Порівняймо ранню творчість Кустуріци з одним із його нещодавніх фільмів. Вже у стрічках «Чи пам’ятаєш ти Доллі Белл?», «Час циган», «Аризонська мрія» режисер виробив власну систему аудіовізуальних засобів, котрі втілюють його головні творчі міфологеми – мрію як основу людського існування, діонісійське світовідчуття, містичні весілля, польоти у круговерті магічної дійсності. Проаналізуємо цю схему і в найсвіжішому ігровому фільмі Кустуріци – «Заповіті».

Герої магічно-реалістичного роману «Сто років самотності» Ґабріеля Ґарсіа Маркеса вважали, що «кінематограф – всього лише пристрій, аби створювати ілюзії», і не ходили в кіно, бо «немає чого лити сльози над вигаданими лихими пригодами уявних персонажів»1. Так чи інакше, зі сторінок творів Гоголя, Булгакова, Кафки, Кортасара та інших майстрів слова магічний реалізм перетікає у візуальні мистецтва, його риси спостерігаємо і в стрічках Кустуріци: фантастичні елементи, які м’яко й природно входять у реалістичну картину, звернення до фольклору, значна роль музики, емоційного впливу, відкритий фінал, що дозволяє глядачеві визначити співвідношення дійсного й уявного самостійно. Такі риси зближують його творчу манеру і з традиціями українського поетичного кіно2.

Мінорний дух буття у «Часі циган»

«Час циган» – перший в історії кінематографа фільм про циган їхньою автентичною мовою. В оригіналі назва звучала як «Dom za vesanje» («Дім для повішення», 1989), її було змінено з маркетингових міркувань. Це епічна сага про буття циганського народу на прикладі шляху протагоніста Перхана (Давор Дуймовіч).

З перший кадрів Кустуріца вводить нас у простір циганської ментальності – трагікомічною молитвою, адже «сам Бог не впорався з циганами». Далі вимальовуються портрети Перхана та його оточення на тлі свят і скандалів, між якими важко провести межу, бо завершуються вони однаковісінькою фантасмагорією абсурду. Юний, наївний Перхан має надприродну здатність рухати речі поглядом і слухняно вбирає в себе бабусині повчання (вона немовби втілює мудрість усього циганського народу). У нього є маленька сестра – каліка, якій потрібна операція. Першим його випробуванням стає заборонена закоханість, через котру він навіть намагається повіситись на церковному дзвоні. Той самий трагіко-абсурдний мотив повішення (щоправда, на люстрі) бачимо і в емоційно неврівноваженої Грейс з «Аризонської мрії». У «Заповіті» ж тема дзвону набуває мажорного забарвлення – герої гойдаються на ньому вгору-вниз. Перхан мріє про одруження і щасливе життя, він згодний тяжко працювати заради того, щоб йому дозволили бути з Азрою. Його найліпший друг – індик, подарований бабусею.

Вирушаючи на заробітки заради лікування сестри разом із циганом Ахмедом (Бора Тодоровіч), Перхан не здогадується про жорстокість світу. Прагнучи заробити грошей, він поступово відмовляється від своїх моральних принципів, але зберігає довіру до Ахмеда та його красивих обіцянок, хоча й заявляє, що більше нікому не вірить. Бабуся зрікається розбагатілого внука, попереджаючи: «Коли перестаєш вірити – то й Бог від тебе відвертається». Тільки згодом він усвідомлює, в яку пастку потрапив. Втративши кохану, Перхан прагне врятувати сестру і сина, спокутувати бодай частину гріхів завдяки помсті. Це йому вдається, але сам він гине. Смерть під час свята настає і в «Аризонській мрії». У карнавальних мотивах Кустуріца синкретично зображує весілля (в тому числі «небесні»3) і похорони, циклічність буття.

Символіка й концептуальний зміст фільму заслуговують на пильнішу увагу. Ідея індика, що літає, перегукується з поетичним образом риби з «Аризони». Він символізує душевну сутність незіпсованої, простодушної, чесної дитини. Казкові епізоди польоту з птахом окреслюють сферу зацікавлень Кустуріци як дослідника людської сутності: таємні переживання, інтимні надії, котрі не знаходять відгуку в довколишньому світі. Здається, Перхана розуміє тільки індик. У хлопцевих сновидіннях великий білий птах уособлює його мрії. Та вони вже давно втоптані в бруд – і не тільки метафорично. Епізод, у якому Перхана тягнуть по грязюці, є концептуально навантаженим: ось що трапляється з тими, хто не хоче підлаштовуватися під жорстокі закони виживання і водночас не має можливості обстоювати власні принципи. Мрійник Перхан стикається з цинічністю й нещирістю зовнішнього світу.

Мотив польоту, як і в кінокартині «Тато у відрядженні», коли Малик перебуває в сомнамбулічному трансі в пошуках батька, розглядають як шлях «небесного посвячення»4. Втім, у Кустуріци літають не тільки люди – образи індика, столового приладдя, риби мають іншу конотацію. Це алегоричне втілення надприродної сутності людської душі. Політ Перхана з індиком, Азри під час пологів, летюча ложка на весіллі й виделка як засіб убивства наприкінці «Часу циган» створюють вимір магічної дійсності. Реальність циганського життя без прикрас контрастує з казковістю, носіями котрої є самі герої. В «Аризонській мрії» ірреальним видається весь простір, запавутинений уявою героїв. У «Заповіті» ж акценти зміщено: сюжет казковий, а от герої надто звичайні.

