З 4 по 12 вересня тривав четвертий щорічний міжнародний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST. Приємно, що

з кожним роком фестиваль набирає обертів, розширює програму й території та викликає інтерес

у все більшої кількості глядачів. За даними прес-служби фестивалю, в ГОГОЛЬFESTі взяли участь близько 800 митців із майже 20 країн, а відвідало ці події більше 100 тисяч людей.

До того ж цього року за допомогою студентів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого вперше функціонував проект фестивального телебачення ГОГОЛЬFEST-TV, який дозволив ще більше розширити аудиторію. Несподіваною, але позитивною і корисною, стала зміна локації фестивалю. Через потребу технічного відновлення Мистецького Арсеналу ГОГОЛЬFEST проходив на території Національної кіностудії ім. О. Довженка і показав свою здатність «відновити» мистецьке життя, що підтвердив і директор Ігор Ставчанський: хоча б на тиждень павільйони та майданчики його відомства ожили. Вперше брама кіностудії була відчинена для відвідувачів, які мали змогу не лише слідкувати за фестивальними подіями, а й прогулятися територіями, де вже більше 80 років створюється кіно. Точніше, створювалося, бо без державної підтримки павільйони кіностудії перетворилися на місця зйомок серіалів і телепроектів. А от для фестивалю територія студії підійшла якнайкраще: велика кількість майданчиків дозволяла проводити щодня не менше десяти різних заходів, простора територія дала більше можливостей для реалізації візуальної програми, а деякі приміщення вже самі могли бути арт-об'єктами. Так, відправною точкою для site specific інсталяцій був сам простір кіностудії, video art вписувався в напівзруйновану студійну будівлю, а одне приміщення перетворилося на Арт Сквот Форум, що став помешканням для 10 художників і їхніх проектів, а також місцем для програми квартирників, презентацій і концертів. Окрім того, відбувалися численні лекції, майстер-класи, кінопокази, перформанси, концерти, навіть діяла дитяча арт-студія.

Традиційно, важливе місце у фестивальній програмі посідає театр. Цього року ГОГОЛЬFEST зібрав театри з Іспанії, Італії, Швейцарії, Росії, а український show case був представлений найяскравішими премєрами театрів Києва, Львова, Харкова, Івано-Франківська. Фестиваль відкрився видовищною виставою-шоу «Multiverse» за участі театрів La Fura dels Baus і «Дах» на Майдані Незалежності.

Театральна програма розпочалася прем'єрою «Вільної сцени» «Щуролов», яку поки що не вдалося подивитися, та виставою «Король Лір» Львівського театру ім. Леся Курбаса. Дивно, що до багатозначного європейського Шекспіра курбасівці звертаються вперше, до того ж, у роботі з режисером з Центральної Азії Овлякулі Ходжакулі. Він здійснив понад 50 постановок у театрах Індії, Франції, Японії, Росії, України, Киргизії, Казахстану, а цей «Король Лір» уже третій в його доробку. Сам режисер зазначає, що український варіант піднімає більше акцентів, ніж його попередні - індійський та туркменський - оскільки акторам Сходу важче наблизитися до європейського театру, його тем, традицій. Але самого Шекспіра у постановці Ходжакулі одночасно і багато, і мало. З одного боку, режисер у своїй інтерпретації не оминає, скорше розвиває шекспірівські мотиви: засліплення, підступної зради, влади, спокути, удавання, прозріння. З другого - жанр постановки визначається як капричос на основі шекспірівської трагедії. Автор грається з текстом, повністю розклеївши і склеївши його заново, перенісши його у простір театральної умовності та скоротивши кількість персонажів. Решта все одно будуть присутні, але вже у формі лялькового театру. Сценографія та костюми, автором яких є Марія Сошина, абсолютно випадають з будь-якого часу і простору. Актори та сцена обкутані багатошаровою тяжкою тканиною, передаючи задуху, заплутаність, загубленість, ситуацію, в якій «сліпі ведуть безумних». Персонажі поволі скидають масивний одяг, елементи якого стають ляльками-черевиками (старші дочки Ліра, прийомний син Глостера), що також розігрують свою драму. Всі поступово розкривають своє справжнє обличчя. Король Лір, хоча й болісно, але прозріває. Шекспірівська трагедія, ще більш заплутана режисером, врешті розплутується, але все ж залишаючи щось невисловленим. І хоча вистава має вигляд мозаїки шекспірівського тексту, це -цілісна, гармонійна і красива мозаїка.

