– Богдане Дмитровичу, в грудні Театр оперети відсвяткував 75-річчя. Як відзначали цю подію?

– Це був державний ювілей, вийшов Указ Президента України В. Ющенка про присвоєння статусу Національного. Ми готувалися активно і довго. Відкрили виставку, присвячену ювілею, 12 грудня презентували музичну вітальню. Маємо два фойє: одне представлене як мала сцена вже давно, у друге ж я придбав білий рояль, щоб перед виставою концертмейстер зустрічав людей музикою, гід розповідав про історію театру. Таке введення функціонує лише на певних прем’єрних заходах. Провели вечір романсу. 18 грудня відбувся заключний гала-концерт за участю українських театрів, гостей з-за кордону (Литва, Румунія). Спершу – урочиста частина і гала-концерт з попурі – справжня вистава на 105 хвилин, у якій ми показали уривки з найкращих світових шедеврів оперети та мюзиклу в безперервному русі. Друга частина – це були вітання та капусники. Мріяв організувати музичний фестиваль «Золотий циліндр». Найбільша наша перемога – ми набули статусу Національного. І цілком заслужено. В положенні про цей статус одним із пунктів є винятковість, ексклюзивність, а оскільки наш театр – єдиний театр оперети в Україні, я найбільше боявся, щоб це не було єдиною причиною надання статусу. Але мій страх невиправданий, адже в опереті сьогодні багато чого змінилося: у підходах до репертуарної політики і, що найважливіше, у самих виставах, у формі гри, у способі існування.

– Статус національного – оцінка того, що зроблено, і, разом з тим, новий етап?

– Звичайно, і нова відповідальність. Статус Національного не означає початок спочивання на лаврах. Тепер треба відстоювати те, що виборювали. І, насамперед, – касою та новими виставами. Національний – це вже не просто київський, це – загальнодержавний театр. Я це розумів, тому ми об’їздили мало не всю Україну. І показували не напівфабрикат, а повноцінні вистави. Я віз 140 людей навіть за кордон, щоб справити враження на глядача, показати барвистість оперети, її колоритність, багатство, видовищність. Ми не шкодували матеріальних ресурсів, адже це того вартувало.

– А де саме ви гастролювали?

– Литва, Сербія, Німеччина, Румунія. В Україні – Хмельницьк, Донецьк, Львів, Рівне, Луцьк. Останні гастролі були до Івано-Франківська, Житомира, Чернігова. Двічі побували в Ужгороді, там дуже щиро нас приймали.

– А як взагалі глядач сприймає такий специфічний жанр?

– Для мене існує два види театру: добрий і поганий. Однозначно, я хочу сповідувати перший. Ми всі вчимося. І взагалі, сьогодні українське театральне мистецтво вчиться новим творчим методам, новим методам управління. Не знаю, що ви вкладаєте в слово специфічний. Але коли тебе зустрічають стоячи, проводжають стоячи з оваціями – то що може бути краще? І так у кожному місті. І це глядач незаангажований, не прем’єрний (син, батько чи чоловік головної виконавиці), не група підтримки. Йому або подобається, або не подобається.

– Що можете сказати про сам жанр? Чим особисто вас він привабив?

– Свого часу я ненавидів оперету: в студентські роки приходив сюди двічі, та й то, щоб тільки посміятися. І, мабуть, сам театр цього заслуговував. Закоханість в оперету визріла поступово. Свого часу міністр Юрій Петрович Богуцький запропонував мені цю посаду. Перемогла амбіція, хоча я навіть не знав, куди йшов. Трупа була розбалансована: вже шість років не набирали людей. Була фатальна економічна криза, дуже складно віддавати борги. Навіть з’являлося бажання покинути і втекти, але інтуїція спрацювала, і з часом ми виграли.

– Яким же чином вдалося перебороти труднощі і вийти на сьогоднішній рівень?

– Колись геніальний російський режисер Анатолій Ефрос у книзі «Репетиція – любов моя» сказав: «Режисура – це щодень забивати цвяхи голою рукою». Так і тут: треба було працювати зранку до ночі. Сподіватися, що за тебе це зробить хтось інший – утопія. Я наступного ж дня оголосив конкурс на заміщення вакансій. Прийшло багато амбітної молоді, яка прагнула працювати. Це, відповідно, створило певне конкурентне середовище й активізувало старших. Треба, щоб усі працювали, кожна ланка. Я реорганізував театр, закрив старі відділи і створив нові (маркетингу та реклами), звільнив кількох заступників, реорганізував штатний розпис. Відділу реклами дав завдання створити певний бренд. Почав формувати художньо-постановочну частину: набрав до штату молодих хормейстерів, асистентів балетмейстера, своїх студентів з театрального. Важливим експериментом стало відкриття малої сцени, яка одразу привернула публіку. У 2004 році ціна квитка на вистави «Театру у фойє» сягнула 70 грн, це при тому, що найвища в театрі була 25 грн. Це міг зробити тільки божевільний! Я пішов на це, і добре, бо «Театр у фойє» одразу став елітним майданчиком. Я почав чітко позиціонувати театр як установу, яка повинна мати різні жанри. Мені, наприклад, тісно, якщо це буде тільки оперета.

– У яких іще жанрах працюєте?

