Як добре, що Світлана Князєва зберегла листування зі своїм чоловіком Леонідом Осикою й десять років вела щоденник де, окрім інтимних почуттів і переживань, зафіксовано сюжети його не менш інтенсивного творчого життя! Сьогодні ці записи «для себе» стали книжкою, гарно оформленою Анатолієм Буртовим, яку читаєш як захопливу історію кохання й не менш захопливу історію самопочуття творчої людини. Адже сам Леонід Михайлович щоденників не вів. А мудрість його загальновизнана, так само, як дотепність і гостра реакція на різні події. Зрештою, людині, постійно задіяній в кінематографічний процес, мабуть, було не до щоденників. Тому подякуймо Світлані, яка ретельно і з великим почуттям фіксувала найяскравіші враження і події, пов’язані з Леонідом Осикою, його непересічні думки.

Дитинство майбутнього кінорежисера випало на важкі часи війни і повоєнних років (про це писала і його сестра Ніна Михайлівна: розповідь її була надрукована у книжці «Леонід Осика»), чуйність батьків, простих трудівників, особлива атмосфера доброти, що панувала в родині, – це ті підвалини, на яких виросла творчість і сформувалась особистість митця-гуманіста, однієї з найяскравіших постатей українського кіно. А особистістю він був багатою: розумний, дотепний, мав рідкісне почуття гумору, безліч друзів. Однак усі його 13 фільмів несуть переважно трагічне світовідчуття. За винятком хіба що «Діда лівого крайнього», який планувався бути комедією, але став ліричною історією однієї родини. Оця нібито суперечність між життєствердним, веселим і комунікабельним характером Осики та характером його сповнених психологічної напруги творів з їх соціальними, світоглядними та психологічними конфліктами, була дана йому від природи й визначила його самобутність. З ранніх літ йому довелося багато вистраждати і пізнати жорстокість світу. Проти цієї жорстокості він, немов щит, виставляв гумор, умів оволодівати ситуацією – не випадково хтось із дотепників назвав його «кінематографічним Бонапартом». В кіно він справді нагадував полководця – це було помітно тоді, коли знімав масові сцени. А в сценах камерних струменіло почуття, яке він, немов чаклун, умів викликати в акторів, в кожного, хто співпрацював з ним, й відтак – у глядачів. А хіба не в цьому і полягає дар кінорежисера?

Особисто пережите визначає спрямування творчості. Осика у своїх фільмах заглиблювався в народне буття. Й хіба не цього вимагала і влада від митців? Так-то воно так. Тільки, маючи талант відчувати свій народ, Осика не досяг за радянських часів ні високих почестей, ні регалій, а своє ставлення до них, до речі, висловив у відомому жарті – опинившись між Костянтином Степанковим і Адою Роговцею, двома народними артистами, мовив: «Тепер я міжнародний артист».

Його відчуття і зображення народу було правдиво-трепетним і поетично-інтимним і, звичайно, не збігалося з офіційною демагогією. Він був обізнаний і з фактами репресій, Голодомору, які ретельно замовчувались. Та й важке повоєнне життя родини було більш аніж промовистим. Тому оця спорідненість з народом, що не декларувалася, а просто існувала на найглибших рівнях, помножена на талант, дозволила йому переконливо передати біль і страждання українців – в «Камінному хресті» і «Захарі Беркуті», в «Тривожному місяці вересні» й «Гетьманських клейнодах». Його прочитання драматичних сторінок української історії було посланням не тільки сучасникам, а й майбутнім поколінням. А ще свого роду терапією, адже його соціальні й історичні драми були даниною пам’яті, певною мірою зцілювали від страждання реального й давали уроки. Режисер, звертаючись до трагічних сторінок, не позбавляв глядачів надій, вірив у силу духу свого народу, в його мудрість.

Авторка книги, крім детальних вражень від подорожей та кіноекспедицій, знаходить місце і для чоловікових оцінок тих, з ким він працював. Леонід Осика волів не міняти свою команду, любив з фільму у фільм запрошувати одних і тих самих акторів – Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, Костянтина Степанкова, Василя Симчича, всі свої 13 фільмів зняв фактично з чотирма операторами, усвідомлюючи, наскільки важливим є порозуміння з ними, а музику до всіх фільмів незмінно писав Володимир Губа. Незрадливість і відданість належать до кращих людських рис, і за це Осику поважали. Зокрема, монтував він усі свої фільми з Марією Пономаренко (вона працювала також із С.Параджановим). «Марія Федорівна інтуїтивно відчуває, чого я хочу добитися в результаті монтування матеріалу. Іноді нам не потрібні слова, достатньо натяку, руху – і вона вже робить те, що я хотів побачити на моніторі в кінцевому результаті». Такі записи є цінними не тільки для шанувальників кіно, а й для дослідників.

