Життя триває довше за людину. Всупереч законам буття – пам’ять про людину передається від серця до серця. Як любов. З любов’ю згадуємо народного артиста України, актора Донецького національного академічного музично-драматичного театру Геннадія Горшкова.

За життя він зробив дуже багато, тому його ім’я ніколи не зникне з нашої пам’яті. Геннадія Васильовича знають як неперевершеного майстра сцени. В той же час він був звичайним у повсякденні й побуті. Ніякого пафосу, пишнот, розкоші. Увагу привертали сконцентрованість на своїх думках, внутрішньому світі й тактовність у спілкуванні. Умів слухати, чути. До останнього дня не нехтував набуттям нового досвіду, не хизувався тим, що вже й сам давно став учителем для багатьох. «Коли я прийшов у театр, – згадував він, – мені було 20 років. Пощастило працювати поряд з великими артистами: Галинським, Маличем, Смирновим, Загаєвським. Вони допомагали засвоювати професію. Прекрасно складалися стосунки і з однолітками. Мені щастило на партнерів. Усіх їх люблю і поважаю».

За віком і біографією Геннадій Горшков належав до «шістдесятників”. Та й за типом акторської особистості, акторської методології. Його легко можна уявити в шерезі артистів, для яких у їхньому мистецькому самопрояві важливими були не амплуа чи «фактура», а правда особистого існування на сцені (Богдан Козак, Степан Олексенко, Донатас Баніоніс, Олег Єфремов). Ідеться про акторську естетику, яка базується не на лицедійстві, а на пріоритетах особистісного начала. Це сповідальний тип актора, котрий у будь-яких ролях і жанрах залишається собою. Горшков був саме таким, його часом навіть звинувачували в одноманітності, «однаковості».

Театрознавець Олена Цимбал з цього приводу зазначає, що Горшков взагалі мав власну манеру гри – здебільшого декларативну: «Все говорив, як промову. Іноді спеціально, іноді ні. Я спершу думала: жах, яка ж фальш! А потім зрозуміла – це не його фальш, це фальш персонажа. Саме та „фальшивка” образу, яка є чи не в кожного з нас, яка заважає нам вільно жити».

Горшков був саме тим актором, про якого естонський режиссер В.Пансо казав: «Найбільше диво театру – актор-особистість… Особистість – мозаїка, створена з мільйонів складових, які вічно змінюються та формуються… Розвиток актора можливий лише за умови, якщо він не втратив здатності мислити, аналізувати, пізнавати світ».

А Горшков завжди був до цього готовий – пізнавати, вчитися. В ньому збереглися з молодих років працелюбність, потяг до самовдосконалення. В одному інтерв’ю режисер і колега Горшкова Наум Генцлер згадував: «Ми прийшли з ним у цей театр 1960 року, він – артистом-початківцем, я – режисером із 18-річним стажем. Не скажу, що фортуна йому одразу усміхнулася. Він пізнавав акторську працю неспішно, але ґрунтовно. В моїх виставах грав безсловесні ролі: «Вій» – бурсак, «Емілія Галотті» – слуга. Але створював образи «промовистими» очима і захопленістю. Цей хлопець якось одразу сподобався. Він брав у полон не наскоком та витребеньками, а неяскравою, на перший погляд, але тонко окресленою психологічною пластикою, і що особливо цінно – сценічною культурою…

Пощастило йому в тому, що театром керував дивовижний режисер і актор, майстер епізодичних ролей Микола Смирнов. У нього і в таких знаних майстрів, як Юхим Галинський, Марія Адамська, Микола Протасенко та інші, Горшков навчався акторській майстерності. Практична школа, працелюбність і вроджена талановитість зробили Геннадія Горшкова правдивим і виразним у ролях будь-якого плану, у виставах різних жанрів».

Горшков нерідко згадував своїх учителів, зокрема і Смирнова – народного артиста, який свого часу вивів Донецький театр на новий рівень творчості, виховав плеяду чудових майстрів сцени, як-от: Н. Протасенко, М. Бондаренко, Н. Харченко, Н. Гузевського, А. Акімова, Л. Пономаренко та ін. Серед них – і Геннадій Горшков. Микола Петрович передавав йому свій досвід, «ліпив» з нього актора.

Та при цьому, Геннадій Васильович завжди знав собі ціну, казав: «Людина я категорична. В чомусь уперта. Все одно зроблю по-своєму, якщо переконаний, що так буде краще».

Найхарактернішою рисою його вдачі була консервативність. Багато хто може пригадати Горшкова у потертій старенькій шкіряній куртці, в якій він почувався цілком комфортно. Призвичаївся до неї настільки, що заносив майже до дірок. І це не дивувало.

Така відданість стосувалася всього, і людей також. Розповідав про друга, який нерідко міг повестися не зовсім порядно, але як можна міняти друзів і звикати до інших?!

З цих, здавалося б, дивних рис, вимальовується образ Горшкова-людини, Горшкова-актора, Горшкова-друга, учителя, учня, батька. Все і всі, хто припадав йому до душі, відчували його цілковиту відданість. Все ж, що здавалося зайвим, рідко потрапляло до кола його звичок.

Так і з театром. Понад півстоліття на одній сцені… Самовіддано, майже жертовно... Головним було – добре робити справу. Син розказує, що батько не зносив суєти, він прагнув спокою. Якщо йому було комфортно, ладен був чимось і пожертвувати, аби нічого не змінювалося. А в театрі почувався комфортно, тому і їхати нікуди не хотілося. Єдина поїздка, яку витримував, – до сестри і матері, у Кривий Ріг.

