Ще до початку Берлінського кінофестивалю німецькі мас-медіа дружно пригадували, як усе починалося 60 років тому, підкреслюючи, зокрема, яку велику роль відіграє Берлінале в житті суспільства

Цього року прем’єри відбувалися не тільки в центральному кінозалі, а й у районних кінотеатрах. Біля Бранденбурзьких воріт завіса із старих кіноплівок, кіноафіш, створена відомою дизайнеркою Кристиною Кім, затуляла гігантський екран, розміщений на воротах. 18 лютого за допомогою лазерного приладу тут проектували відреставрований без цензурних правок знаменитий «Метрополіс» Фріца Ланґа. Незважаючи на мороз, зібрався натоп фанів кіно. На пресс-конференції перед початком Берлінале журналістам показали уривки документальних стрічок про молодий фестиваль ще в Західному Берліні, де сяяли красою Джина Лоллобріджида, Ромі Шнайдер, Софі Лорен, Фелліні зі своєю Музою... Новинкою був і показ відібраних відомим англійським кінознавцем найкращих за 60 років 25 фільмів різних часів і народів. Серед них «Легенда про Сурамську фортецю» Сергія Параджанова, «Сходження» Лариси Шепітько та «Сонце» Олександра Сокурова. До звичної «Ретроспективи» ввійшли фільми Жана Ренуара, Жана-Люка Ґодара, Мікеланджело Антоніоні, Вернера Херцога, Чжана Імоу, Єжи Сколімовського, Романа Поланського.

Берлінале відкрив позаконкурсний досить посередній фільм «Разом наодинці» про сучасний Китай, коли колишні гомінданівські солдати, що боролися проти китайської Народної революційної армії, нарешті змогли повернутися додому. Одного з них не так хвилює зустріч з рідним домом, як із колишньою коханою. Тепер вони вже літні люди, але в душі обох ще жевріє вогонь кохання. Проте жінка не може перебратися до нього, бо має дітей і чоловік її тяжко хворий. Стрічку Ван Цуананя відзначили «Срібним ведмедем».

У програмі світової прем’єри, на думку кінокритиків і преси, мало було стрічок, які б зачепили душу і потішили око. Американський режисер Р.�Епштейн у фільмі «Поезія» намагався розкрити акт творчості і підсвідомість, поєднуючи реалістичне зображення з анімацією.

У стрічці «Письменник-привид» Романа Поланського – політично-детективний сюжет про журналіста, якому доручили підготувати до друку книгу відомого політичного діяча. Його попередник начебто вкоротив собі віку. Герой знаходить приховані самогубцею фотографії, а в тексті – прямі натяки про зв’язок політиків з могутніми фірмами, що таємно торгують воєнною технікою. Спершу героєві вдається вислизнути від переслідування, але, на жаль, як і попередник, він гине. Ця стрічка викликає відчуття «дежавю». Проте її відзначили «Срібним ведмедем» за найкращу режисуру. Більшість сприйняла це як жест підтримки опального кінематографіста.

Талановитішим виявився гостросюжетний фільм із переслідуванням, розкриттям таємниць – «Острів проклятих» Мартіна Скорсезе, де головну роль виконує Леонардо ді Капріо, який уже вчетверте знімається в цього майстра; тут він грає колишнього американського солдата, що визволяв в’язнів Освенціма. Всі жахи, показані у фільмі, існують в уяві героя фільму, який зазнав страшної травми.

На прес-конференції директор Берлінале підкреслив, що в центрі уваги фестивалю – родина як носій справжніх цінностей. У головній програмі чимало стрічок про родину і родинні стосунки. Здавалося б, такі гарні умови для життя мають громадяни спокійної, заможної Данії. Проте Томас Вінтерберг у картині «Субмарино» доводить, яку відповідальну роль у майбутньому дітей відіграють їхні батьки. Мати-алкоголічка кинула на двох синів-підлітків третю дитину – немовля. Хлопці старанно намагаються доглядати його, годують, купають, розважають... Але коли одного разу мати з’являється п’яна і засинає, нерви братів не витримують. Щоб розважитися, вони прикладаються до пляшки з вином, яку приховали від матері, вмикають музику на повний звук, гасають по кімнаті і несподівано засинають, забувши про немовля, голодне і мокре. Вранці з жахом згадують про нього, але дитя вже вмерло. В дорослому житті хлопці зустрічаються в тюрмі. Старший воліє боротися з усім світом. Молодший сам виховує 6-річного сина і має тільки дві важливі речі в житті: як кожного дня нагодувати дитину і поліпшити її життя. Тому торгує наркотиками і врешті-решт гине від них, а хлопцем опікується його дядько. Так він починає сплачувати борг перед братом і загубленим ними колись молодшим братиком.

