Повернутись до змісту

У "Ґлобусі" грають тільки Шекспіра, або В кожному англійцеві живе король

Ольга Кирилова, Лондон

"Лондон нарешті зможе поглянути у вічі Шекспірові", - так зреаґувала британська преса на відновлення автентичного шекспірівського театру "Ґлобус", яке відбулося п`ять років тому. На тлі загальної театральної картини Лондона, яка вражає надмірною модернізацією зі схильністю до експериментаторства, винятковість "Ґлобуса" - в поверненні до витоків, скрупульозній реконструкції "уламків минулого".

"Ґлобус" - театр-напівмузей. Вдень у його приміщенні постійно діє експози-ція, що висвітлює детальну картину закулісного життя, яким воно було у сім-надцятому столітті, а щовечора ця картина оживає на театральній сцені. "Все життя - театр", - так називається шек-спірівська експозиція, яка з притаманною англійцям увагою до найменших дрібниць реконструює режисерські прийоми у перших постановках Шекспіра, курйози тогочасних спец-ефектів (якими, наприклад, були перший політ Аріеля, грім у "Макбеті", як проливали кров і яким чином на сцені вішали смертників), автентичні костюми з детальним описом усіх подробиць і технікою виготовлення від ткацтва до пошиття, музичні інструменти, використовувані в єлизаветинському театрі та озвучені ними мелодії. Серед декораційних елементів ("sets") привертає увагу 450-річний дуб, привезений з Норфолка - точна копія того, який був задіяний у кількох постановках Шекспіра. Однак англійці насамперед надають значення елементові інтерактивності, не вдовольняючись пасивним сприйняттям як театральних глядачів, так і музейних відвідувачів. За бажання кожен може спробувати себе, скажімо, у ролі барокового музики за допомогою комп`ютерної установки або й власноручно відредаґувати - також на комп`ютері - манускрипт "Гамлета" (отримавши на пам`ять роздруковану копію).

Щороку на сцені "Ґлобуса" з`являється все більше шекспірівських п`єс. Мета театрального колективу - поставити їх усі. Тоді створення шекспірівського Всесвіту можна вважати завершеним. На сьогодні "Ґлобус" пропонує: "Король Лір", "Макбет", "Цимбелін", "Комедія помилок". Зауважимо, що для середнього британця відвідини театру такого масштабу - доволі рідкісна подія, бо це задоволення досить дороге. Мені випала честь потрапити на останній у сезоні показ "Короля Ліра" - речі без перебільшення центральної в сьогоднішньому репертуарі "Ґлобуса", яка відкрила низку вистав за Шекспіром у нововідтвореному театрі. Автор цієї вистави - Баррі Кейл, режисер визначний і шанований у Великобританії. В ній сутність класичного англійського театру розкрита й радикально переосмислена.

"Ґлобус" - найкласичніший англій-ський театр. Але ж це,фактично, театр- балаган, театр-корчма. Шекспірівські дійства відбуваються у круглій будівлі, "оправленій у чорне дерево" (дослівний переклад "timber-framed" - назва найтрадиційнішої англійської архітектури), у внутрішньому дворі просто неба. З найвищої студентської галереї простір "Ґлобуса" уявляється парафразом двора заїзду, де роль партеру виконує розбурханий натовп унизу (жодних стільців!). Класична англійська публіка у продуманій взаємодії важить для вистави не менше, аніж власне актори! Дотепність каламбурів, жива комунікативність, що є сутністю британського повсякдення, існує на всіх рівнях, із найвищими культурними включно. У "Лірі" розподіл простору ускладнений. В ньому двір корчми задіяний з усією можливою інтенсивністю. Розподіл іде між сценою та височезною жердиною, увінчаною колесом, з якої блазнює... аж ні, не блазень, а Едмунд, завзятий і затятий байстрюк, - відкинутий небом та людьми, він знаходить активну підтримку в глядацького натовпу. Він один проти всіх, наче крук на своїй тичці, - цей несподіваний режисерський хід - протиставлення сцени (палацу) та сінника з жердиною (корчми), Ліра та Едмунда - змушує поглянути на всю п`єсу під новим несподіваним кутом. Це виокремлення Едмунда робить його ближчим "до народу". Він у постійному, часто доволі провокативному діалозі з глядачами, виявляючи специфіку британської аудиторії, яка крізь століття пронесла неушкодженою свою органічність у невимушеному гуморі й безпосередності. Все це сприяє створенню староанглійської доброї атмосфери в дусі Шекспіра.

Атмосфера тимчасом теж сприяє. За півгодини після початку починається злива. Середньовічний хаос, бруд, незахищеність від стихій застають і персонажів, і акторів, а також глядачів, зненацька. Байстрюк, самотній крук на жердині, ще ближчий до розлютованого похмурого неба. За усталеною вже традицією глядачам партеру роздають дощовики. І блискавки з громом небесним у сцені божевілля Ліра - аж ніяк не спецефект.

