Найновішу стрічку – «Імаджинаріум доктора Парнаса» – вже охрестили фільмом-сповіддю. Нічого дивного, що в постаті власника мандрівного цирку, старого, як світ, фокусника, який спершу більше нагадує звичайного пияка-старигана (його роль зіграв Кристофер Пламмер), побачили самого режисера. Як і Парнас (чиє ім’я є прозорою метафорою його суті), Ґільям гостро переживає кризу класичного (кіно)мистецтва й збайдужіння людей. Він також часом виглядає не адекватним до свого часу – як і допотопний фургончик Парнаса з нехитрими декораціями на вулицях сучасного Лондона. Цілком можливо, Ґільям, як і Парнас, навіть готовий укласти угоду з нечистою силою, щоб вічно розповідати свою історію й цим не дати світові остаточно загинути (чим не метафора мистецтва як такого?).

До речі, про всілякі містичні перешкоди в процесі зйомок, що неодноразово ставили фільм під загрозу зриву, в пресі писали чимало. Скажімо, смерть виконавця однієї з головних ролей Хіта Леджера (він зіграв Тоні – загадкового хлопця, якого актори врятували від повішення й взяли з собою), змусила режисера ускладнити і без того бароково-надмірну фабулу, ввівши трьох додаткових персонажів – «задзеркальних» іпостасей Тоні (їх почергово зіграли «зіркові» Джонні Депп, Джуд Лоу та Колін Фаррелл).

Крім класичного сюжету про здобуття вічної молодості в обмін на угоду з дияволом (аналогії з «фаустами» й «мефистофелями» будуть незайвими), Ґільям доповнив свій фільм казковою фабулою про дозвіл на любов до смертної жінки в обмін на первістка. Тепер Парнас має віддати всюдисущому містеру Ніку (роль цього темного персонажа блискуче зіграв Том Вейтс) свою дочку Валентину, що невдовзі святкуватиме своє шістнадцятиліття.

На цьому тлі й розгортається історія Тоні, який, збагнувши суть головного «атракціону» Парнаса, прагне через нього реалізувати власні підступні плани (до кінця збагнути їх глядачеві так і не дадуть). Та, зрештою, фабула важить небагато. Після повторної – вже остаточної – смерті Тоні здається, ніби цей персонаж тільки примарився. Адже зовсім не він був головним у фільмі.

То в чому ж, зрештою, Парнасів найбільший секрет? Як недвозначно натякає назва фільму, – в самому «імаджинаріумі». Фокусник може проводити людей через магічне дзеркало власної уяви в світ їхніх фантазій, дозволяючи переживати їх «вживу». Підкреслена бутафорність самого дзеркала (простенькі завіси з фольги посеред сцени балаганчика) до певного моменту не викликає довіри у глядачів. І тим різкіше контрастує вона зі справжнім візуальним едемом, який відкривається за ним.

Вочевидь, описувати «вміст» імаджинаріуму немає сенсу, тим паче, для кожного нового відвідувача він набував власних форм. І справа не у спецефектах, адже в певному сенсі уявлення Ґільяма про світ фантазій не надто змінилися від 1988 року – часу, коли знімалися «Пригоди барона Мюнхгаузена». Зрозуміло, в «Імаджинаріумі» все дещо сучасніше та злагодженіше. Та загальна суть лишилася тією ж. Просто цей фантазійний топос, як здається, є таки найвластивішим для Ґільяма-візіонериста: тільки тут він і почувається режисером – власне, творцем нового світу.

Цікаво, що світ цей не є однозначно позитивним: у ньому, крім усіляких райських принад і втілених мрій, за спиною щоразу ховається тінь містера Ніка. Так Террі Ґільям ще раз наголосив на обов’язковій амбівалентності всього сущого.

Власне, і останні кадри фільму, в яких бачимо ідилічну картинку (вільна Валентина щаслива зі своїм коханим Антоном (Ендрю Ґарфілд), колишнім помічником Парнаса), можна тлумачити по-різному – чи як справжню дійсність, чи як фантазії Парнаса, що сам потрапив до свого «задзеркалля». І складається враження, що режисер більше схиляється до другої версії.

Нарешті ще один плюс фільму – вдалий добір акторів. Крім згаданих Хіта Леджера та його трьох «дублерів», а також зловісного Тома Вейтса, режисерською знахідкою стала Лілі Коул (Валентина) – акторка й модель зі справді «лялькоподібною» зовнішністю (без натяку на «барбі»), що стала найнатуральнішим доповненням театрального «антуражу» циркової трупи.

Стрічка, попри деяку фабульну неузгодженість та надмірність, заслуговує уваги. Тим паче, її справді можна прочитувати як своєрідну сповідь режисера чи принаймні виповідання власного розуміння мистецтва.