І. Журнал як частка культурного життя

Якось у прямому ефері на радіо FM довелося вести розмову про кіно й театр. Слухачі запитували про різне, а одна поставилась до розмови радикально і принципово: «Про що ви говорите? Які театр і кіно? Хіба можуть вони зрівнятися зі «Свободою слова», яку веде Савік Шустер, його передачі дивляться всі, й відірватися не можна, коли політики між собою сваряться, і хочеться знати, чия візьме». Безперечно, такі телепередачі приваблюють людей, які замолоду дивилися тільки одностайні й нудні виступи партійних лідерів, а тут такий темперамент і галас. Жаль тільки, що та «Свобода» часто перетворюється на базар, де учасники, немов перекупки, лаючись, відводять душу, і що їхня невтримна балакучість і некультурність багатьом імпонують.

12 травня 2010 журналу «Кіно-Театр» виповнюється 15 років. Виник він у важкі для українського мистецтва часи, коли кінематограф майже не проявляв ознак життя, коли активно поширювалась жовта преса, а видань про кіно взагалі не було. Журнал від самого початку став часткою культурно-інформаційного життя Незалежної України, можливістю висловлювання для тих, хто любить мистецтво, кому потрібні краса і духовність. Ми відкидали самоізоляцію, адресувалися читачу освіченому і культурному (не всіх же задовольняє те, що культивує телебачення). Інакше й не могло бути, тому що журнал розпочав своє життя в особливому, можна сказати, сакральному місці; його засновником став Національний університет «Києво-Могилянська академія» – авторитетний навчально-науковий заклад, один із центрів культурного життя України.

ІІ. Підтримувати дискриміноване українське кіно

Ми шукали і знаходили нашого читача: запам’яталося, якою надією світилися очі учасників презентацій журналу в НаУКМА, Парламентській бібліотеці, Острозькій академії. Живі діалоги зі слухачами велися на радіо «Культура» і «Промінь». Ініціатива дискусій про шляхи українського кіно була на часі, й кінематографісти охоче відгукувалися на наші запрошення. Ми полемізували довкола засадничих проблем української культури, її сучасного і майбутнього, по кілька разів на рік збирали «круглі столи» з різних питань: кінорежисури, кінодраматургії, кінопродюсерства, збирали й театральну режисуру з усієї України, обговорювали культурологічні проблеми. На сторінках журналу концентрувалася інформація про події в українському та зарубіжному театрі й кіно, а головне – осмислювалися процеси, аналізувалися й оцінювалися вистави і фільми.

Коментування не тільки прем’єр, а й ретроспектив – цю місію теж виконує журнал. Звичайно, рецензії та статті не можуть замінити відсутніх на екранах українських фільмів, проте журнал веде професійну розмову про них, не дозволяє забувати багаті традиції нашого кіно, засвідчує, що не Голлівудом єдиним... Є і спрямування в перспективу: щоб не тільки сучасники, а й майбутні дослідники змогли дізнатися про теперішнє кінематографічне життя України.

Регулярність видання в наших умовах – це висока оцінка, адже виникало чимало різної періодики, яка починала з гучного піару, ефектної, іноді навіть глянцевої зовнішності, досить швидко зникала. Причина не тільки у браку коштів, а й у тому, що вони прагнули уподібнюватися іншим. Ще до появи «Кіно-Театру» мені рік довелося працювати в подібному виданні – «Вавилон ХХІ» – через свою всеїдність він був приречений, і 1993 року власник його закрив.

Щоб протистояти тотальній уніфікації (або, як нині кажуть, – глобалізації) і вірити у свою справу, потрібна неабияка воля. І не тільки воля. Мистецький журнал (в умовах занепаду культурних запитів) не може існувати без якісного смислового наповнення. Він має бути адресним. Треба уявляти, до кого звертаємось, хто наші читачі, заради яких ми трудимося, до речі, маленьким колективом (7 працівників) і за невеличкі зарплати. За час існування журналу мені доводилося чути не тільки слова вдячності від читачів, а й скептичні відгуки. Недоброзичливців журнал дратує: то він не такий, як інші, то не так оформлений, то ігнорує «базар», не друкує пліток, скандалів, брудних сенсацій. Мовляв, кому такий потрібен? І це не домисли, з такими претензіями я стикалася, зокрема, у фірмі з розповсюдження преси «Союздрук». Саме тому вони не хотіли брати журнал для розповсюдження.

Наше завдання – не тільки дати панораму часового і просторового мистецтва, а й актуалізувати краще, що в них є, тобто те, що здатне підносити людину над буденністю, окрилювати її. Визнаю: у нас замало критики недолугих, графоманських витворів – поки що нашим авторам бракує відваги писати про таке. Останнім часом «круглих столів» поменшало. Мабуть через те, що поменшало ентузіастичності в середовищі театральних діячів і кінематографістів. Сьогодні професіонали не розмовляють, а працюють. Бо якою б мінливою не була політика, потрібно творити, осмислювати пройдене, уроки митців театру і кіно, опікуватися молодими. Досліджувати, над чим вони працюють, які в них орієнтири, заглядати в майбутнє. Будучи секретарем НСКУ з творчих питань, я разом зі співробітниками редакції двічі проводила акції «Молоде кіно України» з показом фільмів і випуском силами і коштом дайджеста «Молоде кіно України», так би мовити, узагальнюючи досвід дебютантів, інформуючи про наявні творчі сили та їхні здобутки. Потрібно стимулювати інтерес до творчості молодих і в авторів.

