Берлінський міжнародний кінофестиваль відзначив дев’ятиріччя перебування на посаді директора Дітера Коссліка, який від початку позиціонував цю визначну світову подію як великою мірою платформу для популяризації та просування національного, німецького кіно. Саме з 2001 року фестиваль здобув фінансову підтримку Федерального уряду Німеччини, якому завдячує своєю появою Німецький Федеральний кінофонд (DFFF), котрий щорічно фінансує близько 100 стрічок на загальну суму 60 мільйонів євро. Результати такої потужної державної підтримки відчули вже минулого року, коли в країні було випущено в прокат 216 (!) німецьких стрічок. Їх подивилося 39,9 мільйона глядачів, тобто майже 27,4% від загальної кількості. І ця тенденція триває: вже на початку цього року два німецьких фільми – східно-західна комедія «Дружба!» та лірично-ексцентричний опус Фатіга Акіна «Кухня душі» – перетнули позначку 1 мільйона відвідувань, стандарту для блокбастерів на цій території. Неабиякий успіх мали й міжнародні копродукції (їх було 2009 року 77): «Читач» Стівена Долдрі, «Валькірія» Браяна Сінґера, «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно. Не забудьмо й про шалений міжнародний успіх німецької картини австрійця Міхаеля Ганеке «Біла стрічка», починаючи з «Золотої гілки» Канн і закінчуючи «Золотим глобусом» за найкращий іншомовний фільм, а також трьома головними призами Європейської кіноакадемії.

На цьогорічному фестивалі в його різних секціях було показано понад 70 стрічок – коротких і повнометражних, експериментальних і екзотичних, гумористичних і таких, що надихають на роздуми, зворушливих і спокусливих, сучасних та історичних, простих і досить складних – широкий спектр фільмів, продукованих у Німеччині або з суттєвою часткою німецької фінансової чи художньої участі. Власне, і дві стрічки, що здобули головні призи фестивалю, – турецький «Мед» («Золотий ведмідь») і французько-британський «Письменник-привид» («Срібний ведмідь» за кращу режисуру Роману Поланському) – також було створено у копродукції з Німеччиною. Все це розмаїття має змогу побачити й наш глядач, адже традиційний фестиваль «Нове німецьке кіно», що його щорічно проводить у найбільших містах України Ґете-Інститут, знайомить із найцікавішими творами і митцями німецького кіно. Нещодавно на українські екрани вийшов ще один німецький касовий гіт – романтична комедія «Красунчик 2» («Каченя з двома вухами») режисера-актора Тіля Швайґера. А що можна чекати найближчим часом?

Німецький продюсер Реґіна Ціґлер завжди точно відчувала кон’юнктуру ринку і запити глядачів (згадаймо її найвідоміший проект «Еротичні історії»). Цього разу вона винесла на суд глядачів супермасштабний високобюджетний (18 мільйонів євро) блокбастер: 155-хвилинну історичну епопею «Генріх Наварський», створену її новою компанією Ziegler Film у копродукції з Францією, Іспанією та Чехією. Фільм поставив режисер Джо Байєр за мотивами двох романів класика німецької літератури Гайнріха Манна (інший роман якого надихнув свого часу Йозефа фон Штернберґа на «Голубого янгола»). Безумовно, глядач порівнює стрічку з костюмованою драмою Патріса Шеро «Королева Марґо» 1994 року, і, хоча виконавці головних ролей у новому проекті Жульєн Буасельє й Армеллє Дойч менш харизматичні, ніж Даніель Отой та Ізабель Аджані, цілком професійна режисура і витончена операторська робота, особливо в грандіозних батальних сценах, плюс музика оскароносного Ганса Ціммера роблять свою справу. Тож ті, кого цікавлять історичні події, придворні інтриги, релігійні війни, криваві битви й пристрасні еротичні сцени, будуть вельми задоволені фільмом.

Дещо іншого глядача має зацікавити драматична комедія «Перукарка» відомої режисери Доріс Дьоррі («Чоловіки», «Просвітлення гарантоване», «Вишневий цвіт – Ганамі»). Це перший її фільм, поставлений не за власним сценарієм (сценаристка тут Лайла Штілер, авторка «Поліціянтки»), але симпатія до головної героїні фільму відчувається у кожному кадрі. Йдеться про оптимістичну, симпатичну, лагідну, але надтовсту жінку середнього віку, обтяжену проблемами сучасного життя. Виконавиця головної ролі Ґабріела Марія Шмайде грає Каті Кьоніґ безпосередньо, витончено і безсоромно, дозволяючи аудиторії «підглядати» за інтимними моментами повсякдення героїні і навіть відвертими еротичними сценами. Візуальна екстравагантність, солонуватий гумор і тонка соціальна критика, поза сумнівом, зроблять стрічку касовою в Німеччині, та й українці знайдуть у ній щось привабливе.

