«Молитва за гетьмана Мазепу»

14 листопада на екрани України вийшов фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Кінокритик Людмила Лемешева справедливо дорікнула українській пресі, що та іґнорує авторитетні судження серйозних критиків, тому, перш ніж перейти до художнього аналізу фільму, пропонуємо фраґменти відгуків на нього. І не лише як явище естетичне.

«Молитва за гетьмана Мазепу»
Режисер, автор сценарію
та оператор — Юрій Іллєнко
Художник проекту — Сергій Якутович
Художник костюмів — Володимир Фурик
У ролях: Богдан Ступка (Мазепа)
Людмила Єфименко (Кочубеїха)
Микита Джигурда (Карл ХІІ)
В’ячеслав Довженко (Петро І)
Сергій Марченко (Мазепа)

«Без сумніву, найцікавішою пропозицією є «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, незабутнього автора «Білого птаха з чорною ознакою». Але фільм невдалий, чи, може, краще — незакінчений, опертий виключно на дуже пишні барокові образи, візуально шалений і небувалий. Доля пажа Яна Казимира, потім дипломата й полководця Запорозької Січі та гетьмана України своєю дивовижною барвистістю спокусила не тільки Словацького, а й Вольтера, Байрона, Пушкіна, Гюґо. На противагу їм Юрій Іллєнко зробив ставку виключно на образні фейєрверки, оперування рухом і кольором, на несподіванки анахронізмів, карикатурність реквізиту. Схоже, фільмові бракує ще важливих сцен, які б зв’язали все, впевненого монтажу, — це шанси для того, щоб з’явився твір по-справжньому магічний.»
(Єжи Плажевський. Перший після 11 вересня Берлінале 2002. «Kino», №4, 2002, с. 31).

«Палац Берлінале у п’ятницю ввечері заповнений на дві третини, переважно українцями. Багато німецьких гостей залишають зал. Причина, мабуть, не в недостатньому розумінні історії, до неї є пояснення (...) Фільм — дика послідовність містифікацій, яка вводить в оману, майже дурманне зображення сили й насильства, надмірні театральні сцени, розкішні інсценування, що, втім, здаються дешевими підробками через свої несправжні діаманти й позолочений виноград, які випромінюють «шарм» пластику. До того ж переускладнена робота оператора, через яку голова йде обертом. Невиправдано часто з’являється голе тіло — оце таке уявлення мають у Києві про західне кіно сексуальної свободи?
Україна в образі беззахисної красуні, яку протягом історії ґвалтували й плюндрували злі сусіди, передусім росіяни. Доля якої така несправедлива, що навіть зрада у власних лавах розглядається швидше як вимушена дія, ніж власна провина. Щоб зрозуміти це, не потрібні дві з половиною години, це стає зрозумілим уже за півгодини. «Молитва за гетьмана Мазепу» — це політичний акт самовизнання в десяту річницю незалежности. До того ж на диво антиросійський, без критичного ставлення до власної ролі.»
Крістоф фон Маршал («Все пластик», Der Tagesspiegel, 17.02.2002. Цит. за «Кіноколо», 2002. №13. С.32.)

«Уже в ранковому випуску «Berlinen Morgenpost» з’явилася стаття «На замовлення уряду», де фільм розглянуто як новий міф про антиімперський бунт початку XVІІІ століття і про його ватажка Мазепу. В матеріалі йде опис кінострічки зі сцени, яка вразила німецького критика: за столом, багато заставленим фруктами, винами й м’ясом, сидять двоє. Здається, що в світі все стабільно, проте на другому плані, в тумані, йде бій... Але, на думку рецензента, фільм розпадається на окремі картини-сцени, повні насильства, а театральність, інсценізація і штучність побудови заважають проникнути в суть того, що відбувається.»
(Ірина Зубавіна. Мазепа. Парадокси. «Киевские ведомости», 21.02.2002.)

«Фільм гнітюче поганий. Я навіть не буду говорити про його політичний зміст, довкола якого весь час зріє скандал, — тому що вампука сама анігілює будь-який зміст. Але боюсь, що автора підвело те, що можна назвати політичною люттю, коли ідея, правильна чи хибна, затуляє світ і робить його чорно-білим. Біле — гетьман з його вільнолюбством, чорне — москалі з їхньою розбещеністю, жорстокістю і підступністю. Москалі — образ титанічної Росії з безумним содомістом Петром І на чолі.»
(Валерій Кічин. Де сонце не сяє. «Известия», 12.02.2002.)

«Зрозуміло, те, що сталося, ще не означає повного фіаско картини як такої. Історія кіно знає безліч випадків подібного неприйняття, на зміну якому згодом приходили інші оцінки, навіть захоплення. (...) Отож, треба поставитися до берлінського фіаско спокійно, по-філософському.»
(Сергій Тримбач. Вибухова хвиля. Новий фільм Юрія Іллєнка — молитва чи анафема?. «Дзеркало тижня», 02.03.2002.)

«Адже Мазепа був одним із найосвіченіших людей свого часу. Знав шість мов, мав одну з найкращих на той час бібліотек, був відомим меценатом. Мазепа — один із найзагадковіших історичних персонажів. (...) фільм дістав досить неоднозначну оцінку глядачів, оскільки, за твердженням одних, у ньому багато сцен насильства, до того ж, глядач недостатньо обізнаний в історичному матеріалі, який ліг в основу сюжету. Інші, навпаки, стверджують, що фільм геніальний.»
(Наталя Заяц. Фільм «Молитва» дістав запрошення взяти участь у вісьмох міжнародних фестивалях. «Факти». 05.03.2002.)

«В естетику ХХІ століття не вписується пафосна актуалізація історичних персонажів. З ними не борються й на них не моляться. Можливо, лише в Африці з духами предків дотепер спілкуються, як із сучасниками. (...) На одинадцятому році української незалежності ніхто цю незалежність уже не ставить під сумнів. Але якщо досі за українську незалежність рвати на собі сорочку, апелюючи до сюжетів трьохсотрічної давності, то це здаватиметься анекдотичним. (...) Навряд чи навмисно, але з «Молитвою» уряд склав усі яйця в кошик минулого.»
(Дмитро Кисельов. Мусульманська нота. «День», 26.02.2002.)

«Експериментом над станом найкращих представників нової російської інтелектуальної еліти став показ на «Кінотаврі» нового фільму відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Російська преса після показу цього кіно на Берлінському кінофестивалі в лютому встигла понаписувати про картину несосвітенних дурниць — провал, жалюгідна карикатура на Петра І, русофобська проповідь. Це тло підігріло мою цікавість до твору Іллєнка, чиї операторські роботи з Параджановим і власні режисерські завжди були принципово аполітичні.
Коли фільм закінчився, (...) в залі залишилося зовсім небагато людей, які спромоглися висидіти дві години тридцять п’ять хвилин феєрично красивої,
болісно складної притчі про те, що в філософії називається вічним поверненням. Про неможливість побороти інстинкти. Про заборонене і від того ще солодше кохання, про тканину життя, що зникає і знов відроджується. Про неминучу, невідворотну, що попри це ніяк не настане, смерть. У цьому фільмі зовсім не було політичного реалізму. Це була тонка й точна історія про океан пристрастей приватної людини — не має значення, Петро це, Мазепа чи шведський король Карл XII.»
(Семен Новопрудський. «Известия», 9.06.02)

