– Поезія – делікатна і прозора субстанція, яка у свій магічний світ допускає лише обраних, чуттєвих, шляхетних, тих у кого душа потребує високого злету і постійного духовного вдосконалення. Поезія органічно і, мабуть, давно увійшла у ваше життя і творчість?

– Я щиро вдячний своєму шкільному вчителю літератури Романові Петровичу Головину за те, що він навчив мене розуміти і любити українську поезію. Часом однокласники читали, наприклад, «Заповіт» скоромовкою. А він вимагав проникнення у зміст твору, що тягнуло за собою відповідний темпоритм. І мені це вдавалося, тому і виступав часто на поетичних вечорах. Приблизно з 1956 року Шевченко увійшов в моє життя і залишився кумиром.

У театральній студії, на уроках сценічної мови, з народним артистом України Володимиром Аркушенком я підготував «Кавказ» і тривалий час виконував його на концертній сцені. А вже згодом випустив компакт-диски за творами Шевченка – «Думи» та «Євангеліє від Тараса». Саме їх і поєднав у поетично-музичній композиції «Посланіє». Це моновистава з мізансценами, музичним оформленням, світловими ефектами. Все це створює певне тло для монологу героя, його роздумів про те, хто ми, яке наше місце в Європі, яка наша історія, як будувати взаємини далі… Геній – бездонний, як космос або зоряне небо. І якщо ми хочемо, щоб прокинулась наша совість, слід читати Шевченка, бо він і його творчість – код нації, сумління нашого народу, його голос, який кожен з нас повинен чути в собі. Проте завдяки життєвому досвіду і розумінню творчості поета відбувається еволюція читання.

– На жаль, сьогодні в Україні замало акторів, які б читали високу поезію зі сцени, а тим більше випускали з нею компакт-диски.

– Актор нашого театру народний артист України Святослав Максимчук – прекрасний читець – випустив понад 20 дисків, що охоплюють майже усю шкільну програму. Він читає масштабні твори великого формату. Я записав лише «Зів’яле листя» за Франком, два диски за Шевченком та композицію, присвячену Шептицькому. Свої компакт-диски я надіслав у всі школи для дітей з вадами зору. Сподіваюсь, що поєднання музики і слова сприятиме збудженню їхньої уяви і розумінню прекрасного.

– Що, на ваш погляд, професійному, задіяному в репертуарі акторові додає поезія, окрім, звичайно, нового джерела натхнення?

– Для професійного актора театру поезія має бути частиною творчості. Бувають творчі простої в театрі, коли роль аж не дуже цікава, графік не надто насичений… Щоб компенсувати ці «паузи», гадаю, варто читати, зокрема зі сцени, Франка, Шевченка, Шекспіра, Гарсіа Лорку… Це – вершина людського духу, що допомагає нам бути в добрій творчій формі, обмінюватись енергетикою, збагачуватись новими образами і думками, а головне – поринати у філософію геніїв мистецтва.

– Ви належите до славетної генерації митців, які юними, талановитими і завзятими прийшли до театру імені Марії Заньковецької у 1960-і роки. Разом з Богданом Ступкою, Сергієм Данченком, Віталієм Розстальним, Ларисою Кадировою, Федором Стригуном, Таїсією Литвиненко, Володимиром Глухим ви «потрапили на добре зораний старий ґрунт», але прагнули нових ідей, задумів, стилістики. Як змінювались ваші творчі уподобання і пріоритети в поезії і в театрі?

– Незабаром сповниться 50 років, як я працюю в театрі імені Марії Заньковецької. 1960-і роки були періодом «відлиги». Тоді нас надихала поезія Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча… Їхня громадянська позиція і в житті, і в творчості стала для нас еталоном чесності перед собою і перед суспільством. Вони не друкувалися, проте ми їх читали. Ці поети ламали усталений стереотип, порушували проблеми, які нас, молодих, хвилювали. Саме вони стали вершиною відчуття політичних і соціальних змін. А за ними йшли художники, музиканти, актори. Ми прагнули нового підходу до кожної п’єси, ролі, намагались експериментувати. Мріяли про Чехова, Ібсена, Шекспіра, цікавилися театром абсурду, експресіонізмом. Проте мрії залишалися нездійсненими. Лише коли формат театру змінився і він став драматичним, наші можливості розширилися. Завдяки видатним режисерам – метрам театру – Борисові Тягну, Олексі Ріпку, Аллі Бабенко, Михайлові Гіляровському, Анатолію Ротенштейну, Сергію Данченку з’явилися такі вистави, як «Колеги», «Для домашнього вогнища», «Річард ІІІ», «Маклена Ґраса», «Камінний господар»… Висока драматургія стала нормою, магістральною лінією творчої діяльності театру. Ми не втрачаємо високого лету. І це, мабуть невипадково, бо наша школа народжена в рамках львівської енергетики і помножена на здобутки славетних метрів сцени. Зокрема, Борис Фомич Тягно – учень Леся Курбаса – вчив, що надзавдання актора в глядацькому залі. І це біополе слід збагачувати своїм талантом, енергетикою і генетичним досвідом поколінь. Актор не має права зраджувати собі, глядачеві, зрештою, своїй школі. Народження кожної ролі можна порівняти хіба що з народженням дитини – єдиної і неповторної. Штампи в нашій роботі – неможливі.

