Оволодіти своїм тілом так, щоб перетворити його на відчужену від людського буття постать, зробити зі слів давньогрецької трагедії колаж звуків та інтонацій, не прагнути відтворити ритм античності, а здійснити вихід у неосяжність далекого часу, який все ж пробивається у наш вимір, – так виглядають завдання акторів вистави Лариси Венедиктової «Натомість народжена», прем’єра якої відбулася 20 березня у театрі «Вільна сцена».

«Вільна сцена», на чолі з Дмитром Богомазовим, належить до тих небагатьох експериментальних камерних майданчиків Києва, де пошуки нової театральної мови успішно виливаються в цілісні та самоцінні акторські, режисерські та сценографічні роботи, а саме: «Роберто Зукко», «Жінка з минулого», «Солодких снів, Річарде», «Непорозуміння». Кожна з цих вистав, говорячи однією театральною мовою (акцент на пластиці, використання мультимедійних засобів, пошуки нової акторської виразності), розповідають по-різному про різне. Про внутрішній світ убивці, (не)забуте кохання, «химерні» муки совісті, порожнечу від незнання найважливішого.

Вистава «Натомість народжена» за мотивами трагедії Софокла «Антигона» – про межу між світом людей і світом богів, між зовнішнім законом і внутрішнім обов’язком. Антигона (Катерина Качан), яка порушуючи закон Креонта, поховала свого брата, перебуває на межі, бо вона вже відчуває себе мертвою у світі живих. У випадку цієї вистави доцільніше, напевно, говорити не про що вона, а про те, як вона розгортається. У симультанному часі, у чужому просторі та несловесною мовою. Хор ліванських старійшин (Володимир Канівець, Олександр Комаренко, Олександр Лебедєв, Ігор Швидченко), молекулоподібно рухаючись по сцені, то разом відшліфовано точно промовляють репліки, то розчиняються в словах один одного, одночасно вимовляючи різні слова. Їхні «блукання» по сцені час від часу доповнюються або змінюються пластичними, мімічними чи словесними «монологами» Антигони. Хоча Лариса Венедиктова, режисер головно пластичних постановок, у цій виставі не цурається самого тексту Софокла, все ж текст як такий видається другорядним у порівнянні з манерою його виконання та пластичними етюдами. Саме тому словесна частина вистави не сприймається. Вистава розгортається за іншою схемою: не зосереджуючись особливо на змісті та сюжеті, глядач сприймає її чуттєво, «тілесно» саме через невербальні, чи то пак екстравербальні, елементи вистави. Вивихи інтонацій, м’язів тіла та обличчя, ритми кроків та подихів налаштовують не стільки на розуміння вистави, скільки на буття в ній, що означає присутність у тому часі і просторі, який розгортається на сцені.

Світ, зображений у постановці, – і не реальний світ, і не світ вигадки чи фантазму, і не уявлення про античний світ чи античну трагедію. Це світ межовий, який загубився між вимірами. Тому і персонажі у ньому не чітко розділені, підкреслено бліді обличчя чоловіків схожі на обличчя небіжчиків, які щойно ожили, відчужено самозаглиблений погляд Катерини Качан, навпаки, передає перехід ще живої героїні в царство мертвих. Усі актори, не забуваючи про «закони» драматичної гри, майстерно зуміли виконати завдання режисера-хореографа. Лариса Венедиктова, вперше виступивши в ролі самостійного режисера в театрі «Вільна сцена», як завжди, бездоганна в оригінальному пластичному вирішенні. На жаль, цього не скажеш про її режисерську роботу. Мимоволі напрошуються аналогії з «Солодких снів, Річарде», де теж чергувалися пластичні «монологи» короля Річарда та химери з його снів. Та й упізнаваний стиль художника Олександра Друганова не додає виставі унікальності. Гра зі світлом, мінімалістичні декорації і, найбільше, костюми та грим акторів створюють враження дежавю. Можна подумати, що один раз успішно здійснений експеримент вдруге перетворюється зі «знахідки» в «частину серії» театрально-пластичного дійства.