Лідія Данильчук у виставі Одержима

Семіотична система вистав Ірини Волицької ґрунтується на архетипній міфологемі підсвідомого генетичного коду. Він набув глибинно-національного, узагальнено-людського філософського звучання в "Білих мотилях, плетених ланцюгах" за Василем Стефаником. Знакова символіка "Украденого щастя" І.Франка підняла предмет на рівень емоційного імпульсу трагічного звучання. У виставі "На полі крові" множинність особистісного творчого концепту узагальнилась, виходячи з суб'єктивації індивідуальних позицій в об'єктивну ідею, що визначає зраду як руйнацію "я" і тому унеможливлює будь-яку арґументацію цього вчинку. Відокремлення й умовне відсторонення від виконавиці тексту персонажів, які ведуть напружений діалог між собою й у собі, створює додатковий дискурс між автором та прочитанням твору театром. Акцентуація вербального ряду провокує смислове узагальнення вічних понять у контексті часового відліку, перетворюючи конкретну епоху в епохальність, мить у вічність, в якій людина може перейти фатальну межу істинних цінностей. Закладена постановником аналітичність переадресовується і до глядача, який не просто споглядає, а продовжує власний внутрішній діалог, спровокований театром. Цей творчий принцип стає засадничим і в сценічному осмисленні надемоційної "Одержимої" - трагічної й водночас жертовної стихії духу.

Ритмічні, розмірені звуки метронома одлунюють з темряви. Тьмяне приглушене світло відкриває сценічний майданчик, який з першої ж миті передає напругу передчуття трагічних подій. У глибині спиною до глядача сидить чоловік, у центрі сцени постать жінки, яка уважно дослухається до гнітючої тиші, контрастно посиленої ударами метронома. Тривогу виражає погляд, який щось вишукує у далині. От вона немов побачила те, що прагнула знайти. Цей поглядом зафіксований об'єкт підштовхує її до руху. Хода її переходить у біг, але об'єкт весь час зникає. Реакція жінки безпомилково передає це постійне прагнення наблизитись і незмінну втрату бажаного. Психологічне напруження наростає. Жінка то падає, то робить над собою зусилля й підводиться, щоб продовжити ходу. Цей динамічний пролог сконцентрував напругу емоційного стану, яка, наче стиснута пружина, не може перебувати довго в такому стані й повинна обов'язково вивільнитися - вибухнути.

Лише тепер починає звучати слово, і тому воно набуває емоційної напруги, отримує потужну силу. Стає зрозуміло, до чого так прагне героїня: найдорожче для неї - це Месія, який віддаляється, не помічає її. Натовп, що його оточує, лише посилює самотність, покинутість Месії. Міріам намагається достукатись, розбудити натовп: каміння-клубки, що потрапляють їй до рук, з силою нестримного обурення вона жбурляє у простір сцени-пустелі, глухої до її вигуків, до її закликів, жестів. Актриса Лідія Данильчук в ролі Міріам починає виставу з емоційного акорду, що вбирає у себе надприродний порив внутрішньої сили духу, зупинити який неможливо. Усвідомлення власної сили, відокремленості від натовпу, який оточує Месію, Міріам розуміє, як свою винятковість, що наближає її до Учителя. Наступні події й співвідношення між персонажами будуть визначатися саме цією позицією рівності Міріам і Месії. Зустріч героїні з Месією, якого грає Роман Біль, утверджує діалог двох людей, значущих для цього земного світу.

Режисер вибудовує момент наближення Месії до Міріам за принципом алогізму. Вимріяна Міріам зустріч з Месією, який не може не прийти у мить свого граничного відчаю, триває у відстороненні одне від одного. Це посилює їхню самодостатність, але відмінність стане очевидною наприкінці сцени. Духовна спільність героїв передається і звуковою партитурою. Перша фраза Месії звучить в одному тоні з останнім словом Міріам, наче відлунюючи її думку, але повертається уже іншим за значенням "словом". Ця сцена виділяє з тексту смислові акценти. Міріам не сприймає світу без Месії. Він же переконаний, що світ потребує добра, що це єдиний шлях зробити його менш агресивним і не таким жорстоким. Месія хоче утвердити любов, але Міріам не здатна любити всіх, вона готова на жертву заради Учителя. Актори проводять сцену з точно вибудованою логікою розвитку. Інтонаційні акценти посилюють, увиразнюють думку. Герої пізнають одне одного і відкривають у собі щось раніше невідоме.

Месія у виконанні Романа Біля - це людина, відкрита для діалога, яка безупинно пізнає світ. Він уважний до Міріам, у якій, можливо, вперше, зустрів достойного співрозмовника. Вона відкриває йому реалії життя. І тому визнання того, що потрібно буде пролити кров, звучить з нотою печалі, як констатація невідворотності. А твердження, що любов - єдиний порятунок, стає бажаним і для нього. Діалог передає імпульсивність думки, посилює балансування між величним місіонерством і земними людськими почуттями. Відмінність його від Міріам лише у тому, що він іде на жертву свідомо за усіх людей, вона ж готова на жертву лише заради Месії. Фінальна фраза кожної сцени узагальнює ті ключові переміни, які відбуваються з персонажами. Режисер підсумовує кожен такий поступ реплікою, що звучить відсторонено, у напрямку залу - як певна гранична ситуація невідворотності трагічних подій, і щораз пришвидшує ритм метронома.

Сцена у Гефсиманському саду вирішена як розп'яття і Месії, й Міріам. Виконавці спиною одне до одного утворюють хрест. Повертаючись довкола осі, вони почергово говорять репліки, які зливаються у спільний голос, покликаний пробудити, звернути увагу на ті страждання й ті муки, що їх вони терплять. Вони "одержимі" ідеєю спасіння душі тих, хто чинить насильство і несправедливість, хто залишається байдужим. Мізансцена наче повторює рух стрілки метронома - часового відліку, образу плинності часу, який для одних стане вічністю, а інших кине у безвість. Завершення сцени композиційно створює скульптурну пластику пієти, щоб у наступній сцені залишити Міріам наодинці з її трагедією тихого розпачу від безповоротної втрати Месії. Чорна хустка, яка покриває голову Міріам, стає символом його тіла. Монолог героїні Лідія Данильчук веде, як діалог з уявним Месією, смерть якого стишила її емоції, пристрасть, спустошила душу. Контрастно до неї прозвучать пришвидшені удари метронома, і це дасть передчуття найвищої емоційної напруги сцени, яка відбуватиметься на майдані Єрусалима. У ній беруть участь студенти філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка: Марія Кошелінська, Зоряна Лещишин, Тарас Федорчак, Віктор Мартинюк та студент Львівського державного коледжу декоративно-ужиткового мистецтва імені Івана Труша Андрій Лесів. По колу сидять люди у чорному одязі, а в центрі стоїть Міріам. Ритм метронома, що супроводжував попередні сцени, тепер уособлює група персонажів, які оточили головну героїню. Від розмірених ударів до шаленого ритму разом із голосовими модуляціями виконавиці вони створюють складну партитуру напруженого, емоційно насиченого діалога. Звучання сцени - це багатоголосся потужного оркестру, найвища тема якого завершується ударами каміння - умовним театральним жестом і точною реакцією на нього Лідії Данильчук. Вона завершує виставу на найвищій ноті емоційного розвитку. Поволі згасає світло, залишаючи на авансцені останній акцент - опалений сонцем камінь - як символ "одержимої духом" (художник зі світла Петро Гуменюк). Високий жіночий голос лине у безмежному просторі, щоб через мить вибухнути гучними оплесками.