Мелодико-інтонаційна і гармонічно-ритмічна основи пісні віднаходять відповідні лінії перетину з колористикою, графічними акцентами, рухом у кадрі і рухом камери. Поетичний текст містить порівняння-метафори та повтори-підкреслення, магічні звернення в обрядових творах. Окрім контрапунктичного звукозорового поєднання, загальновідома народна пісня містить архетип певної поведінки, історії, що їх розшифровує глядач за декількома найбільш драматичними строфами або початковим рядком.

Так, у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка образ матері-берегині створює повстанська пісня «Ой у лісі на полянці»: «Ой у лісі величезнім страшна битва була, не одная стара мати сина-ся позбула». У фільмі «Пропала грамота» Б. Івченка тріо «Золоті ключі» по-особливому, по-жіночому протяжно заспівали ліричну «Ой р-роз-прягайте, хлопці, коні» та весільну «Благослови, земле», поєднавши експресивність лірики та магічно-смислове побажання «своєму дитяті путь щасливу дати». Образи-характеристики козаків Василя та його побратима Івана допомагають створити різножанрові пісні: жартівливо-танцювальна «Танцювала риба з раком», історична «Чорна земля ізорана», козацька «Гей нумо, браття, до зброї», лірично-побутові «Кажуть люди, що він не п’є» («Ой, вербо ж, вербо, де ти зросла»), «А я бідний, нещасливий» («Даром, дівко, цвіти сієш»). Для цього фільму була записана і мала прозвучати в ньому ще й відома історична пісня «А вже років двісті», але з політичних міркувань її було вилучено. Потрібно зазначити, що підбір музичного матеріалу у фільмах «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ» здійснив Іван Миколайчук. Його надзвичайний внесок у звукову палітру українських фільмів фіксовано в титрах «Пропалої грамоти»: «Народну музику й співи дібрав…», у «Вавилоні ХХ»: «Музичне оформлення…»

У фільмі польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» є сцена в садибі княгині Курцевич, де вперше бачимо любовний трикутник: Олена Курцевич, польський шляхтич Ян Скшетуський та вінницький полковник Іван Богун. Ансамбль грає спершу гопак. На заклик господині, коли йдуть до танцю Олена і Ян, музики без паузи переходять на мелодію пісні «Гей, соколи» Тимка Пандури, українця за походженням (у якій, в свою чергу, впевнено вгадується мелодія української пісні «Їхав козак за Дунай»). Режисер «підробив» твір, створений у ХІХ ст., у тембровому забарвленні середньовічних інструментів, бо, як жартують, поляки співають тільки дві пісні: «Jeszcze Polska nie zginela» та «Hej, sokoly». До того ж слова цієї пісні – «Wiele piеknych dziewczеt jest na swiecie, lecz najlepsze w Ukrainie» (багато є дівчат на світі, але найкращі в Україні) – асоціативно увиразнюють образ Олени, окатоличеної русинки.

Пісня досить часто лунає як підсумок (коли вже нічого казати) або замість монологу, в якому правдиві речі говорити було небезпечно, а то й неможливо для режисера. У фільмі «Камінний хрест» Леоніда Осики у сцені покарання замість молитви злодій співає «Десь поїхав в край далекий хлопець милий. Як ішов – лишив дівчині синю чічку». Іван Дідух прощається з громадою поетичними рядками «Із-за гори кам’яної орли вилітають, не зазнав я розкішоньки – вже літа минають». Ця пісня привертає до себе увагу експресивністю інтонаційного виконання: заспівана тріо, по-старовинному, на повний голос площинним «білим» відкритим тембром, з «колінцями» – розспівуючи склади: «Доганяти літа мої, літа мо-о-о-о-лодії».

Існує думка: «Блюз – це коли добрій людині погано». Її можна перефразувати: «Українці люблять співати гуртом тужливо не лише в годину скрути, а й коли все добре». Цей парадоксальний образ української ментальності, де серед забави та весілля звучить тужлива протяжна пісня «Ой там, на горі» втілено в анімаційному фільмі «Жив був пес» Едуарда Назарова.

