Хоча відмова від пострадянського пафосу палацу «Україна» – вочевидь, не лише свідоме бажання організаторів, а й вимушена необхідність в умовах кризи й традиційного браку державної підтримки (про що не втомлювалися нагадувати організатори).

Та все ж «контент» фестивалю, як і в попередні роки, був доволі насиченим. Близько двадцяти позаконкурсних програм: ретроспектив окремих режисерів (Жака Таті, Андрія Хржановського), тематичних («Art/ Life», «Сонячний зайчик», «Права людини», «Кіно про заробітчан»), національних (французьке, німецьке, ізраїльське, аргентинське, російське кіно) тощо. А також звична вже «Панорама українського кіно», переможцем якої цього року доволі очікувано стала стрічка Максима Васяновича «Мама померла в суботу на кухні…».

Якщо ж мова про конкурсний повний метр, то він, як і сам фестиваль, також проявляє тенденцію дорослішання. 39-а «Молодість» пройшла під безсумнівним знаком соціального кіно.

Коли не брати до уваги більш ніж посередню стрічку Владіміра Паскалєвіча «Місто диявола», зняту в дусі популярного нині чорнуватого й награно-божевільного сербського мейнстриму (невипадково другорядну роль тут зіграв Славко Штімац – один із улюблених акторів Кустуріци); а також «Французьких цілувальників» Ріада Саттуфа (невибагливу комедію про вічні комплекси й сексуальну стурбованість підлітків), то треба визнати, що повнометражний конкурс цього року був далеким від будь-якого гумору.

Чи не вперше відразу в кількох фільмах ішлося про труднощі дорослішання й чорний бік світу дитинства. В стрічці двадцятилітнього канадського режисера Ксав’є Долана «Я вбив свою матір» /«J’ai tue ma mere» сімнадцятилітній хлопець – його зіграв сам режисер – безуспішно намагається порозумітися з матір’ю, що здається йому втіленням усіх можливих вад. Трохи по-молодечому екзальтовано режисер розкриває внутрішній світ не позбавленого талантів хлопця, який звично для свого віку конфліктує з довкіллям і шукає сенс існування (в літературі, коханні, стосунках з рідними тощо). Та відчутна особистісність перспективи – а може, й автобіографічність – в цьому випадку видається не перевагою, а радше недоліком: занадто відчувається підлітковість не лише головного героя, а й режисера, який, здається, ще тільки бавиться в дорослість.

Визнаний найкращим повнометражним фільмом «Той берег» / «Gagima napiri» (Грузія–Казахстан) Ґеорґія Овашвілі викликає асоціації з прозою Григора Тютюнника, де також головним персонажем часто є підліток, позбавлений дитинства через війну й вимушений шукати своє місце в безілюзійному світі дорослих. У стрічці це Тедо (Тедо Бекаурі) – дванадцятилітній хлопчик-грузин, біженець із Абхазії, який самотужки мандрує через всю країну, аби повернутися в покинуте кілька років тому місто й відшукати свого батька. Похмура реалістичність і безпросвітність показаного посилена, безумовно, й нинішнім політичним контекстом. Картина перетину грузино-абхазького кордону – коли через незначну сутичку молодий російський службовець розстрілює грузинського чоловіка (бо той не хотів платити хабар за додатковий мішок продуктів) – мимоволі виказує ставлення режисера до нинішніх грузино-російських взаємин. Хоча йдеться йому все ж не про пошуки винного «іншого». Ґеорґій Овашвілі аж ніяк не приховує свого болю – чи то, навпаки, всіляко наголошує на ньому – через руйнацію рідної землі, розшарпаної внутрішніми й зовнішніми конфліктами, де діти-біженці змушені виживати на вулицях без батьків, крадії машин ґвалтують молоденьких дівчат, а люди, що донедавна жили в одній країні, ненавидять одне одного тільки через іншу мову. Обраний автором жанр road-movie дає змогу здійснити й своєрідний суспільний зріз, показавши відмінності між різними частинами країни й людьми. І в цьому сенсі «Той берег» – фільм, орієнтований на іноземного (до того ж, фестивального) глядача; він має всі складові для такого успіху – соціальну й політичну актуальність та психологічну достовірність.

Зрозуміло, що завершення цієї історії аж ніяк не може бути оптимістичним, але так само й трагічний фінал видавався б занадто пафосним. Все закінчується так само абсурдно, як і починалося: переляканий рушницею хлопець з відчаєм починає танцювати в компанії старших абхазців на пікніку, які випадково помітили приблуду. Ця сцена відчутно перегукується з фіналом «Дванадцяти» М. Михалкова. З тією, щоправда, різницею, що в Тедо, на відміну від молодого чеченця, великодушно порятованого «мудрим росіянином», немає шансів на щасливу розв’язку.

Стрічка молодого російського режисера Василя Сіґарьова отримала, мабуть, найбільше нагород від усіх допоміжних журі – FIPRESCI, FICC та екуменічного. «Вовчик»: саме так переклали назву фільму «Волчок» українською. Адже мова не лише про дзиґу, справді безглузду іграшку, яку мама знайшла на смітнику й віддала своїй дочці, а й про вовчика – дике й залякане звірятко, втіленням якої стає ця маленька, нікому не потрібна дівчинка.