– Мюзикл, пластична драма, музично-драматична вистава, опера-буф, зінгшпіль. У нас все це вже є в репертуарі. Щоб захопити глядача, треба показувати щось незвичне. Тепер я думаю над тим, щоб зробити якусь скандальну виставу.

– Наприклад?

– Не скажу. Це один з рекламних трюків. Хоча мені, моїй природі й психофізиці як режисеру таке не притаманно.

– Розкажіть детальніше про «Театр у фойє». Це пошуковий проект. Що ви шукаєте: нову театральну форму, спосіб самовираження?

– Кожна вистава – це певне самовираження. Свого часу навіть у великого Попова було сказано, що це самопроекція кожного режисера. Справді, я відкривав цей майданчик насамперед для самореалізації молоді, для чогось нового. Це незвична форма не тільки для функції театру, коли глядач приходить в зал, вимикається світло, і починається дійство. По-перше, це інша форма спілкування. Та й кожна вистава є неповторною. Їх у нас в репертуарі три. На третій – «Ключ на бруківці, або Пригоди весільної ночі» – ми залучили два фойє: бальну і бенкетну зали. Люди сидять за столиками, при свічках, спілкуються, навіть знайомляться. По-друге, це справді дослідження крупного плану. Все має бути на вищому рівні й органічно. Ви можете торкнутися сукні, наприклад, ви її бачите за півтора-два метри від себе. Це гра під лупою. Тому мала сцена – це інший спосіб існування. Позиціоную його як «Театр у фойє», але називаю салонним театром.

– Тобто не можна сказати, що видовищність оперети на малій сцені втрачається?

– Ні в жодному разі. Спосіб існування, сприйняття гри в актора – інші. Об’єктивно оцінити цю насолоду, сказати, що краще, а що гірше – важко. Йдеться про смак. Хтось любить камерні речі, хтось ні.

– Лозунг театру: крок до свята. Тобто функція театру – розважальна?

– Кожен глядач іде в театр, вибираючи собі щось до смаку. І, якщо дивиться трагедію, то, як писали древні греки, він зазнає катарсису. Свято – це означає, що людина повинна діяти, а не тільки розважатися. Оперета сьогодні – це ігровий театр. У нас є різноформатні, різножанрові моменти. Але я за театр сонця, однозначно! Я не хочу сьогодні калькувати нашу дійсність. Для мене театр – це втеча від реальності. Але втеча не як боягуза, а задля формування своєї реальності. Це насолода в репетиції, в тому, щоб забути про вулицю, заманити глядача, аби він мандрував якимись світлими моментами, чарівною музикою. Безумовно, це театр енергетичного впливу. В ньому поєднано багато: балет, хоровий спів, оркестр. Я не бачу сьогодні, крім спорту і мистецтва театру, активнішого впливу на підсвідомість глядача. В театрі спілкування безпосереднє: живий із живим. Колись великий Курбас сказав, що найбільше щастя – коли актор задихає в унісон з глядачевою залою. Це найбільше щастя – досягнути такого рівня, інколи тиші, а інколи – фурору, гучності реакції. У нас є «Сорочинський ярмарок», на прем’єрі якого хвилин з десять не було сміху. І от думай: розвага це чи ні. Оперета – це жанр, який дарує людям оптимізм. Хоча, разом з тим, це жанр злободенний. Але сьогодні немає тих драматургів, лібретистів, які могли б писати на злобу дня. Навіть якщо й написати п’єсу, то немає тандему лібретиста і композитора. Ми всі переживаємо кризу в драматургії.

– Тому доводиться звертатися до класики?

– Так, а, з другого боку, класику доводиться робити сучасною. Вона має вічні теми. Наприклад, у виставі «Маріца» графиня Сицилія говорить племіннику: «Дурненький, працюючи, не заробиш» – зал реагує миттєво, тому що ми бачимо це сьогодні. І таких актуальних реплік в опереті – безліч. Глядач отримує ту відповідь, за якою прийшов. У виставі «Моя чарівна леді» я зробив таку сцену: головний герой перевертає стіл, який перетворюється на трибуну, стає за неї, і ще нічого не сказав – а вже як депутат за трибуною. А коли починає говорити діалог на злобу дня, стає сумно. Люди ніби сміються, проте це сміх крізь сльози. Я тяжію до серйозного, ідейного театру. Не розумію оперети заради оперети. Прагну зробити цей жанр високоелітарним.

– Розкажіть, будь ласка, про ваші творчі плани та завдання.

– По-перше, створити високоінтелектуальну ігрову трупу. Гадаю, треба шукати ті кадри, які розумітимуть тебе з півслова, вболіватимуть за розвиток театру. По-друге, задумали кілька постановок, а ситуація з фінансуванням складна. Передовсім думаєш, аби проплатити за утримання будівлі. Розвиток – це нові вистави. А це грошові затрати. Конкретно в планах: «Бал у Савойї» Поля Абрахама, «Українські вечорниці». Серед перспектив – «Цілуй мене, Кет!» Кола Портера, нова постановка «Циганського барона» Штрауса, рік тому знятого з репертуару, і «Звуки музики» Річарда Роджерса. Найважливіше – організація творчості. А якщо говорити про надзавдання, то головною метою є добудувати театр.

– Нехай вам щастить у реалізації всіх задумів!