Рік, що завершує собою епоху «тотальної мобілізації» й започатковує, так би мовити, більш розслаблену сучасність. У СРСР – рік смерті Сталіна, в Англії – рік коронації королеви, котра править і по сьогодні (2009!). Рік закінчення війни в Кореї. Нарешті, рік, коли у Штатах починається ера «тотального кіно»: широкий формат, квадрофонія, стереозображення, – (не)безнадійні спроби конкурувати з новонародженим кольоровим телебаченням.

А ще це рік катастрофічного нерозуміння нових реалій, що не забарилися про себе нагадати. Мені вже доводилося писати про «Могамбо» – значно виразнішу колоніалістську версію 1953 року стрічки «Червона пилюка» 1932 року з Кларком Ґейблом (Кіно-Театр, 2009, №3). Автори поводилися так, наче імперія в Африці існуватиме вічно. А в себе вдома в США вони, схоже, почувалися так, наче завжди пануватиме міф про «мирне співіснування» білих колонізаторів з Європи та справжніх американців (тобто т.зв. «індіанців» – порівняйте висловлювання дуже реакційного персонажа британського походження у дуже реакційному кіно Рауля Волша 1941 року з найреакційнішим Ерролом Флінном у ролі суперреакційного генерала Кастера «Вони померли на своїх постах»: «Думаю, єдині справжні американці тут – наші супротивники, що чекають за горою...»), та ще, може, і про їхню (білих колонізаторів) «цивілізаторську місію».

Правду кажучи, вестерни зразка 1953 року, ганяючись за видовищністю, дещо втратили в агресивності й почали припускатися, так би мовити, панібратства з «нижчими»... Якщо, скажімо, 1951 року в фільмі «Широкою Міссурі» режисера Вільяма Велмана його персонаж Кларка Ґейбла вже міг залишитися жити в індіанському племені, аби виховувати сина після загибелі дружини-індіанки, то закадровий голос, розповівши, що тепер він «душею й серцем належав землі індіанців», не забував додати: «Він приводив на неї нових поселенців...розбудовувати форпости цивілізації». «Дикуни», тобто, визнавалися, як завжди усіма «цивілізаторами», тільки як тло для їхньої діяльності. Продукція 1953 року несподівано – і не будемо надіятися, що назавжди, порівняймо лише найзразковіший консервативний вестерн «У пошуках» (The Searchers) 1956 року з Джоном Вейном у головній ролі, – повертається обличчям до «справжніх американців». Принаймні демонструє докори сумління чи щось на зразок цього.

Почнемо якраз зі Джона Вейна у фільмі «Хондо» 1953 року – режисера Джона Фероу. Останній був відомий глядачам принаймні завдяки блискучому псевдонуару з комедійним забарвленням 1951 року His Kind of Woman (прокатний переклад «Жінка його мрії» не зовсім адекватний, радше орієнтований на очікування глядачів ретро, сформовані трофейним кіно з Марікою Рьокк). Стрічка, породжена паранояльним очікуванням повернення Лакі Лучано в Штати (як і «Кі Ларго» Джона Гюстона 1948 року з Гемфрі Боґартом), пропагує закон і порядок (ще зустрінемо), використовує у дуже характерній ролі природні дані Джейн Рассел (теж ще зустрінемо). Проте сповнена ще й вишуканої чорно-білої естетики, якої в кольорових стерео-блокбастерах 1953 року, на жаль, вже не зустрінемо...

«Хондо» японською означає начебто «Головний шлях» (майже Mainstream американською англійською). Так звати героя Джона Вейна, що приходить нізвідки, як часто буває у вестернах, але чию передісторію добре знають інші персонажі (не глядачі, для них це зайве). З’являється на ранчо покинутої чоловіком-негідником жінки (Джералдін Пейдж) з малим сином, у супроводі вельми своєрідного собаки-колі на кличку Сем, намагається захистити їх від апачів, з якими сам він добре встиг заприятелювати, але от уряд розірвав із ними мир, і тепер вони нікого не залишать у живих. Згідно з перебігом сюжету, Хондо по дорозі вб’є хлопчикового батька; того ж хлопчика завдяки його мужності визнає членом племені вождь апачів Вітторіо; Хондо змушений буде зізнатися хлопцеві у вбивстві батька, але все ж виховуватиме його; нарешті, він же буде змушений вбити вождя й тим самим здобути білим перемогу. Фінальна його репліка у відповідь на повідомлення, що незабаром з’явиться генерал з військом, і це буде кінець апачів: «І кінець нашої боротьби. Трохи жаль (too bad), але...»

Виникає величезна спокуса порівняти це з фіналом ще одного вестерна наступного, 1954 року – «Апач» Роберта Олдріча, з Бертом Ланкастером у ролі останнього воїна апачів, котрий уперто воює з білими вже після повної поразки свого племені. Але заради жінки й немовляти сіє й вирощує зерно (завдяки чому його вистежують білі). На думку білих, жоден апач раніше цього не робив, тож війна припиняється... їхні останні репліки поміж собою: «Чого ж ти сумуєш? – Старію, мабуть. В нас була лише ця війна. Інша буде нескоро».

Старіє сам жанр вестерну, змінюючи варварську агресію на рефлексивність. А проте маніхейське протистояння «good guys – bad guys» ще довго зберігатиметься, лише трохи з іншими конотаціями.