Режисер наголошував на тому, що його фільм – про любов. Дочка й справді любить маму безумовно: цілими вечорами чекає на неї біля вікна, подаючи «таємні сигнали», спить в її ногах, проганяє щоразу інших коханців, радо поїдає згущене молоко (чи не єдиний подарунок, який та часом приносить). Та мама (Яна Троянова) лишається незворушною. Власне, вона, так би мовити, – втілення анти-мами: пиячить і лихословить; залякує дочку, розповідаючи страшну історію про те, що знайшла її, оброслу шерстю, на цвинтарі; звинувачує в смерті бабусі; постійно обдурює й покидає чи то на маму (поки та жива), чи то на злиденну каліку-сестру або ж взагалі залишає на вокзалі.

Гнітючість і безпросвітність – це, здається, одна з особливостей поетики нового російського кіно. Зокрема, такий доведений до максимуму контраст між чистотою любові та довколишнім брудом викликає асоціації з «Ейфорією» Вирипаєва. Зрештою, у «Вовчику» конфлікт також розв’язується лише зі смертю. Дівчинка випадково гине під колесами нічного авто, і її смерть увиразнюється прозорою метафорою – дзиґа перестає крутитися.

Й нарешті «Дівчинка» / «La pivellina» Тіцци Кові та Райнера Фріммеля (Італія, Австрія) – володарка цьогорічного ґран-прі – також про маленьку покинуту дитину. Щоправда, на відміну від усіх попередніх стрічок, ця цілковито позбавлена трагізму. Позитивна й життєствердна історія маленької Азії, яку циркова акторка Патті випадково знайшла на майданчику, напозір не вирізняється чимось особливим. Циркачі забирають дитину до себе, бавлять її і опікуються нею, намагаючись водночас знайти її маму.

Їхнє життя десь на околицях італійської столиці, вочевидь, не таке вже й солодке: замість будинків – трейлерний парк; брак грошей і неможливість заробити на життя власною професією. Й ані сліду показної циркової веселості. Та маленька Азія почувається тут цілком комфортно. Монотонні картинки її розваг (гра в футбол із сусідським підлітком Таїро, прогулянка по калюжах, поїздка на узбережжя, похід у піцерію та парк атракціонів) плавно нанизуються одна на одну. У фільмі грають непрофесійні актори, й тут це стало лише перевагою: інколи «Дівчинка» й справді виглядає вдало змонтованим фраґментом дійсності. Так само перевагою фільму став відкритий фінал: мама, яка пообіцяла приїхати по дитину, десь затримується. Глядач так і не дізнається, чим завершилася вся ця історія.

Та, чесно кажучи, стрічка, попри майстерність і приємну «тихість» і спокій (особливо виразні на тлі інших фільмів), все ж не видається найсильнішою в конкурсній програмі «Молодості».

Про неоднозначний фільм із життя російських скінхедів – «Росія 88» Павла Бардіна, – багато говорили й раніше. У своєрідній російській варіації американської «Історії ікс», хоч і з більш мелодраматичним фіналом, обрано вдалий художній прийом – стилізацію під документальні зйомки (т.зв. mockumentary): хлопець-оператор втирається в довіру ватажка банди, Штика (Петро Федоров), і всюди ходить за ним із камерою. Так глядач опиняється віч-на-віч із людьми, про існування яких суспільство намагається забути. Адже легше іґнорувати проблему, аніж її вирішувати. Хоча йдеться насправді лише про те, в що може переродитися нетерпимість до іншого – байдуже, чим він вирізняється (кольором шкіри, розрізом очей, мовою чи світобаченням). Цілковито певні своєї правоти, ці люди готові вбивати, захищаючи власну територію і прикриваючись фашистською ідеологією чистоти раси. Й головний пафос фільму в тому, що йдеться не лише про банду, а про діагноз цілого суспільства (на жаль, не лише російського). Невипадково ж, коли Штик із мікрофоном опитує людей на вулиці, більшість із них погоджується з гаслом скінхедів «Росія – для росіян». Так само й міліція дає хлопцям «наводку» на стихійний ринок азіатів і просить «розібратися» з нахабними іноземцями; шкільний вчитель фізкультури – ідеологічний «наставник» банди; а піарщик якогось політика пропонує хлопцям «підзаробити» на виборах.

Перевагою такого псевдодокументального стилю є можливість уникнути моралізаторства: лише факти й жодної оцінки. Та поступово режисер таки відходить від цієї стратегії, і, здається, це чи не найбільший недолік стрічки. Штик наприкінці вбиває хлопця своєї сестри (бо той кавказець); сестра стріляється на очах брата; й, зрештою, сам Штик, не знаючи, як діяти далі, також покінчує життя самогубством. Такий мелодраматичний фінал, поза сумнівом, імпліцитно містить моральну «підказку», як оцінювати цих людей. Мовляв, усілякі ідеології спрацьовують лише доти, доки не потривожать твій приватний світ. І хоч, може, є певний виховний сенс у тому, щоби підштовхувати глядачів саме до такого висновку, та все ж стратегія відстороненого спостереження, як здається, дає більше мистецьких можливостей.

І нарешті остання стрічка конкурсної програми, про яку хочу згадати, – «Відторгнення»/«Отторжение» Володимира Лерта, що фігурувала у фестивалі як українська. Хоча, певно, єдиним українським тут можна вважати другорядну роль, зіграну Богданом Ступкою. Адже сам Лєрт, народжений в Ризі, вже давно мешкає та працює в Штатах; а сценарій перероблено з роману російського автора.