– Тимофію Григоровичу, ви працюєте заступником міністра культури і туризму з листопада 2006-го. Як оцінюєте ситуацію з виробництвом українських фільмів останніх трьох років: упродовж 2009-го не вийшло жодної повнометражної картини, профінансованої державою? Яких зусиль доклало Міністерство, щоб збільшити фінансування?

– Цього року Міністерство досі не отримало з державного бюджету коштів, окреслених у планах на 2010-й і частково 2009-й роки. До попереднього Уряду надіслано чимало звернень: від Служби кінематографії, міністра культури. Уряд доручив вирішити це питання Мінфіну спільно з нашим Міністерством. Коштів не знайшли: ні в стабілізаційному Фонді, ні в бюджеті. Схоже, фінансова криза найдужче вдарила по українському кіно, позаяк колеги з міністерств сусідніх держав не потерпають так, як ми.

– У Росії з 2010 року Мінкультури розподілятиме бюджетні кошти, призначені для розвитку кінематографа (4,9 млрд рублів) між студіями, а не проектами. Які кошти (бодай орієнтовні) отримають українські кінематографісти в 2010-му і чи доречно нам адаптувати досвід сусідів?

– У бюджеті на розвиток кіно заплановано 24 млн грн. Крім того, можемо покладатися на 50 млн грн зі стабілізаційного Фонду. Це вкрай незначні кошти. Ми маємо визначитися: державі потрібне кіно чи ні? Якщо ні – давайте закриємо кіновиробництво, кіностудії віддамо тим, хто може їх придбати (маємо досвід з Одеською кіностудією), і чекатимемо, коли хтось прийде й навчить нас продукувати кіно. Головна проблема – слабке й нерегулярне державне фінансування кіно; в результаті – немає впевненості, що завтра ми отримаємо фінансування. Тільки рішення Кабінету Міністрів з окресленою програмою підтримки національного кінематографа (з чітко визначеним фінансуванням) зрушить справу. У Міністерства є потенціал, аби прозоро задіяти всі пункти запуску такої програми. Як заступник міністра вважаю, що кіно має бути потужною складовою політики держави. На жаль, нині Міністерству бракує фінансових ресурсів, необхідних навіть для декларування цієї позиції. Мало не від кожного керівника уряду чую добрі слова на адресу кіно, але коштів ніхто поки що не надає. В інших країнах усвідомлюють: кіно – важливий чинник політичного, ідеологічного, мистецького, міжнародного іміджів держави. Щоби вимагати від українського кінематографа (та й Міністерства) чогось, треба забезпечити його стовідсотковим державним фінансуванням, причому не символічним. Як на мене, щорічні 100 млн грн за три–чотири роки вирішили б проблему (якщо не «вливатимемо» всі кошти в один «геніальний» проект, який після «всеукраїнської» прем’єри всі забудуть). Лобіювати ж отримання грошей (зі щорічних 100 млн грн) мусили б продюсери фільмів, а через три роки вже митці мали б відзвітувати, на що витратили державні кошти. Та найближчим часом жодний продюсер першим не витратить і копійки, заявивши: «Міністерство несерйозно ставиться до фінансування картин».

Зрештою, як Міністерство фінансувало кіно? Продюсер, розмахуючи папірцем (такий-то банк надає таку-то суму, скажімо, десять млн грн на картину), просив решту необхідного з бюджету. Міністерство надавало кошти, фінансуючи фактично дві третини фільму, а згодом продюсер пояснював: «Банк збанкрутував»… І що ми могли вдіяти? Дофінансовувати фільм. Як на мене, Міністерство мало б вкладати не більше п’ятдесяти відсотків (про стовідсоткове фінансування можна говорити тільки у випадку дитячого кіно та анімаційних картин).

Щодо ідеї розподіляти фінансування поміж студіями... Можливо, це варіант виходу зі складного становища. Звісно, дехто заперечуватиме, мовляв, відтак студії «національно свідомих» картин не зніматимуть. Та хіба серед працівників студій немає національно свідомих? Треба розрізняти поняття: державне замовлення і державна підтримка. Державне замовлення – це політика держави в галузі кіно. На його виконання вистачить 20–30 відсотків державних коштів, а 70–80 відсотків треба витрачати на розвиток кіно як такого (надаючи їх, скажімо, студіям). У чому полягає держзамовлення? Найближчими місяцями треба зняти два документальні фільми до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Міністерство має взяти відповідальність за це на себе, розраховуючи, щоправда, на певні кошти зі згаданих 30 відсотків. Крім того, з них воно повинно профінансувати дитяче кіно й картини, які, сказати б, уособлюють політику держави.

Ви зауважили чималі цифри фінансування в сусідній країні, проте з тої щорічної сотні картин, знятих у Росії, кінофахівець, гадаю, назве не більше десятка, справді вартих уваги. Творчий потенціал українських митців надзвичайно потужний: бодай один із тих п’яти–десяти фільмів на рік, які ми донедавна знімали, відзначений на міжнародному кінофестивалі. Провідні митці українського кіно, на жаль, тяжіють (останнім часом дедалі частіше) до некомерційних фільмів, вважаючи (з невідомих причин), що українцям більш притаманне філософське, артхаусне кіно: так звані фестивальні авторські картини.

