В днях 15–25 червня ц.р. відбувалася в Москві т.зв. декада українського мистецтва й літератури, яку часом влаштовує Москва для приховання своїх злочинів на українській нації та її культурі. Перша така декада, або олімпіяда українського мистецтва відбувалася в Москві 1933 р. в часі найжахливішого винищування українського народу голодом. Спогад Й. Гірняка і відноситься до тих часів.

Редакція

Весною 1933 року народній комісар освіти СРСР Бубнов запропонував Л. Курбасові взяти участь в олімпіяді театрального мистецтва народів СССР, яка мала відбутися влітку того ж року в Москві. В олімпіяді мали брати участь лише декілька націй, при чому російські театри не були передбачені. Усім було ясно, що в час „суцільної колективізації”, винищування українського села штучним голодом та масової депортації українського населення московське політбюро рішило пустити світові й населенню національних республік у вічі блахмана своєю національною політикою.

За весь час існування «Березоля» Курбас, не в приклад іншим керівникам українських театрів, постійно відмовлявся від гостинних виступів у Москві, як теж і від тіснішого контакту з російськими режисерами й драматургами. Ця частина російської інтелігенції не вміла приховати свого ворожого відношення до буйного розквіту українського мистецтва двадцятих років. Вона ніяк не хотіла погодитись з тим, що Україна остаточно відмовилась від «малоросійської ролі» і повернулась спиною до московської задріпанки. Окрім того, Курбас і його «Березіль» явно роздратував чільних представників московського мистецького світу як виключне явище на тлі національних мистецтв. Російське мистецьке середовище ніяк не хотіло погодитись з тим, що часи Бортнянського, Гоголя, Щепкіна, Собінєва та багатьох інших, що вростали й розбудовували російську культуру, бо своїм талантом переросли етнографічні форми українського мистецтва, давно пройшли і покоління двадцятих років рішуче відмовилось від цієї трагічної традиції своїх попередників.

Та відмова творила непрохідну стіну між мистецьким Харковом і Москвою. Усі заходи Луначарського свого часу стягнути Курбаса на режисера московського Малого Театру, мимо дуже приманливих перспектив, не мали ніякого успіху. Не вдалось це і жидівському театрові «Габіма», що по смерті Вахтангова страшенно намагався заангажувати Курбаса на посаду мистецького керівника.

Та коли «Березіль» зігнорував 1933 р. виклик до Москви на олімпіяду, то нам усім стало ясно, що вже на цей раз не минути доволі драстичного конфлікту. Ситуація й без цього була неймовірно напружена.

Смерть Хвильового, а згодом і Скрипника, прискорила інтенсивну чистку і культурного мистецького фронту, яку з макіявелівською перфідністю провадив тодішній фактичний диктатор на Україні – Постишев. Курбас і «Березіль» із п’єсами Миколи Куліша вже від трьох років були під нищівними вдарами большевицької критики. Включити «Патетичну сонату» в репертуар «Березоля» заборонено, а на московській і ленінградській сцені по кількох виставах знято. Щоб переконатись, чи то лише українська тематика викликає такий гострий осуд, Куліш написав свою останню п’єсу на тему суспільних відносин у Польщі під назвою «Маклена Ґраса». Якраз у тому часі йшли в «Березолі» інтенсивні проби з цією п’єсою.

Постишев однією рукою будував пам’ятник генієві українського народу Шевченкові, а другою винищував мільйони українських селян. Розстрілював або засилав письменників на Сибір на нехибну смерть, або ж заманивши пиріжком, розкішними віллями та особистими автами, перебивав їм творчого хребта і примушував вступати на шлях славослов’я сталінської диктатури.

Останнього засобу пробував застосувати Постишев і до Курбаса. Про зміст своєї першої й останньої розмови з Постишевим Курбас розказував мені у приявності кількох акторів і письменників, які ще й досі там «дравствують».

Викликавши Курбаса до себе, Постишев заявив, що комуністична партія доручає йому, Курбасові тобто, будування театру, що відповідав би вимогам і завданням її доби. Наговоривши Курбасові багато улесливих компліментів, Постишев заявив, що партія тільки йому доручає ту високу, як він висловився, та відповідальну місію, але для цього Курбас мусить стати на шлях генеральної лінії комуністичної партії і, усвідомивши свої дотеперішні національні ухили, засудити творчість і діяльність своїх однодумців – Хвильового й Куліша, як також роз’яснити українському суспільству шкідливість політики Скрипника на Україні.

Курбас відповів Постишеву, що стати на лінію партії він не може, бо ця лінія довела до того, що ось у столиці України на вулиці, біля порога театру «Березіль» вже третій день лежить труп померлої від голоду жінки. На цю лінію не дозволяють стати опухлі голодні селянські діти, які валяються на вулиці. Своїх національних ухилів він не може усвідомити, бо він перед своєю нацією їх не бачить. Він не може засуджувати діяльности Хвильового й Куліша, бо почуває себе дорадником у тій діяльності. Поглядів Скрипника він ніколи не поділяв і все життя боровся з ним, але після того, коли Скрипник усвідомив ту шкоду, яку принесла українському народові його політика, і сам одібрав собі життя, він на могилу Скрипника каменем не кине. Будувати театр, який би відповідав вимогам комуністичної партії і накинутому нею стилю, він не може, бо цей стиль виключає правду, яка є основою кожного мистецтва. Кінчаючи, Курбас заявив, що він уважає себе нездібним до ролі «паяцика», який розкидає руками й ногами в ті напрями, в які сіпає його на мотузку інша рука. На цьому розмова була закінчена.

