Саме так назвав його присутній на SEMINCI-54 відомий сербський режисер Горан Паскалевич, який уже отримував тут нагороди: 1995 року – за фільм «Інша Америка», 2006-го – «Оптимістів». Тож не дивно, що на прес-конференції після показу в Офіційній програмі його останнього фільму «Медові місяці», Горан Паскалевич повідомив, що почувається у Вальядоліді, наче вдома. Його новий фільм – це перше спільне виробництво Сербії і Албанії, дія відбувається в обох цих країнах. «Медові місяці» – розповідь про дві пари молодих, що вирішують покинути свої країни в пошуках кращого життя. Мелінда і Нік їдуть з Албанії до Італії, щоб мати змогу жити вдвох, давши волю своєму забороненому коханню. Вєра і Марко залишають Сербію і прямують до Австрії. Марко, талановитий віолончеліст, отримав нагоду ввійти до складу Віденського філармонійного оркестру. Але, діставшись кордону, обидві пари, хоча й мають візи, стикаються з несподіваними проблемами. Через безглузді збіги їх затримано. А Марко опиняється в ситуації, коли виникає загроза нічної вуличної бійки, в якій можуть бути пошкоджені пальці музиканта. Надії на здійснення мрій поступово розвіюються. Нове покоління балканської молоді змушене розраховуватись за помилки попереднього покоління. «Втілити цей проект, – сказав Паскалевич, – було вельми непросто, і це доводить, що серби й албанці можуть робити речі разом і що культура – це найліпша «зброя» в боротьбі з ультранаціоналізмом, расизмом та іншими ганебними соціальними явищами. Силою ж абсолютно нічого не можна досягти».

«Медовим місяцям» як кращому фільму фестивалю дістався «Золотий колосок», а Горан Паскалевич став тричі лауреатом цієї визначної премії. Крім того, згадана стрічка дістала на цьому фестивалі Премію FIPRESCI.

Спеціальною премією журі Офіційної програми відзначено роботу французького режисера вірменського походження Роберта Гедігяна «Злочинна армія». Роберт Гедігян – ще один «ветеран» і улюбленець SEMINCI: 1999 року тут було показано ретроспективу його кінофільмів, а у 2000-му його фільм «Місто спокійне» отримав «Золотого колоска». «Злочинна армія»розповідає про маловідомий епізод французького Опору під час Другої світової війни. Це виняток у творчості режисера, закоріненого в сучасну повсякденність. Проте звертання до робітничого опору загарбникам, не таке вже далеке від кола тем, що завжди цікавили його, йдеться про нацистів чи про «акул» від економіки, що контролюють ринок.

«Хоч і в інший спосіб, але опір нині так само необхідний, як і під час Другої світової війни, – сказав на прес-конференції режисер. – Історію Опору вже трохи забули. Сьогодні нам здається, що те, що «існує»: добробут, комфорт, свобода і справедливість, впало нам із неба, але все те було звойоване робітничими рухами». І додав, що історія, розказана у фільмі, свого часу вплинула на його особисте становлення, герої Опору були молоді, красиві, атлетичні, освічені, тож він у 13 років хотів бути на них схожим... «Злочинна армія» отримала також Премію за кращий сценарій, авторами якого були Жіль Торан, Серж Ле Перон і Роберт Гедігян.

«Срібний колосок» дістався фільму «Маленька солдатка». Це нова повнометражна робота данської режисерки Аннете К.Олесен, яка до цього зняла, починаючи з 1999 року, сім короткометражних ігрових і документальних стрічок і три повнометражні, одна з яких, «У твоїх руках», брала участь у Офіційній програмі фестивалю 2004 року і була нагороджена Спеціальною премією журі.

Виконавши військову місію в одній із близькосхідних країн, молода жінка-солдат на ім'я Лотте повертається додому у стані розчарування і майже цілковитого спустошення. Її єдина близька рідня – батько, що володіє невеликим парком автомобілів, пропонує їй нескладну, але вигідну роботу – водія своєї нігерійської подруги-нареченої. З першої ж поїздки стає зрозуміло, що Лотте має доставляти африканську жінку «за викликами», що її батько утримує будинок розпусти, в якому «працюють» здебільшого темношкірі жінки із слаборозвинених країн, а він сам відчутно з того наживається. Батьківська зрада і відступництво, перебування в брудній атмосфері, якою просяк цей «бізнес», виштовхують Лотте з її попереднього напівдепресивного стану, примушуючи забути про свої особисті душевні рани, а особливо, коли одного разу доводиться виносити на плечах, ніби з поля бою, напівмертву повію, рятуючи її від клієнта-збоченця. Володіючи секретним кодом до батькового сейфу з грошима, Лотте віддає накопичений ним капітал, аби чорношкіра повія могла повернутися на батьківщину і в достатку ростити свою доньку. Але події несподівано розвиваються в іншому напрямку... Напружений сюжет стрічки доповнюють прекрасно зняті пейзажі, особливо зачаровують нічні панорами доріг, майстерно відтворені в режимі надвечір’я над морем, сцени спілкування обох жінок, яких, попри всі їхні відмінності, поєднують невидимі шрами. Оператор фільму Каміла Нудсен Хельм була удостоєна Премії за кращу операторську роботу. «Маленька солдатка» значною мірою завдячує своїм успіхом актрисі – виконавиці головної ролі Тріні Дірхолм. Її героїня є влучним потраплянням у ціль не тільки зовні (висока, сильна, добре підготовлена фізично), вона переконлива своїм внутрішнім світом: незламністю, рішучістю, непохитністю у відстоюванні своїх принципів і переконань. Тріні Ділхорм зуміла з великим успіхом скористатися можливостями, запропонованими їй у фільмі... Тож сама вона отримала Премію кращій актрисі. Ось так стрічка виборола три найбільш важливі премії SEMINCI-54, ставши безумовним лідером фестивалю.

