Криза українського кіно пов'язана з кризою кіноосвіти - це твердження не потребує доказів. Отже, саме у сфері освіти треба шукати джерела можливого піднесення української кіноіндустрії. Висловити свою думку щодо цієї проблеми ми попросили режисерів і викладачів, які безпосередньо пов`язані з галуззю кіноосвіти.

Вадим Скуратівський, культуролог, доцент Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Ізраїль Гольдштейн,кінооператор, викладач кафедри операторського мистецтва КДІТМ.
Тарас Томенко, режисер, в недавньому минулому - студент КДІТМ.
Михайло Іллєнко, декан факультету кіно і телебачення КДІТМ.

Звична для англійців масштабність розмаху, імперська раціональність, здійснювана за допомогою централізованого активного управління, виявляється надзвичайно плідною у сфері культури. У Великобританії кіно концентрується не довкола кіностудії, тобто інституції, пов`язаної винятково з виробництвом продукції. Як показує досвід, потрібна насамперед інституція, що зводила б докупи роздрібнені сфери кіномистецької галузі, опікувалася б не кожною ланкою окремо, а охоплювала б усю галузь в цілому, брала на себе відповідальність за фінансування, знаходячи допоміжні фонди для кіномитців, не змушуючи їх неодмінно шукати кошти самотужки, в індивідуальному порядку й часто безуспішно. В Англії це - British Film Institute (Британський інститут кіно), всеохопний "панінститут", що існує під патронатом Його Високості Чарлза Принца Уельського.

Фотографії Віма Вендерса з виставки, експонованої Гете-Інститутом у Києві на кінофестивалі "Молодість-2001".

Суто теоретично виходить, що у глобалізовану ("постіндустріальну") епоху, з її тяжінням до максимального розширення обсягу і, відповідно, знеціненння змісту категорій (за Жаном Бодрійяром), "постмодернізм" може означати водночас усе і нічого. Зрештою, він може означати просто цю епоху (що, здається, прозвучало в одному з виступів учасників круглого столу). Якщо погодитися з Луї Альтюссером у тому, що в умовах тотальної ідеологізації (і в ситуації "після" неї) теорія невіддільна від свого об'єкта, вийде, що навряд чи можна говорити про постмодернізм, перебуваючи в сусідстві з ним, і не вступити самому на його територію.

Будь-який підліток чи дитина, яка уміє читати, легко може судити про те, чим переважно цікавляться дорослі, достатньо тільки вивчити асортимент першої-ліпшої книжкової розкладки біля станції метро. Отож, наші шановні дорослі цікавляться любовними романами, мріють очистити організм і продіагностувати карму, вивчити іноземну мову і закони бізнесу. Крім останніх новин, найохочіше розкуповуються видання, які містять цінні відомості про "тонкощі й утіхи сексу", а також проста і відверта порнографія, що за звичкою ще акуратно називається "еротикою".

І хоча в обивательському розумінні грань між еротикою і "порнухою" настільки тонка, що визначити її можуть тільки експерти, наша публіка, яка давно навчилася читати між рядків, мало зважає на назву і вільно орієнтується в багатому виборі продукції "для дорослих", що затопила ринок.

У традиції російського фольклору Сирин - це казковий птах, наполовину жінка. Шляхи його до російської культури плутані й загадкові: кажуть, прийшов аж зі стародавньої Індії, хоча й давньогрецька паралель очевидна... За повір`ями, Сирин принаджує жертв чародійним співом, а характер має химерний і хижий. Майже російський народний Сфінкс. Бо ж за природою одне й те саме - твариножінка. Іпостасі варіюються: Сирин, лірична пісенна птаходіва, або Сфінкс, "кровожерна, підступна й хтива міфологічна потвора". Вистава "Одруження" наочно і з несподіваною логічністю прояснює діалектику їх чергування.

Фестиваль Лінкольн-Центру існує з 1996 року і сьогодні визначає стиль та характер літнього театрально-музичного сезону Нью-Йорка. Кожного літа фестиваль презентує понад сотню спектаклів, поміж якими завжди є кільканадцять особливої ваги і вартості. Серед них - постановки всіх п'єс Семюеля Беккета ірландським театром; балетна вистава Мерса Каннінґгема, де танцюристи були оточені сотнею музикантів, що виконували музику Джана Кейджа; і опера Ґертруди Стайн у постановці Роберта Вілсона та інші.