Що мусить вразити глядача, розбещеного множинністю інтерпретацій шекспірівських п`єс, у постановці автентичній? Англійці дуже стримані в усьому, що стосується традиційного театру. Його сутність - це, напевно, не вишукана інтерпретативність, а добре від-працьована природність. Мистецтво життя саме по собі доволі складне, віртуозності в ньому англійці сягають у своєму театрі.

Така сама любов до природності, автентичності стосується й оформлення вистав. При сумлінному реконструюванні середньовічних убрань жодна осучаснена деталь в одязі не проходить повз увагу глядача. На початку вистави Ґонерілья й Реґана з`являються у хутряних мантіях, те, що вони під час "полювання" на Ліра перебираються у дещо модернізовані шкіряні пальта, одразу впадає у вічі глядачам, для яких введення найдрібніших сучасних деталей набирає знакової ваги. Через подібні дрібні деталі аудиторія доходить висновку про особливу темпоральність "Ліра", де дія рухається від середньовіччя до сьогодення.

Річ у тім, що для британського театру текст - не предмет довільних інтерпретацій. Тут радше виявляється, прояснюється соціальне та культурне коріння п`єси. Сучасна хаотичність типів британського суспільства являє свій початковий сенс у традиційній персонажній структурі. І класичний тип англійця похилого віку - сивобородий статечний джентльмен - виявляє одвічну природу звиклого до влади феодала, чи, абсолютизуючи, схованого усередині короля. В цій ролі Джуліан Ґлавер, відомий актор, протягом багатьох років незмінна зірка кіно, театру й телебачення, наче реконструює одвічну британську ментальність, вбачаючи її сутність аж ніяк не у безбарвній стриманості, а в природженій звичці до владності, в роками вихованих жорстокості й віроломстві, в несамовитості хотінь і хоті - одне слово, в апріорній тваринності. Повертаючись до національних витоків, шекспірівський сенс стає природним та невідчужуваним, прихована в ньому тваринність виходить на передній план. У виставі йде постійний процес природного добору, де задіяні: кровожерний лев, хижі вовки, підступні лисиці. Будь-який критерій позитивного чи неґативного виявляється недоречним. Злочинець та шибеник (у прямому значенні цього останнього слова) Едмунд помирає, як загнаний звір, - він виявився достатньо талановитим, щоб так довго боронитися проти цілої зграї вовків. Це єдина й досить поважана чеснота в тому світі, де він існує. Тому й жити варто на повну силу і з королевами не панькатися - цілувати їх, як дівок у шинку: природа, то й природа, у боротьбі або у пристрасті. Шекспір, цей найпоетичніший співець кохання, автор найромантичнішої любовної фабули (Ромео і Джульєтта), мало із ким зрівняється у натуралізмі ліричних оспівувань. І, напевно, суперечності тут немає. Ґонерілья й Реґана також не цураються жодних ницостей у боротьбі за героя. Класичному середньоанглійському дещо грубувато-кремезному типові Ґонерільї й Реґани протиставлений не менш усереднений тип інтеліґентної дівчини-студентки - Корделія, що вказує на її природну аристократичність, адже вища освіта в Британії - перевага вищих верств суспільства, це явище майже кастове.

Так само відносний критерій позитивного. Лір, що вдирається після полювання до замку Ґонерільї, грубий та просмерділий хижаком, із зграєю своїх жахливих зарізяк, не викликає ні осуду, ні співчуття, - він типовий феодал із своїми жорстокими та примітивними потребами. Віддавши всі права королівські й батьківські, він, проте, не поступається правом природним. У цьому й розкривається сутність британського менталітету. Ось чому в кожному англійцеві живе король.

А тому єдиний жах, виплеканий століттями культурної традиції, - жах перед невідомими законами власної голови. Тема божевілля звучить в англійській культурі з параноїчною нав`язливістю. Недарма в світовому культурному просторі вона знаково репрезентована сюжетом, де чоловік демонстративно й довго симулює божевілля, а насправді божеволіє й помирає в результаті жінка. Тваринні стихії можна приборкати й задавити, сублімуючи у соціальні структури, але що чинити із стихіями невтіленими, які нав`язливо-погрозливо шумують над головою Ліра. Це - його єдиний справжній страх і небезпека.

"Ґлобус" створює відчуття театру якісного й цікавого. Втілюючи ці найкращі традиції британського театру, він водночас самодостатній. Тобто це мікрокосм у буквальному розумінні цього слова. Бо це таки "айне кляйне глобус", мікровсесвіт, той весь світ, де люди є актори. Як і задумував Шекспір.

Повернутись до змісту