Приємно, що біля колиски фестивалю була й Україна – наприкінці 2000 року МКФ «Молодість» презентував свою програму в Європейському медіа-інституті, і саме туди приїхала переймати досвід проведення масштабних кінофорумів майбутня незмінна художня директорка go East Світлана Сікора. Безумовно, рішення довірити формування програм фестивалю випускниці Московського ВДІКу, пов’язаній зі східноєвропейським кінематографом, було правильним, і протягом цих 10 років на фестивалі справді демонструється найцікавіше кіно з цієї частини континенту.

З гордістю зауважимо, що впродовж усього часу українська присутність у Вісбадені була помітною. Безумовно, улюбленицею фестивалю є Кіра Муратова, яка 2001 року отримала найперший Ґран-прі за «Другорядних людей», а потім повторила свій успіх уже 2005-го з «Настроювачем». Минулого року в секції «Hommage», присвяченій видатним майстрам сучасного кіно, було показано майже повну ретроспективу її фільмів. Не залишилась непоміченою і послідовниця творчого методу Кіри Муратової, молода Єва Нейман, яку 2008 року нагородили одним із головних призів фестивалю за фільм «Біля річки».

У конкурсі студентських фільмів на рівних змагаються дві східноєвропейських кіношколи й декілька німецьких. Минулого року в цій секції брав участь Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого, і нагороду за найкращий документальний фільм отримала «Радуниця» Романа Бондарчука і Дарини Аверченко. Традиційною є презентація одного з визнаних східноєвропейських кінофестивалів – три роки тому гостем go East був Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «КРОК» з програмою кращої української анімації останніх двох десятиріч. Регулярним учасником фестивалю є провідний український кінокритик Сергій Тримбач – він бере участь у теоретичних симпозіумах, а минулого року був куратором вже згаданої ретроспективи Кіри Муратової. Представлено Україну і в журі go East – авторові цих рядків випала честь працювати як у Головному журі, так і в журі ФІПРЕССІ (Міжнародної асоціації кінопреси).

Втім, досить історії! Повернімось до ювілейного кінофестивалю.

Документальну частину конкурсної програми вже три роки підтримує німецька фундація «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», і, власне, під цим гаслом і формується склад учасників. Два роки тому у цій секції брав участь Сергій Буковський зі стрічкою «Назви своє ім’я», а цього року України стосувалося, так чи інакше, аж три конкурсних фільми. Приз дирекції фестивалю go East отримала чесько-словацька стрічка «Осадне» режисера Марко Шкопа. Йдеться про маленьке русинське містечко на сході Словаччини біля кордону з Україною, де народився славетний Енді Воргол. Іронічна, тепла й дотепна оповідь про людей, що перебувають на маргінесі Європейського союзу, є своєрідним попередженням щодо наших європейських прагнень. Власне, глобальні політичні проблеми поряд із сімейними та сусідськими обговорюють на лавочці українського села Яцівки за 80 км від Києва й героїні німецької стрічки «Бабське радіо» режисера з Берліна Ельке Зассе. Знайомі кожному українцеві психологічні і життєві ситуації, так само, як і традиційний спосіб життя в наших селах є надзвичайно цікавими для німецької аудиторії.

Саму ж Україну цього року представляв повнометражний документальний фільм «Я пам’ятник собі…» Дмитра Тяжлова й Елли Штики, який, на думку багатьох, найбільш точно відповідав гаслу конкурсної програми. Це історія вже майже культової постаті, 76-річного мешканця західноукраїнського села Іваничі Євгена Петрова-Хватова, який з власної ініціативи і за власний кошт встановлює меморіали загиблим під час Другої світової – радянським солдатам, німцям, воякам УПА, розстріляним євреям… Оптимізм героя, його гумористичне ставлення до негараздів життя викликають справжню повагу. Сподіватимемось, що стрічка знайде свою дорогу до широкого глядача.

І все ж, пальму першості в цій категорії велике журі (яке очолював відомий російський кінокритик Андрій Плахов) віддало ізраїльській картині «Ой, мамо» режисерів Нои Майман і Орни Бен Дор. Цілком заслужено. Історія єврейської жінки, яка пережила Голокост у Польщі, поневірялася різними країнами і нарешті опинилася в Ізраїлі, де вдочерила маленьку перуанську дівчинку на знак подяки своїм польським рятівникам під час німецької окупації, стає не тільки подорожжю через ХХ століття, а й притчею про гуманність, що перемагає за найскрутніших обставин.

Щодо головного, ігрового, конкурсу фестивалю, то приз за кращу режисуру отримав угорець Йожеф Пачковські – за чорно-білу психологічну драму «Дні бажання». Досить стримана і зображально і фабульно картина про складні стосунки між німою дівчиною – хат- ньою господаркою – та її роботодавцями, що нещодавно втратили власну дитину, обійшла у призовій гонці більш, на нашу думку, яскраві стрічки саме тому, що, на відміну від них, не викликала зауважень у жодного з членів журі. Таке трапляється – в результаті без нагород залишилася радикальна й інноваційна «Казка про темряву» Миколи Хомерікі з Росії, а яскравій румунській сатирі «Почесна медаль» Петера Каліна Нетцера довелося задовольнитися лише «Почесною згадкою» для головного актора Віктора Ребенґіуца.

Тріумфатор «Берлінале» – «Як я провів цим літом» Олексія Попогребського (див. попереднє число «Кіно-Театру») – тріумфував і у Вісбадені. Але якщо у Берліні було відзначено оператора і акторів, то на go East нагородили режисера, автора чи не найцікавішої російської стрічки останнього сезону. Крім призу журі ФІПРЕССІ, вручено премію Міністерства закордонних справ Німеччини «за мистецьку оригінальність, що створює культурну різноманітність».

А головний приз – «Золота лілія», – як і минулого року, поїхав до Грузії. Нагадаємо, що минулого року переможцем був «Інший берег» Ґеорґе Овашвілі – стрічка про наслідки грузинсько-абхазької війни. Цьогорічний лауреат – «Вуличні дні» режисера-дебютанта в ігровому кіно Левана Коґуашвілі – розповідає про «втрачене покоління» сучасної Грузії. Головний герой у достовірному виконанні непрофесійного актора Ґуґи Котетішвілі, художника за фахом, – наркоман Чекі, що перебуває майже на межі падіння, який, разом з тим, намагається залишитися порядною людиною. Гострий погляд на сучасні соціальні проблеми країни, особисте відчуття трагізму навколишнього життя і, разом з тим, гірка іронія і специфічне почуття гумору, притаманне грузинському кінематографу, – все це поєдналося в цьому непересічному фільмі. Видатний Отар Іоселіані, ретроспективу якого презентували цього року на фестивалі, переглянувши стрічку молодого колеги, відзначив, що в грузинського кіно є майбутнє… А український глядач зможе, сподіваємось, побачити «Вуличні дні» на цьогорічному МКФ «Молодість».

Отже, go East продовжує зацікавлено дивитися на Схід. Це означає, що дорога на Захід, принаймні до німецького глядача відкрита (додамо, що права на телепоказ переможців фестивалю регулярно купує один з найбільших німецьких телеканалів 3sat). Українським кінематографістам залишилося небагато – знімати цікаве кіно.