Звичний вислів «пісня – душа народу» в певному контексті можна трактувати дослівно. Відсутність конкретного автора, а отже й оцінки «правильності» виконання або тексту, дає можливість виконавцеві проявити себе співавтором. З власного досвіду фольклорних експедицій можу стверджувати, що для сільських співачок завжди головним був текст, історія, життєва ситуація, змальована в пісні. А мелодія-інтонація, продиктована цим текстом. Тому в одному селі могли співати різні мелодії або різні тексти. Відповідно до драматургії тексту зафіксована в пісні емоція та передаваний емоційний стан мають певний розвиток. Таким чином, суттєвою і невід’ємною частиною української пісні є імпровізація, а не звуковисотний континуум з відповідною артикуляцією та манерою видобування голосу, як в академічній музиці, – спів по нотах та за вказівками автора. Виправдана необхідність імпровізації під час виконання народної пісні є потужним засобом виразності та інструментом для творення образу. Зазначимо, що обробка народних пісень (варіації на тему) є доброю традицією української композиторської школи. М. Лисенко, Л. Ревуцький, М. Скорик та інші широко застосовували фольклор як інтонаційно-ритмічну основу творів. Наприклад, для головної лейттеми фільму Л. Осики «Захар Беркут» композитор Володимир Губа обрав мелодію пісні «Цвіте терен». Асоціативно пов’язана з відомою та улюбленою багатьма піснею лейттема в оркестровому аранжуванні та варіативному розвитку прозвучала як гімн мужності та єдності в подоланні монгольської навали. У фільмі «Сон» жінки, що перуть білизну, співають пісню «Лелеченьки» на слова Д. Павличка та музику О. Білаша. Вдало створений образ народного співу навіть не викликає в глядача підозри щодо конкретних авторів цієї ліричної пісні. Визнану народною «Пісню про рушник» («Рідна мати моя...») А. Малишка та П. Майбороди було написано в 1958 р. до фільму «Літа молодії» Олексія Мішуріна.

Особливий колорит Карпат створено у фільмі С. Параджанова «Тіні забутих предків» не тільки завдяки візуальному ряду, а й гуцульським співанкам та коломийкам, а також календарно-обрядовим пісням (колядки, вертеп, веснянки, весільна, поминальна). У фільмі синкретично поєднано зображення, авторську музику Мирослава Скорика і танцювально-ритмічну пульсацію співанки (народних творів). Ця основа звуко-пластичного вирішення стала визначальною та концептуальною для фільмів інших режисерів «поетичної хвилі» та ідентифікації специфічних рис українського кіно. Цей же прийом бачимо і в творах «німого» кіно: «Землі» – оді природі, праці і землі, і «Звенигорі», яку Олександр Довженко «не зробив, а проспівав, як птах». Розвиток такого підходу спостерігаємо у фільмі «Вавилон XX» І. Миколайчука. Тут надибуємо не фрагменти пісень, а цілі розгорнуті композиції, в теперішній термінології, «кліпи»: образ «лебединої зграї» з вервечки хлопців, які крокують півтори хвилини вулицями села Центральної України під пісню-пародію з характерним суржиком «Как родная меня мать провожала» («Ой що ж то за шум учинився»); образ поетичного кохання Володимира і Мальви під музичний коментар – імітацію мукання корів «Йшли корови із діброви» впродовж чотирьох хвилин.

Фільм Ростислава Синька «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» за мотивами п’єси М.Старицького розповідає про легендарну Марусю Чурай, якій приписують авторство близько двох десятків пісень. Дослідники не дійшли згоди щодо авторства тих чи інших пісень, скажімо, М.Голіцин, П.Владимиров називають її імпровізаторкою українських пісень і найкращою співачкою свого часу. У фільмі звучать широковідомі народні пісні – колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю», маланка «Ой учора ізвечора пасла Маланка два качури», щедрівка «Ой сивая та і зозуленька», ліричні «Цвіте терен», «Летіла зозуля та й стала кувати», «Чумарочка рябесенька», «Добрий вечір тобі, зелена діброво», козацька «Ой у лузі, та ще й при березі», ну і звичайно, «Ой не ходи, Грицю» та ін. у виконанні Державного українського хору ім. Г.Верьовки.

Автором пісень, що стали народними, також вважають Івана Мазепу. Одна з таких пісень «Ой горе тій чайці», що алегорично зображує долю України, звучить у фільмі Ю.Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» у виконанні Данилка Мельника.

«Червона рута» Володимира Івасюка1, що восени 1970 на чернівецькому телебаченні прозвучала в програмі «Камертон хорошого настрою» у виконанні О.Кузнєцової та В.Івасюка, стала музичним символом України та української пісенної культури. В однойменному музичному фільмі режисерів М.Скочеляса та Р.Олексіва (1971) втілено її сюжет, а однойменний найвідоміший фестиваль сучасної української музики дотепер відкриває нові таланти (1989 – 2010).

Народна пісня містить у собі величезний потенціал: створення самохарактеристики (самоідентифікації) героя; нагадування глядачу асоціативного змісту – прийом підсилення значущості події у порівнянні з подібною в минулому, запозичений з дум і билин; шифрування прихованого змісту за емоційними порівняннями та метафоричністю; драматургічний розвиток через імпровізаційність створеного емоційного стану та магічні структурні повтори і ритмічно-пластичні акценти; використання пісні як розгорнутої композиції для філософського осмислення та деталізації події (що має паралелі з кіномовою А.Тарковського). Відсутність прямого автора розширює рамки засобів виразності та інтерпретації твору, а загальноукраїнська любов до пісень та їх виконання дозволяє використовувати їх для узагальнення та навіть як образи матері, народу, України. Екранна пісня, що має автора, через кінематограф і телебачення має шанс у найкоротший термін стати популярною, а в деяких випадках – і народною.