– Лідіє Сергіївно, чому звернулися до творчості Ліни Костенко? Як обирали поезії до нещодавньої постановки Молодого – вистави «Інкрустації»?

– Місія актриси – доносити до людей слово. Це й намагаюся робити, проте, як саме слово відгукується в людських душах, мені невідомо. Працюючи в Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської, ми з режисером Василем Вовкуном створили за творами Ліни Костенко літературно-музичну композицію «Моя любове, я перед тобою». Героїня постановки проходила через усі етапи кохання: зародження, сумніви, сподівання, переживання повноти цього почуття, визрівання мудрості любові. А 2000-го на сцені Київського Молодого я і чоловік (Василь Вовкун) відтворили її в дещо іншій сценічній формі (до речі, київську роботу подивилася Ліна Василівна). І ось у березні 2010 року – знову на кону Молодого театру – ваша покірна слуга, співачки Леся й Галина Тельнюк та режисер Олена Шапаренко вирішили за допомогою поезії Ліни Костенко створити такий сценічний терен, потрапивши в який, людина бодай спробувала б замислитися, хто вона, як живе, що відчуває. Нову виставу ми назвали: «Інкрустації». У ній звучить багато нових поезій, проте любовна лірика – значною мірою, бо, на моє глибоке переконання, все народжується й живиться любов’ю. Постановка об’єднала три умовні частини – «Дорога до любові», «Я і Світ», «Я і Вічність».

Певна, якщо глядач відчуває таїнство творчості, якусь незбагненну магію, то можна говорити про театр, власне, про виставу, якщо ні – тільки про літературно-музичну композицію. Знаю, що на прем’єрі «Інкрустацій» така магія нас не оминула. Зрештою, що є вистава? Це дійство, в якому присутній дух творчості! Переживання поетеси поєднуються з тим, що усвідомила, готуючи виставу, актриса, і в результаті – з’являється новий світ.

– Із поезією пов’язана й моновистава «Емілі». Ваше тлумачення поняття «поезія»?

– Якось, ще в Чернівцях, мені поталанило почути визначення поезії з уст Ліни Василівни (під час її зустрічі з інтелігенцією міста): «Поезія – це вирій для жар-птиці». Зворушена, я одразу записала його до свого нотатника. Спливли роки, а я ще жодного разу не натрапила на ці слова ні в творах Ліни Костенко, ні в публікаціях про неї. Немов якась таїна відкрилася того вечора. Усне передання… Виставу «Інкрустації» я починаю рядками: «Тепер жар-птиці не буває, жар-птицю будень убиває, людина зневільована юрбою». Так, поезія – це вирій для душі людської, вирій для жар-птиці. Емілі Дікінсон же написала: «Душа бажає того, чого вона бажає, а до іншого їй немає ніякого діла».

– Чи правда, що якось на вечорі поезії, коли ви читали твори Ліни Василівни, поетеса, вийшовши на сцену, заявила: «Почувши, як Лідія Вовкун прочитала мої поезії, я їх нині не читатиму»?

– Так, це сталося в Чернівцях, і це була моя перша зустріч з Ліною Костенко. Я надзвичайно хвилювалася: мій виступ був ніби іспит на правду. Дякувати Богові, я його склала, відчувши довіру Ліни Василівни. Для кожної творчої людини таке схвалення автора багато важить. Є чимало митців, спраглих за справжнім словом – за тим, «що має безсмертний сенс» (як написала Ліна Василівна). Скажімо, Ольга Богомолець вдало поєднала твори Ліни Костенко з музикою, а Петро Бойко нещодавно записав аудіоверсію «Берестечка». Як на мене, генії приносять на Землю думки, які живлять людські душі. І хто вміє слухати, той – чує. Зокрема і в піснях. Галина й Леся Тельнюк спеціально для «Інкрустацій» написали нові музичні композиції: 19 березня цього року на сцені Молодого відбулося кілька прем’єр.

– Бажання продовжити співпрацю з сестрами Тельнюк виникло тоді, коли Леся Тельнюк написала музику до вистави «Емілі»?

– Раніше. «Емілі» тільки окреслила наше із сестрами бажання витворити на сцені, так би мовити, наш простір – простір, близький нашим душам, і потребу бодай упродовж однієї години проіснувати в ньому втрьох. На мій погляд, в «Інкрустаціях» нам це вдалося.

– Якби та чи інша студія запросила записати аудіоваріанти «Марусі Чурай» або «Берестечка», погодилися б?