Неабиякий інтерес завжди викликають фільми, що звертаються до важливих етапів у німецькій історії. Цікавою в цьому сенсі є драматична комедія «Боксгаґенер платц», що продовжує традиції таких касових хітів, як «Зонненаллеє» і «Ґуд-бай, Ленін!». Її режисер Матті Ґешоннек – син видатного східнонімецького актора Ервіна Ґешоннека, випускник московського ВДІКу – працював переважно у Західній Німеччині, але тепла ностальгія за дитячими роками, прожитими на Сході, відчувається в картині. Фільм є екранізацією популярного роману Торстена Шульца, дія якого відбувається в східноберлінському районі буремного 1968-го року, коли на Заході вирували студентські бунти і сексуальна революція, а радянські танки розчавлювали «празьку весну». Фільм сповнений м’якого гумору і ствердження універсальних сімейних цінностей, а тонке мереживо непростих стосунків персонажів чудово передають актори-ветерани Ґудрун Ріттер і Міхаель Ґвіздек, суперпопулярний Юрґен Фоґель і зовсім молодий Самуель Шнайдер, який зображає головного героя-підлітка з його зворушливою сумішшю легковірності, допитливості й важко отриманої мудрості.

Вернімося ще на 30 років назад – й опинимося у новому фільмі Оскара Рьолера «Єврей Зюсс – фільм без совісті» (англомовна назва – «Єврей Зюсс – злет і падіння»), що розповідає історію створення чи не найвідомішого пропагандистського фільму Третього Рейху, який і досі заборонений для показу в Німеччині. Власне, це історія актора Фердінанда Маріана, який 1940-го зіграв головну роль у стрічці Файта Гарлана «Єврей Зюсс» і якого ця роль, без перебільшення, зламала. Треба зазначити, що фільм Рьолера був освистаний акредитованими на Берлінале представниками міжнародної кінопреси. Здається, що у намаганнях продемонструвати нищівний пресинг тоталітарної ідеології на митця режисер дещо «перегнув палицю», створивши, по суті, так само пропагандистський опус. Заявлену автором надмірну театральність підсилюють, «переграваючи», актори Тобіас Моретті у головній ролі, Мартіна Ґедек у ролі його дружини, а, головне, Моріц Бляйбтрой у ролі доктора Ґеббельса, по суті, фільм перетворюється на фарс – жанр, що не дуже відповідає серйозності порушених проблем.

Ще на 30 років назад – і ще один фарс, цього разу – доречніший. Це – «Майн кампф», німецько-австрійсько-швейцарський фільм швейцарця Урса Одерматта (учня Кшиштофа Кесльовського) про молоді роки Адольфа Гітлера, коли той 1910 року приїхав до Відня вступати в тамтешню Академію мистецтв. Цей гротеск базується на всесвітньовідомій п’єсі Джорджа Таборі, що розповідає про взаємини Гітлера (у фільмі – Том Шиллінґ) зі старим євреєм Шломо Герцлем (Ґьотц Ґеорґе), який, рятуючи художника-невдаху від депресії на межі самогубства, радить Адольфу спробувати себе у політиці… Безумовно, це не історична реконструкція конкретних подій, а радше позачасова притча про добро, що слугує злу, в якій розмито межу між реальністю і вигадкою.

Оглядаючи сучасний німецький кінематограф, неможливо обійти увагою його турецьку складову. І тут постать номер один – Фатіг Акін (наприкінці року Ґете-Інститут планує продемонструвати українському глядачеві його повну ретроспективу). Новий, шостий за рахунком, повнометражний фільм режисера «Кухня душі» вже отримав Спеціальний приз журі Венеційського МКФ. Автор сам характеризує його як «зухвалий, брудний фільм про Батьківщину», але для нього «фільм про Батьківщину» – це не баварські білявки з пивом, а холодна, неохайна, мультикультурна північна Німеччина з греками, турками, рокерами й волоцюгами, та водночас це справжнє зізнання у любові до рідного Гамбурга. Буйна комедія про власника грецького ресторану Зіноса, який намагається усіма силами врятувати свій заклад, чудово зіграна постійними акторами Акіна: Адамом Буздукосом, Моріцем Бляйбтроєм і Біролєм Юнелєм, від яких не відстають молоді, вродливі й талановиті Анне Бедерке, Феліне Роґґан і Дорка Ґріллус.

Неабиякий успіх мала на фестивалі й мелодрама «Чужа» (англійська назва: «Коли ми йдемо») – режисерський і сценарний дебют австрійської акторки Фео Аладаґ (уродженої Шенк), що отримала приз мережі «Європа Сінема». Знятий майже повністю турецькою мовою, фільм розповідає про боротьбу молодої жінки Умай (блискуча роль Сібель Кекіллі, відкритої для великого екрану тим самим Фатігом Акіном) за право жити та кохати, незважаючи на опір сім’ї, що живе за законами ісламу. Тут буде доречно згадати ще й конкурсну картину «Шагада» («Віра») режисера-дебютанта Бургана Курбані, німця афганського походження, що безпосередньо стосується екзистенційних проблем мусульман, які мешкають у Німеччині. Фільм відзначений призом Гільдії німецьких арт-хаузів, тож видається, що ця тема є для країни вельми актуальною.

Якщо вже йдеться про режисерів-дебютантів, то тут – повне розмаїття жанрів і оптимістичні перспективи. Дітріх Брюґґеманн у «Біжи, якщо можеш» і Ганна Швайер у «Сінді мене не кохає» тонко досліджують несподівані й дивні любовні трикутники; Марк Ренсінґ у психо-екшені «Паркур», що розповідає про життя трейсерів, дає цілком адекватну відповідь французьким «Ямакасі» чи «Тринадцятому району»; Максиміліан Ерленвайн у «Тяжінні» амбітно змішує психологічну драму з комедійним трилером у дусі братів Коенів; Фрідер Віттіх презентує першу комедію про студентське життя (зауважмо, досить дотепну) «13 семестрів: хто рано встає, тому Бог подає».