Премію кращому актору вручено Альберту Сан Хуану за головну роль у фільмі «Внутрішній острів» Фелікса Сабросо і Дуні Айясо. Під час вручення нагороди Альберто Сан Хуан, відомий театральний і кіноактор, що у 2007 році в Малазі вже отримав аналогічну нагороду за головну роль у фільмі «Під зорями», наполягав на тому, що його Премія так само належить дівчатам, що «це – на трьох»... Йшлося про ще двох виконавиць ролей сестер героя, це – Кандела Пенья і Крістіна Маркос, висока акторська майстерність яких не викликає жодного сумніву. Роль авторитарної матері сімейства зіграла Джеральдіна Чаплін, а психічно хворого батька, що веде суто вегетативний спосіб життя, – Сельсо Бугальйо, надзвичайно багатоплановий актор із Галісії. Для самого Альберто Сан Хуана згадана роль стала поступом у порівнянні з усім попередньо зробленим. Завдяки глибокому перевтіленню, до чого додалися й зусилля гримерів і костюмерів, його не відразу вдається впізнати. Атмосфера пригніченості, скутості, очікування невідворотної смерті батька примушує героя замкнутися в собі, унеможливлює реалізацію його творчих планів письменника, утворюючи своєрідний внутрішній острів, що відділяє його від навколишнього світу і від себе самого.

Премію за кращу музику поділили дві стрічки: «Воскреслий Адам» Поля Шрайдера (США–Німеччина–Ізраїль) та «Їжак» Мони Ашаш (Франція). В обох випадках це був композитор Габрієль Ярд, лауреат «Оскара» за музику до фільму «Англійський пацієнт». Так SEMINCI-54 відзначив надзвичайний талант композитора, його гнучкість, постійний пошук емоційного впливу на слухача своїми простими і щирими мелодіями, вираженими щоразу новими музичними формами і засобами.

Фільм «Їжак» визнано кращим за результатами глядацького голосування, влаштованого газетою «Північна Кастилія». Що ж вплинуло на глядацький вибір фільму – першої повнометражної роботи Мони Ашаш? Сучасна мелодрама, що закінчується несподівано трагічно, в центрі якої перебуває пані Мішель, вже немолода консьєржка багатого житлового будинку в центрі Парижа. За її зовнішньою відчуженістю і напруженістю прихована особа одинока і чутлива, навіть романтична, з високим культурно-освітнім рівнем. І саме це зумів помітити новий мешканець будинку – витончений і загадковий японець Какуро Озу. В цьому ж будинку мешкає одинадцятирічна дівчинка Палома, яка педантично фіксує відеокамерою поверхове буржуазне життя своїх батьків, яким збирається помститися в день свого народження, покінчивши з собою... Усіх трьох поєднує щира приязнь. І коли пані Мішель гине в результаті нещасного випадку, Палома вже більше не згадує свого «таємного плану». «Їжак» отримав також Молодіжну премію SEMINCI-54 «За оригінальність сюжету, переповіданого з критичної точки зору дівчинки, в якому долаються вікові, соціальні і культурні бар’єри».

В Офіційній програмі кінофестивалю демонстрували ще один фільм, що, попри всі сподівання, не здобув жодної премії або відзнаки, – «Моя королева Каро» (Бельгія-Нідерланди), який поставила молода режисерка із Брюсселя Доротея ван ден Берґ. Дія фільму відбувається в середині 1970-х років, коли в Західній Європі поширення набув рух гіпі. Особливістю фільму є те, що оповідь ведеться з точки зору дівчинки десяти років на ім’я Каро, батьки якої переїздять із Бельгії до Амстердама, де займають порожній будинок разом із кількома іншими сім’ями, утворюючи своєрідну комуну, фактичним натхненником і лідером якої стає батько Каро. Революційний дух комуни, підкреслений портретом Карла Маркса, що його батько дівчинки приклеює на обшарпаній стіні широкого, без перестінків приміщення, де туляться усі мешканці разом, а поруч із цим портретом він пристосовує фото бельгійської королеви... Анархія, стан, у якому все належить всім і ніхто не має нічого особистого, вільне кохання – такою є атмосфера комуни. Батько на очах Каро вступає у статеві стосунки з іншою жінкою, яка потрапляє в комуну, а її мати в нестямі від образи і ревнощів голою вибігає надвір взимку, аби не бачити того, і Каро поспішає за нею з одягом у руках, щоб заспокоїти її і зігріти. Дівчинка на якийсь момент стає єдиною, хто здатний захистити молоду жінку. Каро перебуває на перехресті любові до матері і прагнення не втратити добрі стосунки з батьком, ідеї якого має поділяти. Єдина істота, з якою її стосунки складаються гармонійно, це – їжачок, якого дівчинка, заливши водою в посудині, ховає в холодильнику до кращих (невідомо, яких!) часів... Усе, на що спромігся батько, це допомогти дочці поховати мертву тваринку.