Під час свят, танців, музичних дійств герої мрійника Кустуріци містично п’яніють і наближаються до сфери божественного діонісійським способом, незалежно від їхнього формального віровизнання. Але їхній шлях до очищення зазвичай трагічний. Режисер відходить від цих драматичних засобів у «Заповіті», де персонажі просто насолоджуються життям.

Одним із визначальних концептів Кустуріци є весільна вуаль – засіб переходу в інший світ, переселення душі в потойбіччя. Відомо, що в багатьох народів одруження символізує смерть дівчини для її родини і переродження в новому соціумі. У стрічках режисера ритуальна смерть на весіллі нерідко трансформується в реальну: Азра, наречена Перхана, помирає в день весілля, гублячи свій вінок і фату, яка підноситься до неба, провіщаючи її трагічний кінець. У сестри протагоніста трапилось видіння – покійна мати у левітації над дорогою. Перхан бачить тільки вуаль, що танцює під поривами нічного вітру. Мотив весільної смерті можна завважити і в «Підпіллі» – Єлена, політавши навколо святкового столу і справивши враження небесної істоти, поповнює лави мрійників-самогубців, повертаючись до своїх трансцендентних витоків.

Етичний рівень «Часу циган» високий, проте режисер не вдається до моралізаторства. Перхан усвідомлює, що поводився з власною душею, як «сліпе кошеня». Ігнорування морального виміру буття характерне для багатьох героїв Кустуріци, мить просвітлення настає запізно, коли все вже втрачено. Вони миряться з такою ситуацією: для них важливий не результат, а миттєвість, інтенсивне переживання мрії. Коли Перхан рятує життя кошеняті, глядач розуміє, що його душа ще не спустошена. Він спокутує свою вину помстою і смертю. Моральний зміст фільму має виражені етнічні риси, які простежуються у молитвах початку й фіналу фільму та роздумах Перхана. «Циган без снів – як церква без маківки», – каже він, підкреслюючи тезу автора про те, що цигани – передовсім люди. Вони існують поза дійсністю і несуть елемент магії5. Кустуріца якось порівняв фільм з багатобарв’ям і еклектичністю циганського костюма, де все змішується, адже «кіно, що розривається між відео, телебаченням, музикою, літературою, може мати тільки таку дивну форму»6.

Наївним ідеалістом певною мірою є і дядько Перхана – вправний брехун, дармоїд і «Казанова місцевого розливу», який свято вірить, що колись йому пощастить у грі, а ще повідомляє: «Якщо всіх моїх жінок скласти штабелями одну на одну, можна дістатись до Місяця». В одного з героїв «Аrizona Dream» була мрія спорудити сходи з кадилаків до того ж супутника Землі. Та й взагалі у кожного в цій стрічці є своє заповітне бажання.

До чого призводять мрії («Аrizona Dream»)

«Аrizona Dream» (1993) – чи то «мрія», чи то «сон» героїв стрічки. Дорослішання головного героя Аксела (Джонні Депп) відбувається в іншому, американському, контексті. Ненадовго покинувши Нью-Йорк, він з часом розуміє, що застряг в Аризоні надовго. Дядько Аксела мало не силою змушує його торгувати кадилаками, але фатальне знайомство з Елен (Фей Данавей) та її падчеркою Ґрейс породжує в ньому нові почуття і мрії. Він проникається мрією Елен про польоти і будує для неї повітроплавні агрегати. Ґрейс (Лілі Тейлор) закохується в нього, ревнує, розбиваючи літальні апарати, прагне покінчити життя самогубством. Кузен Аксела Пол мріє стати актором і двічі протягом фільму грає свій улюблений епізод зі стрічки Альфреда Гічкока «На північ через північний захід».

Взаємостосунки героїв спершу справляють враження балагану, та він здасться абсолютним порядком, якщо заглянути в хаос їхніх душ, що не піддається вербальному опису. Це суміш емоцій, почуттів, мрій, надій, розчарувань, втрат, зрад... Самі герої плутаються в павутині своєї уяви. Аксел, який спочатку терпіти не міг Ґрейс, раптом розуміє, що любить її, водночас не перестаючи кохати і Елен. Він втрачає щойно набуту орієнтацію в житті й згоден навіть зіграти в «російську рулетку» на власне життя... Його мрія не пов’язана з сонячною Аризоною – навпаки, у снах він переноситься в сніги Аляски і бачить летючу камбалу. Він вважає риб досконалими істотами, які «знають усе».

Риба є одним з магічних елементів картини: вона уособлює найнеймовірніші мрії про політ. Обличчя Елен трохи нагадує рибу, і вона так само мріє літати (тоді як Перхан у «Часі циган» уподібнюється до індика). Напевно, тому її мрія так сплелася з Акселовою. Він допомагає їй злетіти, щоб реалізувати свої марення про летючу камбалу, але у них нічого не виходить. Врешті-решт мачушине бажання здійснює Ґрейс – покінчивши остаточно зі своїми мріями, вона робить прощальний подарунок. Риба-Елен летить! І Ґрейс нарешті відчуває себе щасливою, піднімаючись на кріслі аж до стелі. Навіть божевільну мрію можна втілити – хоча б в уяві. Ґрейс здається, що Аксел покохав її, йому теж – чи не фантазії це? Дівчині уже байдуже – вона вбиває себе, досягаючи своєї «мрії» й на практиці. Але таким чином вона й вчиняє помсту Елен і Акселові – їхні стосунки зруйновано.