Швейцарська театральна група PLASMA, керована режисером і автором проекту Лукасом Бангертером, показала виставу «Tip of the Tongue» («Крутиться на кінчику язика»). Щоправда, дійство важко назвати виставою у звичному сенсі слова: PLASMA розширює межі форм вираження, де нарівні з засобами театру виступають відео-арт, музика й текст. Основою для «Tip of the Tongue» став Маніфест нейробіологів 2004 року, в якому постулюються майбутні можливості в дослідженні мозку. Тому протягом усієї дії глядач вимушений знайомитися з масою термінів і складних ніби наукових роздумів, що у вигляді титрів (мова ж акторів німецька) проектуються на екран над сценою. Неможливість сконцентрувати увагу на цілісній виставі, необхідність постійного «перемикання», з одного боку, створюють перцептивні перешкоди, а з другого, - додають ще більшої абсурдності тому театру абсурду, що постає перед глядачем. Четверо на позір строгих чоловіків у костюмах за узгодженими траєкторіями рухаються сценою, серйозно викладають позиції Маніфесту, а потім - змінюють теорію практикою, синхронно демонструючи рухи чи то навіть вправи, далі - наукові монологи переростають в особисті, а то й в шоу-концерт. Персонажі вистави стурбовані нібито екзистеційними запитаннями на кшталт «Що таке я?», проте відповіді прагнуть знайти за допомогою науки: стан «крутиться на кінчику язика», коли відбувається тимчасова втрата мови, цікавий для нейрофізіологів, оскільки він дає змогу дізнатися про організацію роботи мозку. Принаймні, так це подається в інформації про виставу від її авторів. Проте часто у виставі монологи стають особистими, а з кінчика язика зриваються бажання чи проблеми персонажів. І тоді те, що «крутиться на кінчику язика» нагадує вже забування й обмовки, як їх описує Фройд у «Психопатологіях повсякденного життя». «Tip of the Tongue» - оригінальна як за тематикою, так і за її втіленням. А дезорієнтований глядач намагається слідкувати за цим науковим абсурдом, хоча на початку вистави радіокерована машинка провезла сценою табличку із написом «Розслабтесь. Тут немає жодного сенсу».

Організатор фестивалю Влад Троїцький зі своїм театром «Дах» представив дві постановки - «Едип. Собача будка» і «Майже вистава, майже за Піранделло, або Танець смерті - реанімація». Від постановок «Даху» завжди слід очікувати експериментів та сміливих інтерпретацій, тому не дивно, що керівник зі своїми акторами звернулися до суперечливого італійського письменника Луїджі Піранделло. Вистава розпочинається ще на порозі театру, де глядачі і актори перебувають в одному просторі: чи то актори ще не грають, чи то глядачі вже є учасниками дійства. Їм пропонують попрощатися з померлою і не стримувати сліз. Зрештою усіх запрошують до кімнати-зали, де перед глядачем-учасником невимушено проходять якісь моменти з італійського життя. Саме проходять, а не розігруються. Ці моменти хаотичні, неорганізовані у часі і просторі, але нібито об'єднані ритуальним статусом: це весілля, похорони, народження - події переходу. За задумом це, напевне, мало б бути магічним дійством, переплетеним з піранделлівським відчуттям розпаду і кризи. Але чомусь залишається лише осад від чорного гумору та еротизму на межі з вульгарністю і страх замкненого темного простору, з якого вже не вибратися.