Так само цінною є конкретика зйомок. Зняти фільм «Етюди про Врубеля» він мріяв давно. Й коли нарешті зникли перешкоди для втілення мрії, Осика зіткнувся з численними і, можна сказати, непереборними труднощами. З фахівцем із творчості Врубеля, до якого Осика їздив в Москву, не склалося працювати – у того було інше розуміння цього художника. Тоді він пропонує Сергію Параджанову разом писати сценарій (епізоди спілкування з Параджановим ми також знаходимо в книжці), але прекрасні сюжети у Венеції, вигадані Параджановим, втілити не вдається через брак коштів. А далі взагалі сталося непередбачене: Григорій Гладій, який мав зніматися в ролі Врубеля, залишає Київ і їде у тривалі зарубіжні гастролі з московським театром-студією Васильєва. Запросили актора з Тбілісі Давида Георгобіані, але це коштувало багато нервів, бо ним гіпнотично заволоділа його дружина. Та було й хороше: авторка зафіксувала прекрасні моменти зйомок, в тому числі на території Києво-Печерської лаври, коли в епізоді «Страсний четвер», брало участь 700 осіб: «Він невідпорний на знімальному майданчику, керує цим величезним натовпом, немов генерал військом, і всі його беззастережно слухаються!».

У книзі розгорнуто також процес творення фільмів «Увійдіть, стражденні!», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди», починаючи від вибору натури.

А з яким розумінням і навіть гумором передано історію хрещення Георгія Якутовича у його 60-річний ювілей в церкві на улюбленій ним горі Дземброні!

Органічно вписуються в текст і міркування про призначення митця. Світлана Князєва розповідає, як під час перегляду «Андрія Рубльова» вона чітко усвідомила, що Тарковський – провідник, через якого передаються людям істини про віру, про любов Творця до своїх дітей і багато іншого. «Прийшло розуміння того, що талановиті творчі люди – це інструменти в руках Всевишнього, за допомогою яких Він плекає і зміцнює духовний рівень усього Людства». Самовдосконалення, сенс життя, духовність людини – ці питання постійно в полі зору авторки, будні їх не нівелюють. Навпаки, в буденності, в кожному прояві життя людини і природи Світлана знаходить щось прекрасне, яке стає для неї опертям, допомагає зберігати душевну рівновагу й оптимізм. Далеко не все було ідилічним і в приватному, і творчому житті. Досить згадати гіпертонічні кризи в чоловіка, важкі перебіги цієї хвороби і його небережливе ставлення до власного здоров’я. Або комічну історію з призом «За кращу жіночу роль» у фільмі «Увійдіть, стражденні!» на МКФ «Молодість», якого їй так і не вручили через примху московської гості.

Цікавлять її філософські питання, одне з яких – загадка походження людини. З цього приводу вона також зафіксувала думку Леоніда Осики: «Я думаю, що тіло людини може бути за походженням від кого завгодно, навіть від мавпи, але душу людині дано Згори. Ми перебуваємо на нижчій стадії розвитку душі. Без сумніву, існує Вища Душа, яка дала нам духовне життя. Перебування в людському тілі – всього лише початок розвитку душі. Тут, на Землі, відбувається ріст, мужніння душі через можливість свободи вибору, через удосконалення. Тіло наше буде віддано землі, воно стане частиною природи матеріальної, а душа одержить свій розвиток у наступному, невідомому нам житті Духу. Я завжди так думав про життя людини, цим і живу...»

У книжці Світлани Князєвої розповідається про їхнє приватне життя, про Осику-сім’янина. Статус родини для нього був священний, а особливо тоді, коли його сімейний союз був освітлений сяйвом великої любові. Леонід Михайлович і Світлана боготворили одне одного, їхньому взаєморозумінню можна тільки по-доброму позаздрити. Коли Світлана – актриса Київського молодіжного театру – полетіла на два місяці на гастролі на Сахалін і Камчатку, їхнє листування виказувало високий градус почуттів. У відповідь на дещо екзальтовані слововиливи Світлани звучать стримані рядки з листів Осики, який зізнається, що «променял краткость, сестру таланта, на многословие, потому что нет сил молчать».

«Я ваша резервна енергія,» – пише Світлана чоловікові. Так воно й було. Не тому, що в нього її бракувало, навпаки. Але любов дружини – самовіддана й наповнена вмінням радіти життю – справді здатна наснажувати, заряджати радістю. Її позитивно налаштоване світовідчуття дало їй сили сім років доглядати за важкохворим чоловіком і перенести його втрату.

Справді, якщо людина світла, резерви світла невичерпні. У цьому ще раз переконує книжка «Такая вот жизнь и такое вот кино»…