині Російського державного архіву літератури і мистецтв (РДАЛМ) зберігається свідоцтво про шлюб Олександра Довженка і Юлії Солнцевої у 1928 році. Пікантність цієї ситуації в тому, що Довженко до 1955 року перебував у офіційному шлюбі з Варварою Криловою.

Наприкінці двадцятих років одружений Довженко познайомився із молодою, але вже досить знаменитою актрисою Солнцевою, яка після фільму «Аеліта», де зіграла головну роль, переживала свій зоряний час. Майже до кінця свого життя Довженко не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до смерті Олександра Петровича Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою і одружився з нею.

Юлія Солнцева. З одного боку – дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого – жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники.

Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями. «Першим про негативний вплив дружини на життя і характер Олександра Петровича заговорив улюблений його актор Петро Масоха, – писав М.Шудря, – Актор розповів про те, про що ніхто до нього не говорив: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і (головне) у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини... Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки»17.

Завдяки одному із «секретних агентів» НКВС можна побачити, що ж насправді думали українські митці, друзі О. Довженка про його дружину. Так, зокрема, 17 вересня 1940 року Ю.Яновський називав дружину свого товариша «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком». Але «ця єхидна Юлька розумна, вона розуміє, що вирвати Довженка з українського ґрунту не можна, він відразу зачахне, оскільки живиться тільки українськими соками, та й не в її бажанні втратити почесті, які має Довженко на Україні і яких не мав би в Москві, тому вона не віддаляє його від української культури, а наближає до нього російську культуру, навіть у дрібницях: сварить із друзями-українцями і зводить зі своїми друзями-росіянами».

За словами Яновського, Солнцева «робить Каїнову справу», вона руйнує Довженка зсередини. Але Довженко теж не дурний, він, загалом, розуміє це. І тут його трагедія: він кохає Солнцеву, але часом ненавидить її, відчуває її мету й інколи пробує з нею боротися. Розуміючи ж усе це, він злий, дратівливий, з усіма рве, а його творчість, потрапивши між двох вогнів, ставши на двох шляхах – української і російської культури, – зривається, провал йде за провалом. Він міг би зробити все набагато краще, якби ні на крок не йшов від свого українського ґрунту. Він розуміє це і важко переживає свою трагедію»18.

Отже, усталену версію про Ю.Солнцеву як вірну дружину і соратницю, яка приносила лише гарне в його життя, важко назвати правдивою. Знищуючи або переписуючи щоденники своїх близьких, люди виконують чийсь наказ або ж намагаються щось приховати у власних стосунках.

У розсекреченому документі згадується Михайло Борисович Вінярський, режисер науково-популярних і художніх фільмів, найбільш відомі серед яких «Тінь біля пірсу» (1955) та «Координати невідомі» (1957).

Студент ВДІКівської майстерні С.Ейзенштейна М.Вінярський навесні 1935 року потрапив на практику до знімальної групи «Аероград». Олександр Довженко з повагою ставився до учня, чимало часу приділяв вихованню на знімальному майданчику та поза ним, про що й було зазначено в тогочасній газеті «Кино»: «Тримісячна робота студента-практиканта режисерського факультету т. Вінярського в групі режисера О.П.Довженка дала чудові результати. Велика увага до практиканта з боку О.П.Довженка, повсякденна спільна робота з асистентом режисера Солнцевою створили умови для дійсно плідного виробничого навчання т. Вінярського»19.

Навчання у Довженка тривало й після закінчення ВДІКу – Михайло Вінярський потрапив до режисерської лабораторії на Київській кінофабриці (РЛККФ). 1936 року О.Довженко, розповідаючи про РЛККФ, зазначав: «Я прийняв…Вінярського» 20. Найбільш підготовлені режисери-лаборанти М.Вінярський та Ю.Солнцева отримали право на постановку першої повнометражної художньої картини – «Вісунська республіка». Трохи згодом, після унеможливлення зйомок цього фільму режисерський дует Ю.Солнцева – М.Вінярський збиралися знімати «Як гартувалася сталь» 21. Як видно із нещодавно розсекреченого документу, Ю.Солнцева використовувала спільну роботу з М.Вінярським задля власної мети.

Про невірність Солнцевої потайки розповідали багато людей, які знали її. Що це не плітки, можуть засвідчити спогади тогочасного артиста театру ім. Вахтангова, майбутнього режисера і заслуженого артиста РСФСР Михайла Миколайовича Сидоркіна (1910–1980), який 1934 року грав у «Аерограді» і був в кіноекспедиції, писав щоденник, який лише нещодавно став доступним дослідникам.

Олександр Довженко з Едуардом Тіссе 4 жовтня 1934 року переїхали з намету до квартири, Солнцева залишилась наодинці з молодим актором: «І довго, довго розмовляли лежачи в ліжку. Вона сказала мені, що не хоче переїжджати до Довженка, тому що він і Тіссе їй дуже набридли і вона відчуває себе набагато краще без них. Взагалі Юля – дивна жінка. Тепер, коли всі пішли, вона раптом стала дуже милою і привабливою. Я запитав чому?

«Я навмисне при них стерво, – сказала вона. – Так краще працювати». Я, звичайно, не погодився. Потім вона довго розповідала мені про свої романи»22.

Вранці 5 жовтня Солнцева зробила більше ніж прозору пропозицію молодому акторові: