Кадр з фільму Богдан Зіновій Хмельницький Режисер Микола Мащенко. 2002.

Відомо, що сучасні українці більше люблять вшановувати свої поразки (Берестечко, Крути), аніж перемоги. Є тут якась загадка ментальності. А, можливо, причина в тому, що перемог справжніх не було — бо врешті-решт вони чомусь оберталися поразками.

Микола Мащенко порушив цю традицію — він поставив історичний фільм про перемогу українського війська над польським. Митець, що неодмінно захоплюється своїм героєм, творячи його, він написав сценарій про Богдана Хмельницького, розрахований на 24 серії. А оскільки такі масштаби сьогодні в Україні нікому не під силу, то можна вважати дивом, що режисерові вдалося завершити одну серію «Богдана Зіновія Хмельницького», яка називається «Збараж». Восени 2002 року її було показано на МКФ «Молодість».

Збараж — місто в Тернопільській області. В червні — серпні 1649 року селянсько-козацька армія на чолі з Хмельницьким вела бойові дії проти обложених у Збаражі польсько-шляхетських військ. Протягом майже місяця було проведено шість штурмів. На допомогу обложеним виступив з Любліна король Ян ІІ Казимир. З тридцятитисячним військом Хмельницький, залишивши під Збаражем частину козаків, виступив назустріч ворогові в напрямі Зборова. В історії кожного народу бувають хвилини, коли мобілізація фізичних, інтелектуальних, духовних сил сягає піку й починає здаватися, що успіхи й перемоги приходять самі й немає нічого недосяжного. Однією з таких хвилин для українців була Зборівська битва 5-6 серпня 1648 року. Все складалося якнайкраще в полководця селянсько-козацького війська: перемога над польською армією була беззастережна, й Україна мала б диктувати Польщі свої умови. Чому програла Польща? Суспільство, уражене надмірною розкішшю, втрачає відчуття реальності: про тодішню Польщу Старовольський писав: «Ніхто не хоче жити трудом, а всякий норовить захопити чуже, легко дістається воно, і легко гайнується».1

Але мова про українців, націю, якій урвався терпець і яка встала на справедливу боротьбу за свою гідність. Так, були під час Зборівської битви сепаратні переговори Польщі з кримським ханом Ісламом Гіреєм, який, загрожуючи виступити на боці Польщі, поставив вимогу, щоб Хмельницький припинив битву. Король звернувся з листом до українського полководця, обіцяючи задовольнити вимоги Запорозького війська. Та все ж перемога Хмельницького була тотальна.

Але щоб залишитись переможцем і зуміти скористатися плодами перемоги, для цього теж потрібен талант. Вміючи перемагати в битвах, Хмельницький, здавалося, не знав, що з цим робити. Чи просто не був готовий стати як рівний зі своїм королем, якого переміг. А оскільки не скористався своєю перемогою, нею скористався супротивник — війна продовжувалась, щоб врешті-решт настало Берестечко...

Так і залишалося незрозумілим: чому, здобувши блискучу перемогу над поляками, Хмельницький все потім утратив? Утратила й Польща, але це вже інше питання. Загадки не було хіба що для радянських істориків, які все «ставили на свої місця»: перемоги і поразки у війні з Польщею неминуче вели українського гетьмана до возз’єднання з царською Росією. Але наслідки «возз’єднання» усвідомив ще Хмельницький: «Москва, входячи в союз із Україною, чинила це не для того, щоб допомогти Україні як одновірній країні, а для того, щоб козаки допомогли їй завоювати частину польських, як тоді вважалося, земель, які вони хотіли прилучити до своєї держави. (...) Безпардонне поводження московських військових в стосунку до українських у Білорусії, у Києві і у спільній воєнній кампанії 1655 року проти Польщі в Україні, незгоди й конфлікти між союзниками виявилися уповні, відтак і ставлення Б.Хмельницького до Москви починає кардинально змінюватися». 2

Після перегляду доводилось чути, що фільм не в усьому переконливий: костюми після битви залишаються новенькими і неушкодженими, сюжет невпорядкований, жіночі постаті, кажучи м’яко, не дуже виразні — виконавиці, попри зовнішній блиск, не мають внутрішнього, духовного наповнення. Молодь, яка «тусується» на «Молодості» і яка виросла на кіно іншого ґатунку, де є максимальна точність деталей, включно з фізіологічними рефлексами, фільму не сприйняла. Монументальне полотно з української історії цю категорію глядачів залишило байдужою, як і те, що всі країни світу скористалися можливістю осмислити власну історію мовою кіно, тільки не Україна, яка не мала на це права. Їх дратувала навіть масштабність (масовки до 30 тисяч) — вони сприймали це як марнотратство в умовах браку коштів на кіно.

Але фільм М.Мащенка став фактом і сприймати його треба в контексті усієї творчості цього режисера. Втім враження він залишає суперечливе. Спробую пояснити чому.

Насамперед про постать Богдана, а отже авторську відповідь на згадане вище запитання: чому гетьман не скористався перемогою, не здобув незалежності Україні? Хмельницький у фільмі сильний і гарячий чоловік. Володимир Абазопуло передає його кипучий темперамент у виразних деталях: наприклад, на військовій раді він мало не зарубав шаблею когось із своїх полководців, який насмілився з ним не погодитись. Але як сумістити це з його покірністю у ставленні до противника, коли він, здобувши переконливу перемогу, раптом каже: «Поб’єм ми Польщу. А далі що? Чи вибачать нам це держави Європи?» Це в той час, коли гноблена і розорена Україна волала про справедливість. Про відсутність державницького інстинкту в Хмельницького у фільмі не йдеться, та й переможців не судять, а до 24-ї серії ще далеко, і ми не знаємо, як автор сценарію і режисер потрактує політичну діяльність Богдана, в тому числі його угоду з царем Олексієм.

До речі, таку саму лояльність Хмельницький виявляє до свого особистого кривдника — коли пійманого Чаплинського приводять, він відпускає злочинця (в умовах війни!) на волю.

Тут час згадати любовну колізію. У фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», де йдеться про ті самі історичні події, на першому плані був любовний трикутник. У фільмі Мащенка також є любовний трикутник, що мав місце в реальному житті: Хмельницький — Гелена – Чаплинський. Але що можна сказати про Чаплинського у фільмі? Нічого: він насильно Гелену викрав і кудись повіз, та люди Хмельницького їхню карету перехопили. Ці перипетії відбуваються за кадром, зате в кадрі постала Гелена у всьому блиску свої розкішних вбрань, і в глядача була нагода помилуватись роботою костюмерів і гримерів.

«Збараж» лише частина великого твору, і до неї слід відповідно ставитись. Та все ж окремі драматургічні прорахунки надто помітні. Деякі епізоди видаються не зовсім зрозумілими вставками. Ось чоловік за мирною працею — майструє бандури. До повітки заходить князь Вишневецький. Ми не знаємо, чому він власноручно стинає майстрові голову. Доводиться змиритися з тим, що, мабуть, через свої садистичні нахили й патологічну українофобію. А поруч з невмотивованими є епізоди справді блискучі, наприклад, поєдинок Морозенка (Тарас Денисенко) з Яремою Вишневецьким (Віктор Кручина).

Та хоча романтична версія воєнних подвигів українського полководця не має належно відшліфованої драматургії, картину треба показувати глядачам, які давно вже втомилися від чужих фільмів, переповнених агресією і насильством. Тим більше, що у «Богдані Хмельницькому» є те, чим сильне кіно. У фільмі драматургійну напругу створюють в основному батальні сцени, талановито зняті оператором Сергієм Борденюком. Його кінокамера вривається у тисячні маси, кружляє серед кінських копит, кидаючи глядача у круговерть битв.