Безумовним авторитетом вважається Єжи Гофман, а я в його «Вогнем і мечем» не побачила нічого нового. Польський кінематограф давно славиться історичними фільмами — в них маса історичних декорацій, і створення таких фільмів поставлено на потік. «Вогнем і мечем» з цього потоку нічим не вирізняється, хіба, може, по-американськи гучною «розкруткою». Зате «Мазепа» — річ не конвейєрна, цей твір зроблено в єдиному примірнику, і хоча б за це його треба шанувати!

За радянських часів історія України практично не викладалася. Тому всі тонкі натяки Іллєнка та його метафори глядачам здаються незрозумілим нагромадженням закодованих фактів невідомо про кого. І якщо сам режисер признається («Кіно-Театр», №2, 2001): «Лише останнім часом доступні стали всі першоджерела. Далі починаються трактування. Більш затрактованої особи в українській історії немає» — й далі на двох сторінках пояснює, що відбувалося з Мазепою, то чи можна дорікати людям, які вперше у житті побачили численні заплутані трактування й нічого не збагнули? Це велика трудність для митця — викладати вищу математику кіномистецтва для загалу. Це велика ганьба радянській владі, яка виховувала громадян невігласами у галузі історії та перекручувала цю історію. У зв’язку з цим, може, має сенс зняти ще один фільм про гетьмана Мазепу, де у простій формі показати послідовну зміну подій? Нехай би він був наче перший щабель до пізнання постаті видатного діяча України.

Не викликає сумніву й те, що завдяки постійному споживанню глядачами низькопробного «меню» з телебачення знизився й загальнокультурний рівень мешканців України. Вони стають нездатними думати, сприймати твори високого мистецтва. Отже, поки не пізно, треба негайно збільшувати кількість високоякісних українських книжок, фільмів, театральних вистав. Бо коли глядачі в чудовому фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» не бачать ні протистояння Росії та України, ні двобою Мазепи і Петра, ні карколомної, повної пригод і небезпек долі найвидатнішого діяча країни, — це вже не труднощі, а трагедія і глядача, і митця, і держави.