Слід визнати: недостатньо ми висвітлюємо й кіно комерційне, зняте не на державний кошт. Хоча не ігноруємо: не обійшли увагою, зокрема, фільми Олександра Кирієнка – одного з найпомітніших і найплодовитіших режисерів, який працює в комерційному полі. Інша річ, важко назвати його кіно українським (як і фільми комерційні загалом): актори в головних ролях – російські, мова російська, та й об’єкт зображення, окрім його дебюту – «Помаранчевого неба», – також не український. Режисер став, так би мовити, співцем олігархів – і його «Ілюзія страху» за твором О. Турчинова це вкотре підтвердила.

ІІІ. Влада і кіно. Трансформація

Кіноситуація довго не складалася, сили українського кіно танули, чимало кінофахівців змушені були покинути професію, частина подалась на телебачення, яке перейшло в приватні руки й давало можливість заробітку, але нівелювало творчість «рейтингами» і «форматами». Ще гірше, воно використовувало кіно як засіб для деморалізації. Українському ж фільму на малому екрані місця не знаходилося, а держава залишалася бездіяльною. Чому так сталося?

Влада в Україні у ставленні до кіно, м’яко кажучи, бездіяльна. За соціологічними опитуваннями з усіх державних і недержавних інституцій довіру в людей має тільки церква. Уряд і парламент, хоча й обрані демократичним шляхом, її не заслужили. Владу насамперед обходять інтереси (власного) бізнесу. Кіно також розглядають як бізнес, але специфічно: як засіб прибутків, тобто те, що можна продати, нічого в нього не вкладаючи (не випадково в нас така гігантська мережа з продажу фільмів на носіях). Продаж неліцензованого товару влаштовує державу, бо це не тільки працює на тіньовий бізнес, а й забезпечує певну кількість населення роботою.

Негація влади до власного кіно почалася ще 1993 року, коли українська економіка постраждала від гіперінфляції. Той день, коли Верховна Рада зняла в бюджеті фінансування кіно, став чорним в його новітній історії, – тоді кінематографісти навіть виходили на демонстрацію протесту.

Позиція невтручання не дозволила бодай якось забезпечити юридичними важелями розвиток кіногалузі (це пов’язане із загальною економічною політикою, в якій фіскальне домінує над стимулами). У 1990-х кіновиробництво майже зупинилося; неабиякі зусилля йшли на те, щоб втримати інфраструктуру, тобто кіностудії. Київський інститут театрального мистецтва продовжував готувати кадри. Парламент у 1990-х довгенько готував Закон України «Про кінематографію», з яким митці пов’язували певні сподівання і який 1998 року таки прийняли, але він був декларативний і ніяк не підтримав кіновиробництво в Україні. Єдиний позитив – 30-відсоткова квота на демонстрування українських фільмів: іноземці, які захопили наш ринок фільмів, мали б вкладати гроші в українське кіно і цю квоту виконувати. Та вони встановили свої правила й виконувати це положення Закону і не подумали. Прокат в Україні, ставши заручником іноземного товару, також не підтримав українського кіно. Тому ні ігрові, ні документальні, ні науково-просвітницькі, ні анімаційні фільми, які з’явилися впродовж 1990-х за державної підтримки, не вийшли на екрани. Дистрибуція в державному секторі відсутня: за якимось загадковим законом держава позбавлена права продавати профінансований фільм (книгу), не стимулює дистрибуції.

Ще років шість тому народні депутати, декларуючи намір підтримувати українське кіно (хоча намір словами і залишився), вдавалися до порівняння: раніше і тепер. З початку 1960-х до кінця 1980-х років в Україні працювало 6 державних студій, на яких випускали щороку 18 повнометражних, 50 неігрових і 12 анімаційних, 45 телевізійних фільмів, діяло 30 тисяч кіноустановок, глядачі активно ходили в кіно, кіногалузь давала прибутки.

Важко повірити, але справді так було. Та якщо бути чесним, не всі українські фільми мали попит у глядача. Прибутки давало здебільшого зарубіжне кіно, або такі фільми, які ставив Леонід Биков на студії ім. Довженка, – вони займали перші позиції в загальносоюзному кінопрокаті, й досі їх охоче купують. Тож чи слід дивуватися, що випробування ринком виявилося важким.

Та, незважаючи на складну ситуацію, кінематографісти заявляли, що чутки про смерть українського кіно перебільшені, небіжчик виявився більше живим, аніж мертвим. Справді, в якісь моменти наставало полегшення, синхронно з активізацією української економіки український кінематограф також активізовувався. Помітне пожвавлення наставало, зокрема, в ті роки, коли Уряд виділяв на кіновиробництво закладені в бюджеті кошти. Наприклад, за державної підтримки 2001 року було випущено 34 фільми, 2002-го – 16, 2003-го – 25, 2004-го – 46, 2005-го – 30, 2006-го – 34, 2007-го – 16.