Традиція завжди намагалася законсервувати певні здобутки в мистецтві, встановлювала еталони гармонії між формою і змістом, виробляла правила гри, а новаторство прагнуло розширити рамки усталеної традиції, найчастіше змінюючи форму. Для марнославних найлегший шлях - порушення табу, передовсім морально-етичного.

В попередньому номері редакція опублікувала матеріали круглого стола "Насильство на екрані: фіксація чи пропаганда?" Наш автор зі Львова культуролог Роман Бучко продовжує розмову.

Скандал, мабуть, найстаріший вид реклами. Голлівудське табу 20-х років забороняло показувати: нечемні ситуації, оголене тіло, торгівлю жінками, позашлюбні стосунки, деякі форми танцю, отруєння, пияцтво. Сьогодні ця заборона викликає усмішку, коли наймасовіша муза легітимізувала злочини і змушує нас ототожнюватися з кілерами, повіями - професіоналами, щоб разом з ними після кількох потрясінь дійти до хеппі-енду зі значною готівкою на додачу. Здається, що дегуманізація, аморальність стали найвиразнішими ознаками новаторства. Розраховані на бунтівні властивості ще не сформованої людини перехідного віку, але з амбіціями дорослих, такі фільми вдираються на наш домашній екран і розбещують дітей, ще не здатних розпізнавати вартості. Цікаво, що в американському телепросторі моральна цензура існує, ми ж - споживачі гіршого ґатунку, відповідно до нашого рейтингового, іміджевого та економічного статусу серед інших країн, змушені потурати уподобанням деяких телестудій, що причащають нас на ніч еротикою та екшеном.

Делікатна проблема сексуального виховання перестала бути забороненим плодом і, замість спеціальних програм для відповідного віку, пропонується для публічного вжитку без жодного табу. Навіть у первісному суспільстві інтимна сфера дистанціювалася від публічності. Сором'язливість і стриманість релігією заохочувалися, а розпуста - засуджувалась, бо призводила до фізичних і моральних хвороб суспільства. Сакралізація еротичних сцен для публічного огляду на храмі Кандарія-Магадеви в князівстві Гаджурагу за династії Чанделів була радше продиктована марнославством авторів чи фундаторів, бо ці рельєфи набагато поступаються пластиці інших тогочасних храмів. Та ж мотивація - прославитися, порушуючи табу. А може, проіснувала ця династія менше століття саме тому. Може, мода на канкан до певної міри спричинила демографічні проблеми теперішньої Франції, змушеної їх розв'язувати за допомогою емігрантів з Африки. Не допоможе секс на екрані і нам, коли вже не зможемо експортувати дівчат для розваг у світи. А може, хтось інструктує їх саме для цього? На аргумент прихильників пропаганди сексу як ліків від комплексів можна відповісти контраргументом - в історії світової культури досі було достатньо інформації на цю тему, а проблеми та комплекси ледачих і позбавлених фантазії - ніщо порівняно з епідемією СНІДу. Ця інвектива не змінить ситуації, але коли свободу доводять до абсурду, неодмінно з'явиться Савонарола зі своєю контрреформацією. У цій делікатній справі критерієм для розповсюджувачів еротики могли б стати рекомендації використати цю продукцію у вихованні власних дітей вразливого віку.

Щодо агресії і насильства на екрані - тут проблема ніби дражливіша, бо ще Аристотель серед чотирьох видів трагедії виокремив трагедію жаху, який поруч з жалем чи співчуттям очищує глядача. Мав він на увазі кару богів чи невблаганної Мойри за людські помилки, як це було в грецьких трагедіях. На його думку, речі, потворні в реальності, внаслідок акторського наслідування вже не викликають огиди. В певних жанрах кіно неможливо показати перемогу добра, не демонструючи ознак зла, а теорію безконфліктності ми якось вже проходили. Нас може розважити бійка в таверні і купа трупів поганих персонажів у вестерні або вправність якогось китайця у рукопашній еквілібристиці, бо розуміємо, що то гра, шоу; хтось любить гостріші враження - упирів, монстрів, електропилки як знаряддя тортур, бо розуміє, що то лиш засіб у конкуренції творців цього жанру. Але віртуальний світ, витворений на образах насильства і смакуванні патологічних закамарків хворої свідомості та хибної фройдівської догми про генетично притаманну нам потребу руйнування, поступово підсвідомо вселяється у нашу сіру субстанцію, забруднює наші сни і, найстрашніше, руйнує психіку наших дітей. Qui prodest? Очевидно, тим силам, які хочуть, щоб у суспільстві було менше педагогів, а більше каральних інституцій. Доцільніше було б витрачатись на профілактику злочинності, а не на її наслідки, пропагувати королеву спорту - легку атлетику, а не єдиноборства без правил, якщо ми хочемо жити і залишити нащадкам гармонійне суспільство гідних громадян. Якщо людські стосунки - психологічна гра, то агресія є ознакою аутсайдера в цій грі, ознакою слабкості. Отже, агресивна особа варта співчуття, бо встряла в гру з сильнішим партнером або з шулером, який порушив умови гри. Кримінальні злочинці - шулери, бо порушники закону. Як вони дійшли до цієї межі, мало б бути об'єктом дослідження, повчального для нас. Одначе в літературі, в театрі і кіно ми часто бачимо характери, ба навіть жанри, що постають уособленням зла, від Баби-Яги і сірого вовка починаючи. Але ж злочинцями не народжуються, тому ці постаті фальшиві. Замість співчуття до слабшого, прощення кривднику як слабшому, розкаяння цього ж кривдника, бо несвідомо помилявся, порушуючи права жертви, закон і Божий суд, замість катарсису від цього каяття, ці жанри пропонують нам зловтіху від помсти, не допомогу заблудлому, а його знищення, не компроміс, а руйнацію. Пропонують нам віртуальний світ, в якому не демократія, а homо homini lupus est.

