Мабуть, будь-який театральний критик зрозуміє, чому ця спроба робиться. Річ у тім, що бувають артисти, про яких хочеться писати – навіть коли їх вже нема. І писати не мемуари, а живі відгуки, так, ніби ці артисти ще тут. Можливо, це той рідкісний випадок, коли театр, всупереч своїм власним законам, все-таки триває довше, аніж до моменту фінального падіння завіси.

В автора цих рядків була з Віталієм Розстальним одна щаслива довга вечірня бесіда, яка дивним чином і зблизила нас, і розлучила водночас. Розлучила саме через те, що була щасливою. Після того ми приязно віталися при випадкових зустрічах, але при тім обоє явно старалися, щоб ці зустрічі не переростали в довшу балачку. Бо боялися, що вже не зможемо повторити оту, головну, бесіду, й не хотіли її збаналізувати нічим.

Я й зараз не повторюватиму й не переказуватиму її тут, лиш згадаю, як воно було. Якось Юрій Богдашевський, головний редактор журналу «Український театр», попросив дати для журналу інтерв’ю з Розстальним – до 60-ліття артиста. Ми зустрілися з ним у гримерній франківців, увечері, на сцені йшла якась вистава, де він не був зайнятий, і проговорили чотири години. Те інтерв’ю згодом вийшло друком, воно здавалось вдалим, хоч то й відносно, бо Розстальний, як кожний добрий артист, не вміщається в одне інтерв’ю.

Не вміщалося й ще дещо – особлива позасловесна метафізика тієї бесіди, коли за вікном ішов чудовий лапатий сніг, а говорилося не так про театр, як про життя, про батьків, про Львів і Рейментарівку, про дружину, про сина Юрка й про друзів. Він обмовився: «Мені зараз дорожче, коли кажуть, що Розстальний – нормальний мужик, аніж сказали б, що я – блискучий актор».

Я запитав, чи не хотілося йому хоч раз у житті, при своєму зрості (метр вісімдесят дев’ять) подолати свою богатирську акторську фактуру, свою імпозантну тілесність – і зіграти, приміром, метелика.

Він дуже серйозно відповів, що ні, та ніхто й не пропонував нічого такого.

Але от чим вирізняється добрий артист – йому було сказано про метелика, і він (точніше, навіть не він, а його акторський організм) ніби почув це слово – метелик – і спробував… Що він спробував? Він спробував намалюватися метеликом! Він це зробив не спеціально, не одразу після того, як прозвучало слово «метелик», а трохи пізніше, можливо, навіть сам не усвідомлюючи, що відбувається. Він підклав руки під себе, поворушив плечима, вдихнув повітря й затримав його в собі. Це був неусвідомлений жест – він не прикидався по-акторськи й не зображав нічого, він просто спробував мимохідь відчути: якщо справді метелик – то де він у мені?

Це була чудова мить, коли Розстальний був якнайменше артистом і водночас залишався саме артистом, у найтоншому прояві артистизму.

Можливо, це була надто інтимна мить – саме тому нас потім і відштовхувало одне від одного? Можливо, отаким відвертим – не-артистом – він бував з іншими, з небагатьма й не щодня, з Данченком або Ступкою, в житті і в роботі, але ж я був усе-таки стороннім, не тим, перед ким отак відкриваються.

Мені після того здавалося, що більше не вдасться побачитися з отаким Розстальним. І, доки він жив, справді не вдалося більше.

Але потім, вже без Розстального, це несподівано трапилося ще двічі.

Один раз – коли довелося дивитися на малій сцені франківців «На полі крові» Лесі Українки у постановці Юрка Розстального. В ту мить, коли Юда (Остап Ступка) пішов курити до вікна – в тій мовчазній постаті, в силуеті навпроти віконного скла, намалювався Розстальний-старший.

І вдруге – коли я прочитав книгу спогадів про актора, підготовлену стараннями Ніни Розстальної. Книга повертала до тої чудової зимової бесіди, якої ми більше не могли повторити з самим Розстальним. Ми тоді якраз немало згадували про Ніну. Річ у тім, що я вперше побачив Розстального ще в середині 1970-х у Львові. Побачив не на сцені, а в кабінеті заньківчанського режисера Володимира Миколайовича Ріпка, з якими ми тоді сиділи й дискутували про священні принципи театральної студійності, й раптом увійшов Розстальний і сказав щось таке, що здалося мені тоді зовсім далеким від студійності. Він сказав, що таку-то роль у новій виставі грати не хоче, бо «в сорок років мені це не личить, з мене жінка сміятиметься!» Й після того не раз думалось: що ж то воно за жінка, заради якої варто відмовлятися від ролі? Літ через двадцять я запитав у нього про це, і він розповідав про свою Ніну, а тепер, в оцій книжці, вона розповідала про нього, і отак коло замкнулося.

У тій книжці є вірш Олександра Шарварка «Лось приходив», це ніби монолог Розстального, написаний ще до його 60-ліття, й цим віршем хотілося б завершити те, що не завершується:

Лось до пущі побрів,

в самоту, що дається і звіру, й людині,

білим смерком його рейментарівський ліс огорнув.

Я ж невміло услід помолився: «Боже, великий, єдиний,

збережи мені лося… і дихання через стіну…»