Ще один постійний учасник фестивалю «Київ модерн-балет» показав два одноактних балети. «Двоє на гойдалці» - досить звичайна історія стосунків чоловіка та жінки, яку розповідають рухами, танцем, і це робить її особливою та чуттєвою. Налаштувавши сприйняття глядача на пластичну «комунікацію», команда Раду Поклітару показала премєру «Квартет-а-тет». По-перше, ця робота цікава тим, що здійснювалася на замовлення Ейндховенського «Парк-театру». Музикою для постановки є спеціально написаний голландським композитором Ад Маасом квартет для чотирьох віолончелей. По-друге, бездоганна пластика і хореографія акторів тут поєднується з театром тіней, а полотно, на якому людськими тілами вимальовуються картини, час від часу і саме танцює разом з персонажами балету. Після такого рухомого живопису, вистава завершується ще й химерною скульптурою, в яку поступово перетворюються чотири учасники балету, скріплені скотчем.

Атілла Віднянський - добре знаний режисер і в Україні, і в Європі. Ще в 1990-х роках він очолив у Берегово угорський театр, для якого тоді набрали спеціальний угорський акторський курс у Київському театральному інституті. І майже одразу театр із Закарпаття, за словами режисера, «потрапив у фестивальну течію». А сьогодні Віднянський успішно реалізує себе як драматичний, так і оперний режисер. Він ставив у Будапешті, а тепер ще й працює головним режисером та художнім керівником театру в угорському Дебрецені. Показана вистава «Син, що став оленем,- крик із воріт таїнств» побудована, як античні трагедії, на поєднанні, взаємодоповненні персонажів та хору, коли останній ще більше розкриває мотиви, переживання, думки героїв. Так, в умовно першій частині постановки зображується світ міста, куди потрапив син, якого мати кличе повернутися. Але місто тут досить незвичайне, означене кількома штрихами: це розкидані стоси книжок посередині сцени, з яких згодом виринає головний герой та люди-олені, до яких він долучається, які обтяжені «благами» міста, дуже сковано рухаючись з привязаними до ступнів книжками. Світ міста не є, як звикли вважати, впорядкованим і організованим. Він - хаотичний, сповнений небезпек, динамічний. Мати, яку зіграла відома угорська акторка Марі Теречик, болісно кличе сина додому. Хор за допомогою пластичних та інтонаційних засобів надає виставі ритму, то сповільнюючи її, то накручуючи знову до чергової кульмінації. Такі собі ритуальні частини вистави час від часу змінюються буденними замальовками з життя сина вдома, що постають тут як його спогади. Але такі «сцени з села» також наділені своїм ритмом, інтонаціями, синхронністю, їх важко окреслити просто «побутовими». Спогади виринають один за одним, сцени вистави відрізняються, іноді навіть контрастують, деякі поволі змінюють наступні, і всі, нашаровуючись, становлять багатопланову виставу, коли глядач не знає чого очікувати в наступний момент. Оскільки вистава йде угорською мовою, то її вербальний компонент з семантичного перетворюється на емоційний, бо слова стають засобами ритму та інтонування.

Виставу «Облом оff» показав харківський центр сучасного мистецтва «Нова сцена». Це не єдине звернення «Нової сцени» до так званої російської «нової драми»: окрім цієї вистави за пєсою Михайла Угарова, є ще вистава за п'єсою братів Преснякових «Полонені духи». Сучасні російські драматурги люблять «оглядатися» на свою літературну класику і робити своєрідні її рімейки, відповідні сучасному культурному контексту. Такими, наприклад, є також пєси «Яма» і «Заметіль» Василя Сігарьова, «Старосвітські поміщики» Миколи Коляди, «Смерть Фірса» Вадима Леванова. Угаров створював п'єсу за мотивами роману Івана Гончарова «Обломов», результатом чого став текст тонкий, глибокий і з гумором про «трагічного героя», що страждає від своєї цілісності в нетрагічний і багатоманітний час відкритих можливостей. Проте, на жаль, постановка цієї п'єси не виправдала очікувань. З одного боку, до літературної основи підійшли дуже обережно, максимально зберігши діалоги й порядок подій, а з другого - суть її загубилася за часто награним комізмом акторів і розтягнутістю дійства. Далеко не всім акторам вдалося показати легкість гри і відчуття свого персонажа, вони ніби застигли на півдорозі між психологічною та умовною грою. Умовності, але у цьому випадку вже доречної, додавали костюми - сірі, уніфіковані за фасоном, на яких, мов штампи, стояли імена героїв та назви одягу, і мінімум сценографії. Це дозволило уникнути образних кліше ХІХ століття і зробити виставу позачасовою, щоправда, чи зрозумів глядач, про кого і що «Облом оff» - це питання...