«Але так уже склалося, що в кіно відбувся чудернацький і катастрофічний поділ художньої праці. Почуття (а особливо піднесені, екстатичні) чи не цілком опинилися в зоні кітчу. У популярній та масовій культурі. Тоді як те мистецтво, що має справді «серйозні» цілі й амбіції, у всіх своїх засобах дедалі частіше й очевидніше дистанціюється від почуттів у всій їхній безпосередності.
Фільм «Молитва», схоже, з самого початку свого екранного існування потрапив під «ножиці» з одного боку ось такої новонормативної критики, яка чомусь вважає, що тільки вона і знає-відає, яким має бути мистецтво. А з другого, — під «ніж» звичайної політичної кон’юнктури, яка тільки прикидається кінокритикою.
Маємо справу з кінотвором, що вперто йде в тому напрямі, який є цілковитою альтернативою новітній нормативності: (...) «Молитва» створена в режимі емоцій, які, здавалося б, уже зникли з великого екрана. (...) Московський критик Андрій Дементьєв, рішуче не приймаючи фільм, водночас сказав саме так: «в історії кіно нічого подібного не було».
(Вадим Скуратівський. «Віче», №9, 2002.)

«В Росії останнім часом знімають багато історичних фільмів, частина з яких фінансується державою за спеціальною програмою. В цілому в країні зріс інтерес до монархії як інституту. Український кінокритик Лариса Брюховецька вважає, що там відбувається елементарна ідеалізація монархії. Це ілюструє відмінність у підходах російських та українських режисерів. «Наш народ ніколи не міг змиритися з тиском - і коли Україна входила до складу Польщі, і коли була під владою Росії, і ця історична непокірність вихлюпувалась в кінематографічному просторі.»
(Ірина Ілюшина. Незрозуміла історія. «Корреспондент», 09.2002.)

«Нам здається, що фільм не про наше туманне вчора, а про ще туманніше наше сьогодні».
(Ірина Буланенко, Віталій Жежера. Інтрига Мазепи. «Голос України», 13.11.2002.)

«Як історик українського поетичного кіно, можу сказати, що ніхто так не боровся з собою три десятиріччя і не зраджував інших і себе, не йшов на компроміси і водночас маніакально залишався вірним собі, як Юрій Іллєнко. Досвід його перемог і поразок — це досвід виживання сильного характеру, що дорогого варт.»
(Людмила Лемешева. «У мене для вас інших письменників немає». «День», 21. 11. 2002.)

«Жанр молитви, який спеціально винайдений для цього фільму, звільняє від необхідності більш чи менш складно розповідати сюжет. Молитва Іллєнка, що переходить в анафему, — це перманентний екстаз. Але те, що доречно у храмі, стає незручністю в кінозалі, особливо в поєднанні з так само невідрефлексованою еротикою.»
(Олена Плахова. Гей, москалю! «Столичные новости», 19-25. ХІ. 2002.)

«Як кваліфікувати прем’єру «Мазепи»: успіх це чи провал? На мою думку, іспит має не фільм, а, так би мовити, сучасна система навколотворчого піару. Адже потрібно якось відрізняти «продукт масового вжитку» від елітарних речей, а в усіх наших діячів нюх і смак настільки атрофовані, що вони із заплющеними очима сміливо діють за заздалегідь відпрацьованими схемами... і наразі програють. Так, «Молитва» — кінотвір елітарний, оскільки складається із суцільної низки алегорій та інших умовностей (три іпостасі, три смерті Мазепи, «скринька Пандори» з головою чергового героя фільму, постійні умовно-вертепні вистави та інше). (...) Але хто мусить давати безперервні пояснення глядацькому «натовпу» під час масового кіносеансу? Максимум, що можна зробити в такому випадку, силоміць відключити «логічну» півкулю мозку і просто співпереживати авангардне екранне дійство.»
(Володимир Тилітко. Перший інтелект-блін. «Пік», №43, 2002.)

Підслуханий діалог після фільму:
— На екрані — зблиски потужного таланту, але навіщо так багато показувати голі ноги актриси Єфименко? Бідний Мазепа! Бідний глядач!
— Врешті, недостатньо бути талановитим. Без етики і без самодисципліни (вона ж — самокритика!) найбільший талант не збудеться, розіб’ється на атракційні фрагменти, які разом не складуть одного цілого. А таке показано, бо швидко й легко продається.