– Якось Ліна Василівна розповіла, що мріє про запис «Берестечка» кимсь з акторів. Зрештою, Петро Бойко втілив її мрію в життя. «Маруся Чурай» – один із моїх улюблених творів Ліни Костенко. Коли трапляється нагода, читаю уривки з цього роману. Тривалий час «Марусю Чурай» читала актриса Національної філармонії Неоніла Крюкова. Думаю, ніхто з майстрів художнього слова досі не спромігся її перевершити. А ще мені подобається «Древлянський триптих» Ліни Василівни. Була б рада записати його як аудіокнижку.

– Де та межа, яка розділяє художнє читання і моновиставу?

– Коли актор (актриса), вийшовши до людей, читає аудиторії кілька віршів, не пов’язуючи їх якоюсь думкою чи ідеєю, йдеться про художнє читання. Такі виступи свого часу успішно практикувала Алла Демидова. Колись і я мріяла попрацювати, як вона: втім, я читала б вірші українських поетів. Послуговуючись усним мовленням, можна «видавати» «усні» книжки: надаючи під час концерту слухачеві можливість «гортати» сторінки творчості представників одного покоління, змальовувати в такий спосіб певний відтинок часу.

Коли ж поезію поєднано з музичними творами, варто говорити про літературно-музичну композицію.

У виставі актриса з перших хвилин і до завершення веде певну філософську думку. Як наслідок – у процесі оповіді народжується щось третє – невидима сутність, невидимий образ тієї персони, котра зі сцени промовляє слова, написані поетом (поетесою).

– Презентуючи «Інкрустації», ви влучили в ту «золоту середину», коли скупість емоцій – свідчення їхньої виваженості.

– Вважаю, що поезію варто читати усвідомлено. На жаль, українська акторська школа грішить надмірною емоційністю. Я донині вчуся: вчуся слухати себе. Викладаючи студентам, наголошую: «Варто довіряти собі», і, наражаючись на їхній «запал», запитую: «Чи хотіли б ви, щоб перед вами „грали“ слово? Не висловлювали думку, а розфарбовували слово?». «Ні», – чую у відповідь. Мені пощастило: мої студенти з неабияким пієтетом ставляться до мови. Так, нині їх часто спокушає дешева мода, провокуючи на дешеве слово. Проте я вдячна їм за те, що вони дослухаються до моїх зауважень.

– Чи плануєте «повозити» Україною «Інкрустації»?

– З радістю. Разом із Лесею і Галиною Тельнюк не полишаємо планів зіграти цю виставу в Тернополі, Луцьку, Ковелі, Львові… До того ж, львів’яни після того, як я зіграла на їхній сцені «Емілі», запрошують приїхати ще.

– Важко знайти матеріал для моновистави?

– Історію про Емілі я знайшла давно. У Чернівецькому театрі, готуючи виставу «Трамвай бажань», я працювала з львівським режисером Аллою Бабенко. Тоді вперше пережила творчу любов до постановника: спізнала найпотаємніші закуточки професії «режисер». Ніде правди діти, зі справжнім режисером актрисі неймовірно цікаво працювати! Алла Григорівна – воістину людина театру, майстер; тому я час від часу звертаюся до неї за порадою, цікавлюся її думкою стосовно нових п’єс і постановок. Якось вона запропонувала прочитати кілька творів, серед яких була п’єса американського драматурга Вільяма Льюса «Дивачка з Амхерста». Оповідь про самобутню американську поетесу Емілі Дікінсон, яку нині вважають однією з найвидатніших поетес США ХІХ століття, мені сподобалася, проте тоді я не наважилася ініціювати моновиставу: мабуть, була ще не готова (бракувало якоїсь важливої духовної сили). Минув час, і я відчула, що «дозріла». З Оленою Шапаренко познайомилася на її виставі в Центрі імені Леся Курбаса: я зрозуміла, що моновиставу зроблю саме з цим режисером.

– Де ви почуваєтеся вразливішою: у ролі Єлизавети Англійської чи в «Емілі»?

– Ці ролі неможливо порівнювати. «Емілі» – світ, який я сама скрупульозно витворила, тоді як «Марія Стюарт» – ансамблева гра, в яку я як актриса вкраплююся на певний час, у певну сцену, в певний текст.

– Які у вас стосунки з кіно?

– Нещодавно й несподівано мене запросили в телесеріал «Сусіди». Я – специфічна актриса: творити можу тільки українською мовою; тому свого часу відкинула чимало запрошень від режисерів, які пропонували грати в російськомовних картинах. У «Сусідах» працюю винятково українською (це була моя умова авторам серіалу). До честі знімальної групи, на майданчику панує творча атмосфера.

Як написала Ліна Костенко, «відгородила доля шматочок поля»… Так, поки що один шматочок.

Щось віднайшла, а щось і погубила,

Йдучи життям неспішно, навмання.

Але ніколи більше не хотіла

Того, чого б віддати не змогла.

(Автор наведених рядків – Лідія Вовкун. – Л. Б.)

Квітень, 2010