– Фільми Марини Кондратьєвої «Одного разу я прокинусь» і Валерія Ямбурського «День переможених», створені 2008-го державним коштом (на замовлення Міністерства), брали участь у минулорічному кіноринку Каннського фестивалю. Олег Вергеліс (видання «Дзеркало тижня») зазначив: «…це не те кіно, яким варто було б пишатися на першому фестивалі Землі! Це тільки скромне учнівство, продукція для домашнього використання». Чому Міністерство фінансує слабкі сценарії, зокрема Кондратьєвої, не надаючи змоги знімати повнометражне кіно тим режисерам, які вже здобули перемоги на фестивалях, наприклад, Валентинові Васяновичу?

– Визначати політичну, ідеологічну складові українського кіно мусить Служба кінематографії. Мені важко пояснити, чому саме Валентинові Васяновичу не надали можливість знімати. Можливо, проект «Одного разу я прокинусь» виявився дешевшим. До того ж, Марину Кондратьєву, підтримала кіностудія імені Довженка, виступивши продюсером, а Валентин, можливо, такої підтримки не заявив…

У понятті «держзамовлення» криється певний парадокс: від фільмів, які знято на замовлення держави, очікують більшого, ніж від будь-яких інших. На цьому тлі мало хто згадує про глядача, який потребує фільмів із простими історіями.

2004 року я намагався нагадати, що глядачів треба поважати; вони мають знати: українське кіно є. Тиждень українського кіно, який Мінкульт провів спільно з Національною спілкою кінематографістів, дав глядачам таку нагоду. Це багато важить, бо нині немає де показувати українське кіно: в Україні жоден із трьох сотень кінотеатрів не підпорядкований Міністерству.

– Тож глядачі в прокаті фільмів Кондратьєвої і Ямбурського не побачать: дистрибуція вітчизняних фільмів мертва. Чому держава байдужа до прокату випущених за її кошт картин і не співпрацює з кінотеатрами?

– Держава в особі Служби кінематографії, на жаль, не має важелів впливу на подальше просування проектів. Дистриб’ютори, власники кінозалів можуть погодитися на прем’єрний показ, однак потім пояснюють: «Ми мусимо заробляти гроші, а не демонструвати фільми „для галочки“, на які глядачі не ходять».

Повернути глядача в кінотеатри важко. До того ж, успіх «Аватару» показав: кіно починає рухатися в іншому напрямку. Схоже, за кілька років воно стане безпосередньо «монтажем атракціонів». Ми до цього ні технічно, ні морально не готові; наразі мусимо йти шляхом, прийнятним для Європи: знімати малобюджетні історії про кохання, мелодрами, фільми для дітей. Будь-який твір української класичної літератури – повноцінний сценарій. Однак, повторюю, передусім треба відповісти на запитання: державі кіно потрібне?

Сьогодні митці, чиновники, кіновиробники, аби довести, що українське кіно живе, повинні співпрацювати з телебаченням, яке нині таке саме вагоме, як кіно в 1920-х. Чотирисерійний телевізійний фільм «Украдене щастя» (режисер Андрій Дончик), знятий 2004 року на замовлення Міністерства телеканалом «1+1», мав неабиякі рейтинги.

– Чому не показати б нові українські фільми на телеекрані, адже платники податків, зрештою, повинні знати, на що держала витратила їхні гроші?

– Для цього треба вести переговори з телеканалами.

– Міністерству такі переговори не до снаги?

– Служба кінематографії їх веде, проте керівники Першого національного телеканалу говорять: «Ми покажемо, але ви повинні заплатити». Утім, можна зрозуміти й Перший національний: він теж «недофінансований».

Показувати українські фільми готові всі кінотеатри, уточнюючи: «Сплатіть оренду, і ми покажемо що завгодно». Тому в кожному великому місті повинен бути бодай один державний кінотеатр. І ще: Міністерство зовсім не фінансує рекламу продукту, тоді як продюсери, зацікавлені в просуванні своїх фільмів, їх рекламують.

– Яка динаміка відвідувань кінотеатрів в Україні бодай за останні три роки? Чи зважає Міністерство на ці цифри, складаючи свої плани? Інформацію про кінозбори на наших теренах збирає українське представництво Rentrak Corporation. Чи існує державний інформаційний центр, куди українські кінотеатри надсилають дані про кількість проданих квитків?

– На сьогодні Мінкульт у повному обсязі такою інформацією не володіє.

– Тобто, надаючи кошти на той чи інший фільм, Міністерство не вираховує кількість його потенційних глядачів?

– Повною мірою не вираховує: у структурі Міністерства згаданого вами центру немає.

– Небайдужі до кіно працюють за межами державних установ. Громадська ініціатива «Кінопереклад», Івано-Франківська обласна громадська організація «Поклик нації», яка 2008 року організувала кінофестиваль «Карпатські роси», показавши впродовж чотирьох днів близько 70 українських стрічок… Чи співпрацює Міністерство з громадськими організаціями?

– Так, співпрацює. Товариствам, діяльність яких пов’язана з фестивалями, надаємо дозволи на покази фільмів, іншим – організаційно-методичну допомогу (домовляємося з кінотеатрами про пільгові умови оренди залів). Міністерство фінансує фестивалі: «Молодість» (2008-го надало 1,5 млн грн, 2009 року – 1,0 млн грн), «Крок» (2008-го – 500 тис. грн, 2009 року – 300 тис. грн), почасти – «Відкриту ніч» (2009-го – близько 200 тис. грн