Незабаром Курбас дозволив адміністрації театру оголосити в пресі й на афішах день прем’єри «Маклени Ґраси». Як перед кожною новою виставою, так і тепер у театрі був гарячковий стан. По кожноденній черговій виставі ми залишались на нічні проби. Актори в цей період не відчували втоми й губили всяке відчуття часу. Коли після останньої генеральної проби, яка тривала від сьомої години вечора до дванадцятої в полудне чергового дня, Курбас заповів, що вечором прем’єра не відбудеться, бо деякі моменти п’єси треба доробити. Ми не дуже були здивовані, бо розуміли вагу і значення цієї Кулішевої п’єси. Про це повідомлено комісаріят освіти, а акторів запрошено знову на цілонічну пробу.

Березільці не раз переживали те дивне почуття, яке відчуває людина, коли перебуває у приміщенні, з якого не видно переходу з ночі в день і навпаки. Та цього разу, коли я вийшов з театру на площу і побачив життя Харкова в дванадцятій годині дня, до болю гостро відчув різницю реального світу від того, що в ньому перебував шістнадцять годин на пробі в театрі. Там на сцені під промінням рефлекторів серед важкого червоного оксамиту та кількаповерхових конструкцій будинків, де відбувалася дія цієї прекрасної п’єси Куліша, був далеко від цієї трагічної картини Харкова 1933 року.

Проходивши через театральну площу поміж пам’ятниками Пушкіна й Гоголя, я побачив, як опухлі селянські діти, що на них ледве трималось лахміття, майже мертвими очима благально дивились на мене, а простягнута брудна ручка нагадувала, що цей голодний півтрупик просить порятунку. Я гарячково витрусив свої не дуже повні кишені і намагаюсь якнайшвидше пробігти до акторського «гуртожитку», щоб кинутись на тапчан і в кількагодинному сні забути про все і всіх. Та не проспав я й двох годин, коли мене збудили і передали листа, в якому дижурний режисер повідомляв, що комісар освіти Затонський наказав продемонструвати нашу п’єсу сьогодні перед членами репертуарного комітету і політбюром ЦК КПбУ.

Протести Курбаса не помогли, наказ був невідкличний. За тринадцять років життя під большевицькою окупацією до всього можна було привикнути, та все-таки, щоб влада вимагала від театру неготової вистави, цього ніхто з нас не міг і уявити. Передчуваючи якусь незвичайну халепу, я, не відпочивши, пішов знову до театру.

Перед будинком театру «Березіль» впала в очі незвичайна кількість узброєних співробітників ГПУ. Коли я підійшов до самого театру, побачив, що цілий будинок оточений вартою. Біля дверей, якими звичайно входили актори, вартовий зажадав посвідки. На коридорах, за кулісами, на сцені повно озброєних вояків із спеціяльних частин ГПУ. В моїй вбиральні сидів агент ГПУ. Коли я тільки переступив поріг, він, не сказавши ні слова, почав обшукувати кишені мого одягу. Не знайшовши нічого цікавого для себе, наказав мені готуватись до вистави. Сідаючи за свій стіл, я помітив, що приладдя для гриму розкидані, скриньки повідкривані, хоч ключі були при мені.

Агент, сівши на отоману, ввесь час не зводив з мене очей. Я був переконаний, що я вже арештований. Та прихід костюмерки й перукара нагадав мені, що мушу готуватись до своєї ролі та що за годину мусить початися вистава п’єси «Маклена Ґраса».

Не знаю, чи в історії театру були де такі або подібні випадки, щоб актор готувався до своєї ролі під дулом нагана. Беру на себе сміливість заявити, що березільські актори були тими першими, що пережили таке під сонцем сталінської конституції.

Я механічно одягався і гримувався, але про ролю й не думав. Текст і взагалі зміст п’єси вилетіли з голови, перед очима маячів тільки силует жандармського агента. А коли на сигнальний виклик до початку вистави я, йдучи на сцену, помітив, що мій агент як тінь слідує за мною, я зовсім втратив здібність вповні володіти собою.

Персонаж, що я грав його, Зброжек, починав п’єсу... і ось я з’являюсь на балконі свого будинку, стрілою збігаю на середину сцени й вузеньким мостиком йду у залю глядачів. Над головами сидячих у рядах партеру я повинен був почати свій перший монолог. Коли я глянув униз, мені засліпили очі ордени начальника ГПУ Балицького, лиса голова Косіора та похмурі обличчя Постишева, Затонського й усього складу політбюра. Кругом них у партері, в льожах балконів море синіх шапок штабістів і співробітників ГПУ.

У грудях мені здавило, у горлі пересохло, я почав свій монолог без пам’яті. Що я говорив, як я грав перед тими кам’яними обличчями, я й досі не знаю, – і тільки тоді, коли почали з’являтись мої партнери, й акція п’єси на сцені розгорнулась, я почав приходити до себе.