На виставу «Щастя», премєра якої відбулася в травні цього року, чекало багато глядачів, знайомих із чуттєвим світом камерних вистав Андрія Білоуса. Недавно режисер спільно з Драматичним театром на Печерську заснував власну театральну майстерню «А.Бетка», де сьогодні в репертуарі три вистави -«Щастя», «Сволота», «Валентин і Валентина» - кожна з яких взаємодіє з глядачем на рівні емоцій, енергетики і має своїх шанувальників. «Щастя» поставлене за повістю Андрія Платонова «Ріка Потудань». Андрій Білоус вже не раз брався за сюжети, пов'язані з непростим часом першої половини ХХ ст. Він переносить «Украдене щастя» у 1930-ті, а в «Сволоті» підтекстом промовляє нацистський режим. Звернення до прози Платонова є поодинокою подією в театральному житті, тому перед режисером, за його словами, захопленим чистотою описаної Платоновим історії, постало складне завдання перенесення її на мову театру. З цим завданням Білоус майже впорався: чудову авторську мову Платонова залишено, але розбито на репліки, і в той же час відверто ілюстративних сцен було дуже мало. Проте цей хід вносить певну дисгармонію, позаяк усі актори одночасно перебували на сцені, і кожен із них був щонайменше у двох вимірах: граючи свого персонажа і коментуючи свої дії чи дії інших від третьої особи. Така поліфонія час від часу заплутувала і перевантажувала постановку, а то й заважала акторам вільно «проживати» життя героїв. Не менш поліфонічна і сценографія художника-постановника Бориса Орлова. Її основою є дошки, що, мов конструктор, складаються в різні предмети інтер'єрів та екстер'єрів, багатофункціональними стають трава, казан із водою. Тут технічні вигадки співіснують із простотою й природністю створеного простору, що живе та змінюється нарівні з персонажами. Доповнюється дійство якісним музичним оформленням: лише жива музика фортепіано й флейти і пісні, які співає той самий «хор», що й коментує події. Борис Орлов також виконує головну роль Нікіти Фірсова, а Катерина Кістень грає Любу. Цей акторський дует, побудований на контрастах, задає виставі енергетичної потужності, але час від часу дивує і навіть дратує. Можливо, з часом вистава відшліфується, і гра акторів стане рівнішою. Дещо здивувало і зміщення акцентів на фізіологічний рівень: звісно, шлях від щастя платонічних почуттів до фізичної близькості задає сюжет повісті Платонова, але не є її єдиним смисловим пластом. Це в окремих моментах руйнує поетичну й ніжну атмосферу, на яку багата вистава.

У цілому побачені вистави сягнули високого професійного рівня, а театральна програма загалом - ретельно підібрана: ввібрала помітні українські постановки і дає змогу познайомитися з цікавими іноземними роботами. Сподіваємось, що ГОГОЛЬFEST рухатиметься в цьому напрямку й надалі. А поки серед найближчих перспектив створення Інноваційного навчально-виробничого центру сучасного мистецтва, в якому поєднуватимуться музика, танець, театр, візуальне мистецтво. Він працюватиме протягом року, готуватиме матеріал для наступного фестивалю.