У стрічці «Родина» данської режисерки П.Ф.Крістенсен – розповідь про щасливу родину. Батько – представник знаменитої династії Райнвальдів, що вже 300 років випікає хліб та булки. Навіть королівська родина вітає його зі святом. Продовжуючи справу роду, він дав освіту двом старшим донькам від першого шлюбу. Мешкає у власному будинку, де народився, із молодою громадянською дружиною, яка працює в його пекарні, і їхніми спільними малими дітьми. Старша донька Дітта обрала інший, ніж батько, шлях. Вона успішна галеристка, її бойфренд – художник, обоє мріють працювати в Нью-Йорку, звідки Дітта отримала запрошення на роботу. Батько потроху натхненно починає розкривати перед маленьким сином секрети своєї профессії, може, в глибині душі вбачаючи в ньому свого наступника. Одного дня він пропонує матері своїх молодших дітей взяти офіційний шлюб, і це радо всі вітають. Але невблаганна доля вносить свої корективи. Виявляється, що в батька остання стадія раку. Страшна новина має висвітлити ціну справжніх родинних почуттів. Дітта відразу вирішує, що буде з батьком до останнього його подиху і спочатку навіть погоджується на його прохання очолити в майбутньому справу роду, бо вона досвідчений менеджер. Проте коханий не поділяє її намірів, він передовсім дбає про себе, йому хочеться в Америку. Батько настільки вражений відмовою доньки, що не хоче залишатися в лікарні, а поспішає розібратися з усіма діловими паперами. По-новому поводиться і його дружина. Вона не хоче, щоб її діти бачили страждання хворого. Почасти це зрозуміло. Але, відмовляючи чоловікові в праві померти у власному домі, вона, колись така скромна і мила, виявляє хижацьку рису. Старшим дітям вона заявляє, що тепер будинок і її власність. Все ж таки совість перемагає. Фільм отримав відзнаку ФІПРЕССІ.

Японська картина «Гусінь» Кодзі Вакамацу теж малює історію родини, але в екстремальній і жахливій ситуації. Звичайний сільський хлопець, який іноді може й ударити дружину, яка ніяк не народить йому сина, фанатично, як і всі довкола, віданний імператорові, йде на китайсько-японську війну. Хоробро воює, ґвалтує і вбиває беззахисних китайських дівчат. Після страшного поранення з трьома нагородами лейтенанта-інваліда (без рук, ніг, можливості говорити) привозять додому. Селяни зустрічають його як героя, а рідні, нагадавши дружині її високу місію доглядати героя війни, залишають її на самоті з бідою. Спершу вона в стані афекту бажала йому смерті, та з часом природна жалість допомагає їй добувати їжу, годувати, мити чоловіка, вивозити його з собою у формі з нагородами, йдучи на роботу. Подружжя вже навчилося розуміти одне одного. Поступово рутинна хатня робота, вимоги інваліда викликають у жінки стрес, а згодом і думки про непотрібність жертви заради імператора. В душі інваліда теж відбуваються зміни. Все частіше він пригадує замучених ним дівчат і приходить до висновку, що каліцтво – це покарання за гріх. Скориставшись моментом, коли дружина була на роботі, він доповзає до ставка і вкорочує собі віку.

Крім такої агітації проти війни, режисер використовує документальні уривки про бомбардування Хіросими і Нагасакі, наводить страшні цифри убитих в Японії і в світі під час останньої світової війни. Виконавицю головної ролі актрису Шинобу Тераджіма за кращу жіночу роль нагородили «Срібним ведмедем».

Призерка позаминулого Берлінале боснійка Ясміла Збаніч у своїй роботі «На шляху» переймається релігійним питанням на прикладі закоханого подружжя. Луна – стюардеса, Амар – авіадиспетчер, молоді сучасні боснійці. Коли Амар втратив роботу, його давній приятель запропонував йому зайнятись ремонтом комп’ютерів. До того подружжя зустріло цю людину в традиційному мусульманському вбранні, а його дружина взагалі вся у чорному, видно тільки очі. Луна сприйняла цю пару з певним острахом і радила чоловікові не вдаватися до послуг приятеля. Проте Амар йде на роботу і не повертається додому вже кілька днів. На прохання Луни дружина приятеля везе її на ту роботу десь за містом. Вони опиняються в якомусь примарному світі, в наметовому містечку біля озера, де самі жінки в чорному та діти. В наметі Лунина супутниця роздягається, і Луна бачить світську блондинку, та розповідає, що вона мати трьох дітей, вдова, приятель Амара допоміг їй і одружився з нею. Щоб побачити чоловіка, Луна запливає в заборонене місце, відкіля бачить групи, що займаються воєнною муштрою, а в наметі видно Амара в групі слухачів мулли, який, дізнавшись, що Амар воював в армії, каже, що такі люди їм потрібні. Луна розуміє, що це мусульмани-фундаменталісти, можливо, табір бойовиків. Луну помічають і виганяють. Пізніше вдома Амар скаже, що його друг – добра людина, чесна, віруюча, гарно співає. Луна бачить, що чоловік став холоднішим до неї, почав одягатися як типовий мусульманин. Втіху він знаходить у мечеті. Невдовзі Амар зустрічає приїжджих гостей, які мають стосунок до бойовиків. Та ось Луна дізнається, що вона вагітна. Амар радіє, просить Луну повернутися до нього, але вона не приймає його новий шлях у житті і каже: «Це ти повернись до мене». Як бачимо, Я.Збаніч намагалася порушити гостру політичну проблему, але захопити глядачів темою і видовищем їй не вдалося, хоча питання боротьби з агресивним терористичним крилом мусульманства є актуальним.

Про віру і традиції ідеться також у стрічці «Віра» Б.Урбані. У центрі наративу – родина імама, який після смерті дружини опікується дорослою донькою. Батько – людина толерантна, він трактує вчення ісламу як вчення любові до людини і здатен зрозуміти людські вади і вибачити її. Дочка, боячись осуду, звільняється від небажаної вагітності, але не звертається до медичних працівників, коли настає ускладнення.