Редакція «Кіно-Театру» звернулася до кінематографістів із проханням прокоментувати Закон України «Про внесення змін до Закону України „Про кінематографію“ та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів», який набув чинності 18 лютого 2010 року.

Ігор Ставчанський, генеральний директор Національної кіностудії ім. О. Довженка:

Висловлюю подяку державним мужам, які звернули увагу на проблеми українського кіно і прийняли цей Закон. Розвиток нашої кіноіндустрії призупинився: ми відстаємо від багатьох країн. Проте треба дочекатися першого січня 2011 року. Гадаю, цей Закон – тільки перший крок, який повинен зрушити ситуацію з мертвої точки. По-перше, прийдуть інвестори, по-друге, ми отримаємо реальну економію коштів (за рахунок зменшення податків). Кіностудія ім. Олександра Довженка – Національне підприємство, тобто повинна мати певні пільги щодо оподаткування, однак ці пільги донині не працюють (сплачуємо податки в повному обсязі). Ми надіслали письмові звернення до нового Уряду з проханням знизити комунальні тарифи для кіностудії. Крім того, земля, яку використовують для виробництва кіно, не настільки рентабельна, як земля для будівництва житлових будинків. Думаю, Закон дасть змогу зекономити кошти на оренді земельної ділянки, направивши їх на поліпшення якості фільмів. Закон, звісно, буде доопрацьовано, та головне – він є. Кілька місяців тому мене запитали, мовляв, чи варто приймати, подавати на підпис Президентові не остаточно завершений документ? Я пояснив: «Так! Бо в іншому разі – ми зациклимося на етапі розроблення Закону».

Олександр Кирієнко, кінорежисер:

Хто відповість, як саме Закон працюватиме? Нехай розробники Закону випишуть механізми, тоді я розмірковуватиму про його корисність. Я зняв близько десятка картин: усі коштом продюсерів. Поза тим, нині і продюсерам сутужно: знаходити кошти стає дедалі важче. Тож я покладаю великі надії на цей Закон, позаяк знайти 50 відсотків кошторису легше, ніж 100. Добре, що Президент таки підписав Закон, але його треба було прийняти ще 1996 року. Можливо, цей документ стане Законом для «відмивання» грошей, як це було свого часу в Росії (зокрема). Утім, якщо найближчим часом до мене звернеться охочий «відмити» свої гроші чолов’яга і запропонує: «Зніми фільм», я залюбки пристану на таку пропозицію, бо волію знімати хороше кіно і водночас надавати роботу тій команді, з якою працюю.

Олег Кохан, продюсер, керівник «SOTA Cinema Group»:

Мине рік–два, і держава попросить відзвітувати: «Шановні кіновиробники! 2010 року ви отримали податкові пільги. Яких результатів досягли?». Варто усвідомити, на що й на кого ми можемо спертися, щоб отримати результати. На кадри! Певні, сказати б, окремі успіхи (які маємо нині), гадаю, зауважимо й найближчими роками. Однак про потужний поступ уперед слід говорити тільки після того, як в Україні буде вирішено питання реформування системи кіноосвіти: молоде покоління треба навчити знімати індустріальне, авторське кіно.

Поза тим, існують й інші проблеми. Скажімо, режисер зняв (на його погляд і погляд фахівців) непоганий фільм. Він воліє показати його в кінотеатрах, а там – панування «Аватару».

Василь Вітер, кінорежисер, директор студії «ВІАТЕЛ»:

Добре, що Закон є. Він відображає певні зусилля, направлені на реанімацію, відродження українського кінематографа. Проте відновлення національного кінематографа – це не тільки звільнення від податків і створення фондів, зазначених у Законі. Студії-кіновиробники, – ті хто, власне, створює продукт, – наразі з цього Закону матимуть не дуже багато користі. Оцінювати ж його дієвість варто тільки після першого січня 2011 року (коли набуде чинності Закон «Про збір на кінематографію»). Якщо навесні трава росте, то вона таки росте, якщо ні – значить, на землі розлили якусь отруту. Так і Закон: якщо діє, то таки діє, якщо ні – значить, його неправильно виписали.

Щодо фінансових преференцій (зокрема звільнення від оподаткування) і оприлюднення окремих проектів на веб-сайтах (на мій погляд, як свідчення вагомості тих чи інших державних замовлень): тут плюс очевидний, оскільки потреба окреслювати шляхи (способи) фінансування проектів визріла давно. Проте вже нині біля згаданого в Законі фонду, що акумульоватиме у найближчому майбутньому кошти, вишикувалося чимало тих, хто вважає себе ладним їх розподіляти. Це небезпечний момент. Як на мене, можна було б знайти простіше вирішення питання: скажімо, у конкурсі (тендері) переміг той чи інший сценарій – його автори й отримують фінансування; а Закон повинен був би зазначити, мовляв, створюється наглядова рада, яка контролюватиме використання коштів, призначених на проект. Натомість ідеться про наглядову раду, яка займатиметься розподілом, тобто вирішуватиме: надати тому чи іншому проекту кошти чи ні. Незрозуміло, навіщо ще одна рада, яка «дбатиме» про фінансування?