– Не кожен актор знаходить у собі бажання і сили передавати свій досвід, знання і натхнення молоді, яка прагне спробувати себе в акторській професії, не замислюючись над тим, яка це важка і копітка робота.

– Львівський національний університет імені Івана Франка завжди тримав високу планку освіченості, інтелігентності, професійності. Відкриття кафедри театрознавства і акторської майстерності у 1999 році – заслуга тодішнього ректора Івана Олександровича Вакарчука. Її очолити він запросив мене. Вона була відкрита на базі філологічного факультету і стала першою серед національних університетів України. Хоча у країнах Західної Європи це – норма. Згодом було створено і факультет культури і мистецтв, очолити який теж довірено мені. Ми маємо своє приміщення з концертним залом, різними музичними інструментами, підтримуємо творчі стосунки з мистецькими навчальними закладами Європи. Наприклад, студент-театрознавець може поїхати на стажування до Відня, або до Сорбонни, не кажучи про Польщу, де ми буваємо частіше, ніж у Києві. Ми вже здобули заслужений авторитет в країні. Про це свідчить конкурс – понад 10 осіб на місце. І навчаються у нас юнаки і дівчата з різних регіонів, навіть татарин із Криму, який, до речі, блискуче володіє українською мовою.

– Як відбуваються практичні заняття студентів-акторів?

– Навчання без практики у театрі – фікція. Загальноосвітні та гуманітарні дисципліни студенти опановують в університеті. А майстерність актора, сценічну мову та сценічний рух, безумовно, в театрі. Від самого початку студенти мусять потрапити в незрівнянну театральну атмосферу, відчути запах лаштунків, спілкуватися з професіоналами і навіть грати в деяких виставах. Ми уклали угоди з тими театрами, актори яких ведуть курс. Це театри імені Марії Заньковецької, «Воскресіння», імені Леся Курбаса. Чотири роки тому ми запросили до співпраці акторів-лялькарів.

– Я знаю, що ви прихильник інноваційних методів педагогіки. І все заради позитивних результатів – прищеплення розуміння і любові до справжнього високого мистецтва. Якій системі віддаєте перевагу?

– Зазвичай цілий курс бере одного автора – Лесю Українку, Шекспіра, Івана Франка, Чехова, прозу або поезію. Нині, наприклад, взяли «Дон Кіхота» Сервантеса у прекрасному перекладі. Одна культура, одна манера, одне розуміння, на що свого часу звертав увагу Лесь Курбас. Така метода, виплекана львівською школою, допомагає молоді не тільки поринути в образний світ автора, а й глибше осягнути стильові особливості кожної епохи і національної культури. І, безумовно, кожен читає і розуміє по-своєму, в залежності від своєї індивідуальності. Сучасна молодь не проста. Її треба розуміти. Стереотипи її не задовольняють. Тому в педагогіці слід шукати нові методи і шляхи їх втілення. Нещодавно, заслужена артистка України Олена Баша поставила зі своїми студентами виставу за творами Шевченка «Гайдамаки» і «Катерина». Виконавці, одягнуті в сучасний одяг, джинси і футболки, поступово, крізь призму власного емоційного світу поринали в образний світ поета… І зрештою, ми стали свідками переродження, катарсису. Люди в залі плакали. Це свідчить про невмирущу силу і злободенність живого Шевченкового слова…

...В одному інтерв’ю Богдан Козак зазначив «…міняється влада, політичні вектори, а для мене незмінний один вектор, це – мій народ, моя акторська професія. Свою громадянську позицію я передаю через репертуар як в театрі, так і читаючи поезію. І завжди залишаюся чесним і відвертим». Саме таким є творче і життєве кредо Богдана Козака.