З 20 по 28 жовтня 2001 року не секрет, що "Молодість" є, головним чином, глядацьким фестивалем, і це не у Києві проходив черговий Міжнародний кінофестиваль "Молодість".
Ні для кого обов'язково сприймати як докір. Саме з позиції цього невтаємниченого і легковажного глядацького досвіду і хочеться говорити. Говорити про побачене і пережите, а не про фестиваль як інституцію, з більш чи менш успішним функціонуванням (цього року - "більш", ніж "менш"), і не про фестиваль як змагання, яке зводиться до позитивного результату - переможців. Насправді фестиваль - це досвід, множинний і процесуальний, що не вичерпується ніякими висновками, це блукання по Дельозівській різомі, нецентрованій карті, з безліччю можливих шляхів, в якій метонімічно співіснують просто неймовірні комбінації: студентські експериментальні фільми на кілька хвилин з історичними колосами, тоталітарні фантазії Пир'єва з інтимними переживаннями людини посткапіталістичного Заходу, новий традиціоналізм з постмодерністським нігілізмом.

Задовго до відкриття фестивалю обіцянки оргкомітету щодо запрошених гостей і фільмів не викликали довіри. На диво (та на честь дирекції фестивалю) ці обіцянки майже повністю були дотримані: до Києва приїхали Етторе Скола, Йос Стеллінг, Єжи Гофман, Карен Шахназаров, Сергій Маковецький, Марк Рудінштейн. А у відкритті взяла участь знімальна група фільму "Quo vadis" на чолі з Єжи Кавалеровичем...

Одинокий Юрій Дмитрович, режисер, заслужений артист України, здійснив більше 20 театральних постановок. В 1991 році закінчив КДІТМ імені І.Карпенка-Карого. Серед робіт: "Людський голос" Ж.Кокто (Одеський російський драматичний театр); "Закоханий метелик" В.Дяченка (Національний російський академічний театр імені Лесі Українки); "Літо і дим" Т.Вільямса (Київський театр на Подолі); "Гарольд і Мод" К.Гіґінса (Київський ТЮГ); "Захоплений тобою" А.Амальрика, "Дрібний біс" Ф.Сологуба, "Комедія про принадність гріха" за п'єсою "Мандрагора" Н.Макіавеллі, "Венеційський мавр" за "Отелло" В.Шекспіра (Київський театр драми і комедії) та ін.

Нащадок Карла ХІІ.Мої діди-прадіди з села Великі Будища на Полтавщині за п'ять кілометрів од Диканьки і дванадцять від Опішні. У цьому селі 1709 року стояв штаб Карла ХІІ, очікуючи Полтавської битви. Є така легенда, може, і правда: Карл ХІІ був женоненависник, ніколи не одружувався. І чотири місяці стояв - ми знайшли документи - за 300 метрів од того місця, де жили мої прадіди. Ну і согрішив Карл ХІІ з моєю прабабусею, поки прадід служив гармашем у війську Петра І. Бо як іще пояснити мою схожість на вікінгів? І мені часто про це говорять, та відчуваю себе українцем, хоча приєднати до України Швецію було б непогано...

В музеї Михайла Булгакова "музейні театралії" влаштовуються регулярно. Започаткувала цю традицію вистава, поставлена Д.Лідером 1996 року у формі презентації макету до вистави "Дні Турбіних", розрахованої на професійну сцену. Задум було сприйнято, але на велику сцену він не потрапив. У 1999 р. до 200-річчя від дня народження О.Пушкіна Музей Булгакова спільно з Фондом сприяння розвитку мистецтв України здійснив новий проект "Олександр Пушкін" - п'єса М.Булгакова.

"Лондон нарешті зможе поглянути у вічі Шекспірові", - так зреаґувала британська преса на відновлення автентичного шекспірівського театру "Ґлобус", яке відбулося п`ять років тому. На тлі загальної театральної картини Лондона, яка вражає надмірною модернізацією зі схильністюдо експериментаторства, винятковість "Ґлобуса" - в поверненні до витоків, скрупульозній реконструкції "уламків минулого".

Молодим вже імпонує націленість на результат, захопленість практичною стороною будь-якої справи. Оце і є основа майбутньої інтеграції в європейському домі.

Олександра Сокурова "Тілець", сучасний фільм про легендарного політичного лідера Володимира Ульянова-Леніна, привабила до "Кінопалацу" численних глядачів різного віку й соціального статусу. Неоднорідність публіки далася взнаки: одностайні оплески після вступного слова режисера з перших же кадрів змінилися цілим спектром реакцій: від критичних зауважень до наївного сміху. "Вождь світового пролетаріату" в образі старого безпомічного маразматика і справді викликав суперечливі емоції. І думка про милосердя, яку Олександр Сокуров задекларував у своїй вступній промові, приходила в останню чергу. Я б назвала погляд режисера на персонажів досить жорстоким, хоч сам Сокуров у вже згаданому виступі означив його як співчутливий "погляд лікаря на пацієнтів". Тезу про нещадність свого аналізу режисер намагався спростувати і в інтерв'ю після прем'єри "Тільця" на Каннському фестивалі: "Я щоразу залишаю після себе людину."