Зразкове маніхейство знайдемо хоча б у «Законі й порядку» (режисер Нейтен Джуран, 1953) з майбутнім президентом Рональдом Рейґаном у головній ролі. Ніхто не зміг би Рейґана назвати видатним актором; проте Джон Вейн якось з ним комунікував (сам Рейґан співвідносив себе, як відомо з його президентських телевізійних ескапад, із вищезазначеним Ерролом Флінном). Кіно, про яке йдеться, являє собою зразок вестерну типу «ковбої без індіанців» – значно поширенішого насправді, ніж тип «ковбої та індіанці». Є непорядні білі і є «закон і порядок», втілювані, звісно ж героєм Рональда Рейґана на ймення Фрейм Джонсон. Дія до того ж відбувається у славнозвісному Тумбстоуні – епічному осередку кримінальних розборок Дикого Заходу, де панують іронічно сформульовані Law and Order, ілюстрацією до яких слугує купка могил страчених (майже) без суду «злочинців». Шериф Фрейм Джонсон припиняє самосуд, наводить закон і порядок як належно і прагне піти у відставку, створити сім’ю зі своєю подругою Джані (Дороті Мелоун) й оселитися на ранчо. Проте в нього є два брати; одного невдовзі вб’ють злочинці, другий, наймолодший, Джеймс Джонсон (роль виконує Рассел Джонсон), вперто намагатиметься помститися й таки застрелить головного кримінального авторитета – між іншим, брата своєї коханої. Аби його арештувати, герой Рейґана піде на все, роззброїть місто й навіть дасть брату себе підстрелити – а по тому запанує гармонія, злодюги зрозуміють, що справу програно, і заживуть щасливо дві шлюбні пари – шериф з Джані та його малодший брат, котрий стріляв у нього, з сестрою того поганого хлопця, котрого пристрелив. Є ще і бійка, де майбутній президент товче ворожу пику не гірше за Джона Вейна у «Поклику крові» Рауля Волша (1940). Ознаки фільму категорії «Б» – пришвидшена дія, послаблена мотивація, – не заважають, а, можливо, і допомагають, присутності в ньому чорного гумору: володареві катафалку й поховальної контори, що весь час супроводжував героїв, тепер уже буде нічого робити в місті. «Too bad», – сказав би все той же Джон Вейн.

Братовбивчу колізію знаходимо й у вестерні Едварда Дмитрика «Зламаний спис», знятому того самого року. Вона, до речі, ще і батьковбивча – річ аж ніяк не несподівана у тогочасній творчості дещо зосередженого на психопатології режисера. Цікаво, що головну роль тут виконує комедійна зірка Спенсер Трейсі, й виконує він її досить драматично, якщо не трагедійно. На початок фільму його герой уже мертвий, а троє братів від білої дружини не хочуть визнавати четвертого – від індіанки. Цей брат, як з’ясовується у флешбеку, що його являє собою більша частина фільму, відсидів три роки за злочин батька, а не свій; батько ж помер через конфлікт з синами. Прекрасно знаючи, що хворе серце вб’є його, якщо він їхатиме верхи, все ж таки він намагається зупинити синів, коли ті їдуть продавати його землю. Старший син збирався стріляти в тата, але вчасно помітив, що вершник уже мертвий... Кінець-кінцем у часі оповіді «тут і зараз» справедливість перемагає, і в сцені, аналогічній прикінцевій стрілянині братів один в одного у «Законі й порядку», все ж таки злодюгу вбиває хтось третій. На відміну від кінематографічної «рейґаноміки» Law and Order, нас тут психологічно не ошукують. Навіть ненависть старшого сина до батька вмотивовано: той його використовував замість наймита в дитинстві.

Того ж таки 1953 року Е.Дмитрик, до речі, спромігся ще й на психотрилер «Жонглер», де паранояльний розпад особистості, травмованої знущаннями нацистів, блискуче візуалізовано грою Кірка Дуґласа. Втікач з Європи до Ізраїлю 1949 року все ще бачить нацистів в усіх людях у формі, а світ сприймає як те, що полює на нього. Під кінець він мусить визнати хворобу й просити про допомогу. Такі-от характерні риси тогочасної психопатії помітні у Дмитрика ще й у «Бунті на Каїні» (1954; розпад адекватного світосприйняття зіграний тут Гемфрі Боґартом ще яскравіше).

Не будемо займатися марними здогадами щодо власної травми Дмитрика, отриманої під час маккартистського «полювання на відьом». Звернімося знов до вестерну «з індіанцями». І з Кірком Дуґласом у ролі протагоніста. Це «Індіанський воїн» режисера Андре де Тота. «Друг індіанців» Джонні Хоукс (Дуґлас) робить все для того, щоб припинити конфлікт між білими переселенцями й племенем сіу. Завоювавши серце дочки їхнього вождя, він викриває білих зрадників, що крадуть індіанське золото, карає їх та переконує вождя припинити різанину. Аргументація в нього така; «Якщо ви не припините, білі знищать весь ваш народ і побудують на ваших землях свої міста. Вони вас усіх переріжуть, як худобу... Війна обіцяє бути довгою, й весь твій народ загине. Хоча ти можеш змінити ситуацію, уклавши мир з білими». Переконливо; тим більш що в Джонні й доньки вождя буде дитина, і «невідомо, на чий бік стане цей онук». Якраз щойно ми бачили зневагу білих до свого брата-метиса у більш реалістичному «Зламаному списі», але тепер знов потрапили в царство пропаганди, ще й такої, чий симптом сам себе викриває. Бо білі таки справді побудували свої міста на їхніх землях, і «змінювати ситуацію» до їхніх планів не входило.

«Сад зла» Генрі Гетевея – найбільш «просунутий», але тому й найменш цікавий з числа солідних вестернів 1953 року, що були в нашо