Вміння піднести твір до рівня музичного звучання є найбільшим досягненням будь-якого митця. Коли говорити про українське кіно, то таким заспівом для нього стала «Земля» Олександра Довженка. Лейтмотив фільму – кадри, в яких спілі плоди рясно омиваються дощем, – вилився у режисерську оду землі та природі, що донині сприймається як симфонія, чуттєво візуалізована засобами незвукового кіно.

«Якось мама моя (...) порівняла Шопена, якого я слухав (...), зі звуком яблук, що стукотять по даху... Чи можна краще, точніше сказати про музику – не знаю»1. Ці слова Івана Миколайчука чимало говорять про його власне творче «я», в якому музика займає ключову роль. Варто нагадати, що майбутній актор, сценарист та режисер розпочинав свій шлях як музикант, навчаючись на хормейстерському відділенні2 й умів грати на кількох народних інструментах. Але й не це головне – як слух, так і відчуття музики в житті є даром від природи, якому не можливо навчитися, а тільки можна відкрити його в собі. Хоч як би банально це не звучало у наш час, художник з таким даром здатен сягнути глибше, ніж інтелектуальне сприйняття чи фантазія людини, і торкнутися її душі. Крім Івана Миколайчука, у нашому кіно схожим обдаруванням вирізнявся ще Леонід Биков. Можливо, цим і пояснюється те, що деякі їхні фільми, названі з точки зору фахової кінокритики не досить вдалими, все-таки «зачіпають» найсокровенніші переживання глядача, досі не залишаючи його байдужим.

Музику Іван Миколайчук називав співавтором фільму і ставився до неї «як до частини драматургії, як до операторської чи режисерської роботи, як до акторської гри”3. Вона заповнювала собою «пейзаж» його світу, ставала формою сприйняття. І якщо у творчому процесі Миколайчукові не вдавалося залучити хоча б один із компонентів, він принаймні додавав його відтінок, відгомін до загальної палітри. Таке сталося з роллю Федора Стригуна у «Вавилоні ХХ», що виявилась майже повністю вилученою з фільму, однак для Миколайчука присутність цього актора у його замислі мала принципове значення, тож у стрічці голос Стригуна мелодійним фрагментом переплітається в багатозвучному космосі сільського Вавилону. Коли говорити про «співавторство» музики у Миколайчуковому доробку буквальніше, то найпомітніше воно проглядає в «Пропалій грамоті», «Вавилоні ХХ», останній його стрічці «Така пізня, така тепла осінь» та в сценарії «Небилиці про Івана». Іван Миколайчук особисто займався їх музичним оформленням, і навіть побіжний погляд на ці роботи виказує тяжіння до фольклорних форм, що, однак, інколи поєднуються з класикою та естрадною піснею, як у «Такій пізній, такій теплій осені» (1981), де буковинські мелодії в їх особливому ритмі цимбал і скрипки, перемежовуються з моцартівськими. Миколайчук маркував такими акордами монтажні переходи свого фільму, чим власне підкреслив та об’єднав ритм у вимірі кінематографічного і музичного метра. Натомість основні ліричні сцени виконані майже без діалогів під пісенний супровід. «Пропала грамота», сценарії «Чиста дошка» та «Небилиці про Івана» більшою мірою покладаються на пісенно-фольклорний ряд: у них він окремо виділений як продовження, засновок або поворот наративної лінії. Так, у сценарному нарисі «Чиста дошка», де йдеться про гуцулку, яка, емігрувавши до США, 68 років (з них 62 у цілковитому мовчанні) провела в психіатричній лікарні, ключовим і кульмінаційним моментом, який повертає героїню до життя, стає пісня. У структурі «Пропалої грамоти» (1972) пісня вже постає певним дидактичним завершенням епізодів, цей прийом уподібнений народній картинці, де розширений, поетизований підпис рівнозначний самому зображенню. Особливої насиченості пісням у фільмі додає фонограма, записана на «натурі», у якій разом із голосами солісток тріо «Золоті ключі» звучить сама природа. Важливим атрибутом звукового ряду «Пропалої грамоти» є також бандурні переливи, виконані Галиною Менкуш, що вже з перших кадрів витворюють тло цієї стрічки, надаючи їй різних настроєвих інтонацій – в одних моментах вони відходять на другий план, ніби підспівуючи акторським діалогам, в інших навпаки – формують драматургію окремих частин. Так вирішено сцену пекельної вакханалії чи епізод бою на початку фільму, що його глядач не бачить, а чує як динамічну мелодію бандури під акомпанемент людських голосів та іржання коней.

Досвід, набутий у співпраці з іншими режисерами, Іван Миколайчук акумулював у власному режисерському дебюті – «Вавилоні ХХ», знятому 1979 року за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Музику до нього Миколайчук підбирав скрупульозно, спеціально записуючи її по різних регіонах України4. Вже у цьому сенсі «Вавилон ХХ» виглядає унікальним – за рівнем автентики в українському кіно його можна порівняти хіба що з доробком Олександра Довженка. Автентика тут не самоціль й водночас не ліричне тло, а природне середовище людини, її органіка. Коли говорити про «Вавилон ХХ» – це і є музика у трактуванні Миколайчука, тобто «той єдиний ритм, що пронизує все життя, все суще»5. З цього погляду, у фільмі вже не так несподівано сприймаються людські зітхання волів чи молдавські мелодії на тлі центрально-українського пейзажу. Серед інших моментів вони також утверджують «Вавилон ХХ» в жанрі «народно-романтичної небилиці», як це визначили автори стрічки6: «Бо є упевненість в тому, що оповідане було, але ніхто не поручиться, що було саме так, а не інакше»7. Продовженням «билино-небеличної» теми мав би стати фільм Миколайчука, заявлений у літературному сценарії під назвою «Небилиці про Івана, знайдені в мальованій скрині з написами» (1983). Фольклорне начало тут проявилося в усій повноті – це суміш байки та легенди з піснею, яких для такої, на перший погляд легкої оповідки, потрібно було знати безліч, особливо ж коли йшлося про такого лицедія:

«Ой, був собі такий Іван,

Іван-сміхованець,

А як собі засвистав,

То йшли птахи в танець!

Мав на печі ставочок,

Носив воду саком,

Ловив рибу граблями,

Стріляв мухи маком…»8.

Фільм планувалося вибудувати на основі буковинського фольклору, і музика в цьому задумі, крім самого героя, відігравала чи не провідну роль. Для її створення Миколайчук мав намір запросити Володимира Івасюка – композитора з буковинським корінням. Про те, яка б це могла бути картина, сьогодні можна лише здогадуватись: Івасюка не стало у 1979 році, сам фільм Миколайчукові вже не судилося зняти, він вийшов на екрани за два роки після його смерті – у 1989 році (режисер Борис Івченко), але не таким, як замислив його автор. Образно кажучи, «Небилиці про Івана», як і їхній герой, а також інші нереалізовані задуми Миколайчука так і застигли на дереві, намальованому на небесах. Залишається споглядати те, що він дав змогу нам роздивитись, і сподіватися, що в українське кіно прийдуть майстри, натхненні його ідеями, та складуть свою пісню.