Тож, не спокушаючись на запрошення переїхати в інший театр, місто, країну (а такі можливості виникали), залишався в стінах, де знайомий кожен сантиметр. І сам він став ніби уособленням театру. Був не лише його представником – одним із членів трупи, а провідником, навколо якого творилася значна частина творчої історії Донецького музично-драматичного. Не дивно, що окремі ролі Горшкова знаменували собою цілі історичні відрізки театрального життя міста і регіону. А останні півтора десятиліття були одночасно – як для театру, так і для Горшкова – роками спільного активного самовиявлення. Настільки активного, що «донецький феномен» набув резонансу всеукраїнського виміру.

За роки, присвячені одній сцені, здавалося б, актор міг вичерпатися, знесилитися, занедужати акторськими штампами (і деякі з цих симптомів заявляли про себе), але втома дивним чином лише додала глибини ролям. В них з’явилося більше пульсу. В останні роки актор нерідко нарікав, мовляв, втомився дуже… втомився навіть від себе самого. Та, попри це, до останнього перебував на висоті власних можливостей, брався за ролі. Залишався по-акторськи відданим, по-людськи щедрим. Не втрачав і свого власного сценічного почерку – надавав кожному образу філософських інтонацій, бо і сам був філософом, розмірковував на одвічні теми і в театрі, і вдома.

Родина згадує, що вдома взагалі рідко були розмови про щось інше, окрім театру. Де там вирішувати побутовий клопіт! Поза звичним і зручним графіком починалася зона дискомфорту. Все життя розписано, як по нотах – від роботи до відпочинку. Встановилася напрацьована роками чітка схема життя. Він мав встати о 4-ій ранку, випити чаю, піти о пів на п’яту гуляти з собакою. О пів на шосту – читав газету, потім уже вмикав телевізор. Далі – збирався в театр. Так жив постійно. Дружина мала звикнути до цього, і звикла.

Геннадій Васильович довіряв своїм переконанням, бо вони дозволяли йому почуватися самим собою, а це, здається, було головним. Так само переконано він виходив на сцену. У кожного, казав, в житті є своє покликання, – я, виконую своє. І виконував вправно. Чесно. Умів бути справжнім. І знав, що вміє. Мав надзвичайно широкий творчий діапазон. Образи – найрізноманітніші. Серед кращих – Іван («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького), Ібрагім («Роксолана» П. Загребельного), Круглик («Закон» В. Винниченка), Лікар («Дивна місіс Севідж» Дж. Патрика), Пан Райнер «Соло для годинника з боєм» О. Заградника), Він («Дев’ять ночей…дев’ять життів…» М. Вішнєка). В останні роки на сцені особливо помітними були філософ-мрійник Малахій («Народний Малахій» М. Куліша), безутішний циган Андронаті («Зілля» за О. Кобилянською), стриманий сеньйор Бальбоа («Дерева вмирають стоячи» А. Касони), норовливий Президент Фон Вальтер («Підступність і кохання» Ф. Шиллера), лагідний Дідусь («Петя і вовк» С. Прокоф’єва), мудрий Тев’є-Тевель («Поминальна молитва» Г. Горіна за Шолом -Алейхемом).

«Поминальна молитва» Григорія Горіна в постановці Юрія Кочевенка стала чи не найбільш показовою як прояв непроминальних загальнолюдських цінностей і творчого самовияву Горшкова. Вона й трималася в репертуарі 15 років – доки виконавець головної ролі не пішов зі життя.

Роль вважається однією з його кращих, а вистава – одна з тих, які є показником професійної зрілості театру. В ролі Тев’є Тевеля на сцену виходили сильні актори, справжні митці: Леонов, Ступка... Горшков зіграв цю роль більше ста разів. Глядачі завжди приймали Тевеля з цілковитою довірою. Горшков вів роль безпомилково, створював цілісний і виразний характер. А головне – його Тевель був безнадійним оптимістом і завжди знаходив у собі сили вижити. В оптимізмі Тевеля і приховувався один із секретів довголіття донецької «Молитви».

Та були й інші підстави для цього довголіття, одна з них – неперевершений сценічний дует Горшкова з акторкою Євгенією Воробйовою. «Я щасливий, що спілкувався з нею, – зізнавався Горшков. – Це друг, колега, соратниця, людина, готова допомогти у важких ситуаціях і на сцені, і в житті». Євгенія Воробйова у багатьох випадках була його надійною і не менш талановитою партнеркою по сцені. В «Поминальній молитві» її Голда стала врівень з образом Тевеля, героїнею першого плану. Кожну болісну нотку в житті Голди глядач відчував майже фізично.

Коли Воробйова перебралася до Києва за кілька років до смерті Горшкова, він страшенно сумував, телефонував їй. Вдвох згадували минулі роки. Плакали. Але «Молитва» в Донецьку ще тривала. Горшкову треба було багато що сказати глядачам.

Ще відтоді, як на початку 90-х з театру поїхав режисер Кочевенко, турботу про збереження «Поминальної» взяв на себе Горшков. Все, що відбувалося з виставою потім, залежало передусім від нього. І він був її мудрим хранителем. Був Актором-Автором. Вводив на ролі нових акторів.