Імена авторів фільму «Змерзлі душі» нічого не говорять українському глядачеві, втім, не надто відомі вони й в Америці. Стрічка стала першим повнометражним досвідом для француженки Софі Барт, яка працює у США, і другою спільною роботою з американським кінооператором і режисером українсько-індійського походження Андрієм Парехом. Інтригує факт їхньої першої співпраці – короткометражний фільм «Snowblink», знятий 2004 року в Україні, згадки про який у нас трапляються, щоправда, картина в них за невідомими принципами перекладу фігурує як «Українське весілля». У «Змерзлих душах» автори звертаються вже до Росії і, зокрема, до теми «російської душі», яка стала «загальним місцем» філософських і художніх тлумачень ще з ХІХ ст. У кіно не так давно порушував цю тему Йос Стеллінг у фільмі «Душка».

Втім, російська душа у «Змерзлих душах» є не лише чимось абстрактним і романтизовано-психологізованим, за висловом Світлани Бойм – позашлюбною дочкою німецького романтичного духу і російської літератури. Душі – це передусім субстанції, які за допомогою особливих пристроїв і технологій вилучаються з тіл їхніх власників і становлять основу серйозного бізнесу. Так, меланхолійна подорож головного героя з Нью-Йорка в Санкт-Петербург є, з одного боку, намаганням повернути банку з горошиною – його душею, а з другого – екзистенційним експериментом, який до нього здійснював не один західний мандрівник.

Навколо згаданої банки з душею і вибудовується сюжет фільму. Головний герой – досить успішний актор Пол Джаматті – грає нібито самого себе, теж актора на ім’я Пол Джаматті. На початку фільму він перебуває у тяжкій депресії: ніяк не вдається роль у постановці «Дяді Вані», не реагує на дзвінки й турботу близьких, і ніщо не приносить йому радості. За підказкою знайомого Пол прочитує статтю в «Нью-Йоркері», присвячену компанії, що надає послуги зі збереження і трансплантації душ. Американський відділ цієї компанії є цілком легальним і привабливим: ввічливий персонал, новітнє устаткування та інтер’єри у хайтеківському стилі. Там лікар пояснює, що душі є лише нав’язаними обмеженнями, а звільнення від них обіцяє більш цілеспрямоване й успішне життя, позбавлене стресів і переживань. Зіпсована душа – це взагалі пухлина, яку життєво необхідно видалити. Такий фантастичний погляд на речі видається цілком логічним і реалістичним для американського суспільства, враховуючи роль, яку відіграють у ньому «американська мрія» та покликані швидше її реалізувати численні антидепресанти і психоаналітичні сеанси. Окрім цього, «Сховище душ» надає послугу з тимчасової трансплантації душ, і, що цікаво, в каталозі є душі всіх професій і з різних країн. Можна на два тижні «приміряти» душу спортивного оглядача з Чикаго, тоді сценариста з Голлівуда або ж здійснити вибір на користь душі російського поета. Нові душі дають доступ до нових досвідів, що теж видається дуже привабливим. Росія у фільмі є одним з найбільших експортерів душ, які на своїй батьківщині стали товаром, що обміну і поверненню не підлягає. Там це серйозний напівкримінальний бізнес: душі за безцінь купують в робітників заводів, медсестер, юних балерин і потім перевозять у США, де половину з них видають за душі поетів, аби доповнити усталене екзотично-романтизоване уявлення про «російську душу». Звісно, душа поета і виявилася найбільш привабливою для Пола, який, ставши «бездушним», зіграти дядю Ваню зовсім не може. А душа Пола в свою чергу опинилася в Свєти – актриси серіалів і дружини російського олігарха й «магната душ». Пол Джаматті – не Аль Пачіно і не Джонні Депп, про душі яких мріяла Свєта, але інших акторів не було, та й дівчину запевнили, що знайшли їй душу саме Аль Пачіно. «Кому вона потрібна, американська душа?» – роздумують російські бізнесмени. Проте попит на американські душі, напевне, був би не лише серед актрис-моделей, позаяк за душами зі США стоїть усталений стереотип гаранту успіху та впевненості. Американців же, навпаки, запевняють, що названих речей легше досягнути, поклавши душу на зберігання.

Фільмів, у яких герої обмінюються душами чи тілами, є дуже велика кількість, і переважають серед них американські молодіжні комедії. Всі вони зводяться до того, що герої, пройшовши низку випробувань у новому тілі чи з новою душею, віднаходять самих себе і переоцінюють власне життя. Подібний посил присутній і в «Змерзлих душах», проте пригоди душ американців і росіян у Барт не перетворюються на банальну комедію. Душі як такі у фільмі позбавлені традиційного символізму, вони – частина організму, яку можна сміливо вирізати так само, як, скажімо, апендицит. Таке нове розуміння душ є досить симптоматичним у контексті змін у культурі. Епіграфом до стрічки є цитата з Декарта про те, що душа міститься в маленькому гланді в середині мозку. Тому героїв бентежить не сам факт видалення душі, а форма й вигляд того, що тепер зберігатиметься у скляній банці в сейфі. «Як, моя душа – це горошина?» – дивується Пол, а наприкінці фільму зітхає, побачивши свою душу зморщеною і висохлою від гри в російських серіалах.

Софі Барт в інтерв’ю говорить, що на написання сценарію її надихнула робота Юнга «Сучасна людина в пошуках душі» і сон, в якому вона разом з Вуді Аленом стояла в черзі, де кожен тримав у руках коробку з власною душею. У «Змерзлих душах» Вуді Алена немає, хоч режисерка й думала запропонувати йому головну роль, проте є комедійність у його дусі та самоіронія. Пол Джаматті ж у своїй ролі є дуже органічним і зворушливим, окрім нього, помітні хороші роботи Емілі Вотсон і Діни Корзун. Америка і Росія поділили у «Змерзлих душах» акторів, знімальні команди і майданчики, що створило цікавий і витончений результат. Холодний і на диво малолюдний Нью-Йорк пасує до спустошеності головного героя, а зйомки у заледенілому й брудному Петербурзі є чи не найкращими у всій картині. Моторошні не лише маргінальні занехаяні заводи чи багатоповерхівки, а й, наприклад, розкішний готель з оздобленням із білого мармуру. Під час роботи над картиною в Росії режисерка в одному з інтерв’ю сказала, що вважає Росію країною, яка політично заморожена. Мабуть, це позначилося на зйомках в цілому, від яких доречно віє холодом. А час від часу, коли в дію вступає олігархічна мафія, зіграна російськими акторами, Петербург стає переконливо бандитським, у дусі російських фільмів цього жанру. Софі Барт працює на стикові різних жанрових принципів, виявляючи то трагікомедію, то кримінальний трилер, то мелодраматичні ноти, що змінюються абсурдом. Сама ж режисерка вказує на свою прихильність до сюрреалізму, поетичної фантастики і творів Гоголя. Можливі алюзії й паралелі стають очевидними, та вони ніби розчиняються у меланхолійно-гумористичній формі оповіді про пошуки своєї душі.