Я досі не можу збагнути, що ж воно таке – оте «українське кіно»? Не допоміг навіть Закон. Тлумачення цього поняття, виписане на його сторінках, прийнятне радше для дистриб’юторів, ніж для нас, кіновиробників. Саме вони повинні тішитися з приводу прийняття нового Закону. Кіновиробники ж повинні отримати від нього три «пункти»: про створення банку, який надавав би кредити творцям фільмів (частка державних коштів його статутного капіталу мусить складати щонайменше 50,1 відсотка); повернення кредиту банкові після демонстрації картини, створеної на позичені кошти; отримання (на базі прибутку від демонстрації фільму) нового кредиту. А вже потім окремим рядком варто окреслювати кошти меценатів, інвестиції, міжнародну копродукцію… Якщо я, скажімо, повинен створити фільм, маючи 100 тис. грн, навіщо мені те положення про копродукцію і чимала решта різних пунктів, які до мене в цьому разі не мають стосунку? Мої студенти (майбутні режисери кіно і телебачення) можуть, об’єднавшись, отримати 100 тис. грн (байдуже – під заставу чи під гарантії студії, яка погодилася на співпрацю), зняти фільм і вирішити, варто пов’язувати свою подальшу долю з режисурою чи ні?

Кіновиробникам не потрібні закони про розподіл коштів, зменшення податкового тиску. Я, зрештою, не розумію, яким чином наша студія отримає пільгове оподаткування? І це тоді, коли я, ніде правди діти, – справжній національний кіновиробник: знімаю фільми в Україні, про Україну, українською мовою, послуговуючись майстерністю українських фахівців. Згідно з новим Законом, «національні фільми» взагалі невигідно створювати (жодної пільги стосовно виробництва таких картин не виписано): вигідно займатися дистрибуцією. Дистриб’ютори не знімають і не зніматимуть нових фільмів: вони мають куди більший зиск, придбавши російську (або американську) стрічку і витративши кошти на її дублювання державною мовою. А кіновиробник, навіть знявши ту чи іншу картину на замовлення Міністерства культури і туризму, не бачить вигоди в тому, щоб почати перейматися її дистрибуцією (до речі, саме Міністерство – теж).

Новий Закон поняття «національний фільм» доповнює такими словами: «а також основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською мовою». Слова «звукового ряду», на мій погляд, варто було б подати в такій редакції: «звукового, акустичного рядів», оскільки звуковий ряд може бути перекладено, власне, субтитрами.

Зрештою, і новий Закон не захищає українських кінофахівців (передусім середньої ланки) від експлуатації з боку тих, хто, маючи чималі фінансові можливості, приїздить в Україну знімати свої фільми. Потрібно зазначити, що носіями авторських прав фільмів, знятих на території України, можуть бути винятково громадяни України.

Андрій Грушка, заступник генерального директора кіностудії ім. О. Довженка:

У цілому фінансова (наголошую, передусім фінансова, а не творча) спільнота кінематографії цей документ підтримує однозначно. Закон – єдиний шлях виходу з того фінансового колапсу, в якому нині перебуває кіно. Звільняючи від податку на землю, Закон значно полегшить життя окремим студіям (у тому числі й нашій), оживить фінансову підтримку кіно з боку бізнес-структур. Головне – щоб кінематографісти дотримувалися цього Закону, щоб Закон працював. Звісно, наповнення доходної частини Фонду, зазначеного в Законі, почнеться тільки після прийняття Закону «Про збір на кінематографію». Велике прохання до парламентарів: прийняти Закон «Про збір на кінематографію» не пізніше першого липня 2010 року; зволікання призведе до того, що першого січня 2011 року Закон «Про збір на кінематографію» (згідно з бюджетним кодексом) не набуде чинності.

Крім того, важливо, щоб коней на переправі не міняли: не вносили (принаймні без нагальної потреби) зміни в підписаний Президентом Закон.

Валентин Марченко, заступник директора Національної кінематеки:

Важко спрогнозувати, яким чином Закон почне працювати першого січня 2011 року: не допомагає навіть досвід сусідів. У Росії такий закон набув чинності 10 років тому, до того ж стартові умови там були інші. Пригадую візити колег із тогочасної Москви: вони жахалися через певні фінансові «збочення» свого документа і попереджали, мовляв, якщо приймете такий самий закон, матимете той самий клопіт: на кіно залишатиметься близько 10–15 відсотків виділених коштів.

У нашому Законі йдеться про звільнення від податків… Однак засади, на яких вершитиметься це звільнення, не виписано, незрозуміло, хто його регулюватиме і хто, зрештою, скористається цим звільненням. Досвід російських кіновиробників засвідчив: чималі фінансові потоки вирували не так у кіно, як паралельно з кіно. Преференцій, спрямованих у бік національних підприємств, у Законі не окреслено. Зрештою, можливо, тому, що слово «національний» нині взагалі стало предметом для жонглювання. У перші роки створення Національної кінематеки ми мали гарантовані статті фінансування в бюджеті, а потім… Нині, маючи статус «Національна», наша кінематека – фактично госпрозрахункове підприємство. Останні півтора року ми не отримуємо державного замовлення, поза тим, утримувати територію (а вона чимала), сплачувати податки, комунальні платежі мусимо.