Протягом першого тижня жовтня в кінотеатрі "Кінопалац" пройшла ретроспектива фільмів Олександра Сокурова. Першими були показані фільми, які, за словами самого режисера, є початком майбутньої тетралогії: "Молох" і "Тілець". Останній - прем'єра. Фільми представляв пан Сокуров особисто, а після "Молоха" відбулася зустріч режисера з глядачами, де можна було поставити свої запитання і почути відповіді майстра.

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка, Українська студія хронікально-документальних фільмів на замовлення Міністерства культури і мистецтв України представляє кольоровий документальний фільм "Алла Горська", режисер-постановник Олена Левченко, 2001 рік.

А от такий край, як Прикарпаття і Карпати, вже багато разів фігурував в українському кіно - здавалося б, немає чого додати. Але документальне кіно фіксує не лише краєвиди й архітектурно-історичні пам'ятки, а й людей, звичайних перехожих, вправних музик та митців, тобто плин життя в конкретну мить. А крім того, зовнішній вигляд місцевості, міст безупинно змінюється. І все це побачено автором фільму, який милується, захоплюється і хоче захопити глядачів. На цьому імперативі й побудовані дві картини - "Місто Коло-миї" (назва міста пишеться тут за версією автора, який стверджує: "мия" - це річка) та "Прикарпаття. Гори і доли", створені одним колективом: автором сценарію І.Гаврилюком (він же й читає власний текст), режисером Тимуром Золоєвим, операторами Едуардом Тимліним та Анатолієм Химичем на кіностудії "Контакт".

Коли говорити про активну творчу діяльність, то в першу чергу - це кіно. Зараз безпосередньо йде робота над серіалом Оксани Байрак "Нероби" на телеканалі "Інтер". Ви знаєте, що це таке тепер - знімати кіно: шукати гроші, можливості. Я перечитала сценарій ще влітку, і мені надзвичайно сподобалася історія з життя сучасної жінки Лізи Арсеньєвої. Не буду розкривати інтриги, але робота досить цікава. Оксана Байрак - режисер, що відчуває атмосферу на знімальному майданчику, прислухається до індивідуальності актора, вона сучасна, динамічна людина, навіть експресивна, емоційна, і це мені імпонує. Коли людина аморфна, то я закриваюся, не знаходжу контакту, а коли відкрита, щира, то вже легше спілкуватися. Недавно ми їздили до Парижа. Уявіть собі, що це за подія для нас, акторів. Мене запитують: "Як Париж?" Що можна побачити за один день? Це як сон. Ми знімали побутові "прохідки", щоб було видно вулиці Парижа, адже там дія закручена саме в цьому місті...

Здається, у сьогоднішньому американському кінематографі Джон Малкович є чи не найяскравішим втіленням "постмодерного" аристократизму. Водночас ця елітність постійно межує із самоіронією та автопародією.
Як наслідок з'являються ось такі характеристики: "Будь-хто, у кого запитали б, звідки Малкович узявся та що він закінчував, висловив би припущення, що той виліз з-під каменя, навчався в університеті де Сада, де захистив диплом на тему "Інтелектуальна анігіляція та фізичне розбещення дюжини незайманок"(Крістін Мак-Кенна).

Світало. В тісній хатчині при світлі лойового каганця збиралися в дорогу Олекса й Іван Довбущуки.

Олекса ретельно зав'язував волоки постолів, Іван причепурювався перед уламком дзеркала, прикріпленим на стіні під образами, Олена - дружина Олекси - поралася коло бесагів (тканих саков), а стара Довбущучка готувала сніданок.

Все те діялося зосереджено й мовчки.

Рипнули двері.

На студії "Укркінохроніка" саме йшли зйомки. Я піднялася за знімальною групою на другий поверх. Скромний освітлювач у блакитному халатику, який керував постановкою, виявився директором студії. Сьогодні (за іронією долі) режисер-оператор вищої категорії, народний артист України, лауреат Шевченківської премії Олександр Коваль керує постановкою світла і ювілейною зйомкою. Яка може, судячи з усього, виявитись останньою.