Шляхетський кодекс честі з турнірами та дуелями з лицарського роману переселився в кращі вестерни, де шериф, шануючи закон, постійно ризикує і вживає зброю у крайніх випадках. Ці байки були далекі від життя, але мали на меті виховувати правове суспільство. В нашій історії жертовність правоохоронців губилася на тлі репресивних функцій відомства, а також залежності від влади, тому ставлення до них у суспільній свідомості інше, потребує діагнозу системі. Психологічне насильство в процесі СВУ, описане Г.Снєгірьовим, чи фізичне знищення інтелігенції капітаном Матвєєвим у Сандромосі, причини та передумови цього елітоциду досі не відображені в нашому кіно, хоча вже минуло десять літ, як це стало можливим. Вайда увічнив трагедію повстанців Армії Крайової у фільмі "Попіл і діамант" через образ Марека, зіграного Збігнєвом Цибульським, коли це було майже неможливо. Ми змушені були це покоління обкидати багном, визнати їхню рацію ще й досі вагаємось. Поляки не дозволяють у своєму телепросторі пропагувати "романтику" кримінального світу, бо не втрачали гідності навіть у колоніальному статусі. Злочин Медеї, породжений системою тодішніх вартостей, відрізняється від злочинів Чикотила чи Онопрієнка, породжених аморальністю системи, що дозволяє пропагувати фальшиві вартості. Якщо принизити людину - вона стає об'єктом маніпулювання, а репертуар, про який іде мова, принижує людяність - тож мовчазно готуємо дітей до альтернативи ката або жертви у світі насильства, збочень, криміналу.

Аргументи, що агресія на екрані начебто рекомпенсує потребу психологічної розрядки стресів, набутих в реальному житті, бліднуть порівняно з тією шкодою, яку ці кадри залишають у підсвідомості, а свобода особи, яку нібито виховують фільми з суперменами, не є свободою в розумінні - усвідомлена необхідність, що не потребує психічних релаксів, бо відображає гармонію між можливим і бажаним. Хто ж потребує таких емоцій, коли стосунки між людьми з'ясовуються кулаками (тепер це ногою в голову конкурента-противника), знайде собі таке маргінальне середовище і без екранної пропаганди. Решта громадян мають право не пускати додому без запрошення подібну продукцію і воліють закріпити його правовими механізмами. Звісно, якщо ми хочемо жити в правовій державі. В совєтській практиці останнього часу, крім ідеологічної цензури, була також цензура моральна, бо, принаймні теоретично, людина праці, з її культурною спадщиною, вважалася найбільшою вартістю, а відповідальні за телерепертуар мусили мати гуманітарну освіту. Складається враження, що деякі власники наших телестудій воліють лише розрахунки, лукаво прикриваючись найпопулярнішим аргументом, що, мовляв, краща продукція дорожче коштує, а за законами ринку... Далі кліше про неминучі втрати перехідного періоду, вади законодавства, прорахунки стадії первісного накопичення капіталу, кримінальне походження першого мільйона як безальтернативність. Лукавлять, бо споживач, придбавши на ринку неякісну городину, ризикує одноразовим розладом шлунка, а скалічена психіка дитини може позначитися на її долі, якщо рекламовані перверсії ототожнить із законами життя. Таки свідомо нас плебеїзують і деморалізують, замість просвіщати, зомбують на довірливих сприймачів реклами, а клінічні наслідки хронічної хвороби суспільства доведеться лікувати вже з іншого бюджету. Але ж засоби впливу - це не гендель морквою чи яйцями. Чому ж ми дозволяємо вдиратися в наші помешкання? А тому, що не здатні до опору. Чи не краще придбати один класичний фільм замість двох дешевих, додавши його обговорення?

І насамкінець застереження: щоб не повторити ХХ сторіччя вже в глобальному масштабі, цитата з класика: "...Але одне чи два покоління розпусти тепер потрібні, коли людина перетворюється в огидну, боязку, жорстоку, самозакохану мерзоту, - ось що потрібне". Ф.Достоєвський. "Біси".