У листопаді кияни побачили дві моновистави Львівського театру ім. М. Заньковецької за п’єсами Романа Горака (режисер Алла Бабенко) у виконанні молодої, самобутньої актриси Олександри Лютої, талановитої учениці Богдана Козака. У залі Культурно-мистецького центру НаУКМА вона зіграла «Божевільну» (про життя дружини Івана Франка Ольги Хоружинської), у Центрі Леся Курбаса – виставу «Актриса» (про долю прими української сцени Марії Заньковецької). Глядачі зазначали, що Люта має фантастичну харизму і пророкували їй велике творче майбутнє, називаючи її «новою Марією Заньковецькою». Я познайомилася з пані Олександрою 2008 року на Міжнародному фестивалі «Театр. Чехов. Ялта», де вона разом із заньковчанами Юрієм Чековим, Альбіною Сотниковою та Андрієм Сніцарчуком показали камерну виставу «Перечитуючи Чехова» за оповіданнями «Іонич» і «Аріадна» у постановці Алли Бабенко, заслужено удостоївшись Гран-прі. Герої заплутались у павутині почуттів і спогадів, а коли вирішують розірвати «клубок» долі, то невидимі нитки сковують їх іще сильніше. І нічого вже не повернути... До речі, після тріумфу львів’ян досі жоден колектив не отримував найвищої нагороди цього форуму! Тому, коли я дізналася, що Олександра Люта покаже свої монороботи в Києві, то відклала всі справи, зателефонувала друзям та знайомим, і ми пішли на побачення з великим мистецтвом. Після перегляду вистав ще кілька днів перебували під враженням — як Люта, не використовуючи гриму, а лише силою свого таланту вміє так перевтілюватись, що її навіть пізнати важко?

У «Божевільній» її героїня Ольга переживає лише один день — 28 травня 1916 року, коли дізнається, що помер її чоловік Іван Якович. У фіналі вистави вона співає свою улюблену арію Лауретти «O mio babbino caro» з опери «Джанні Скіккі» Пуччіні (одна з найвідоміших сопранових арій світової класики, а голос легендарної Марії Каллас стає фоном). Люта так проникливо подає цей епізод, що в багатьох глядачів сльози з очей котяться... А в «Актрисі», немов у калейдоскопі, промайнуло все життя прими українського театру. Історія про кохання-біль Марії Заньковецької до Миколи Садовського стає лише приводом розказати, з яких мук народжуються ролі, як інтриги за лаштунками потім вихлюпуються на сцені. Це вистава-гімн усім жінкам-артисткам! Коли наприкінці вистави Олександра накидає на голову білий шарф, сідає на стілець і підіймає обличчя, то на глядачів дивиться не молода, приваблива жінка, а бабця, у якої вже все позаду, а ще стає моторошно — бо це зовсім не Люта, а немов з портрета зійшла сама Марія Костянтинівна...

У творчому активі Олександри Лютої – близько тридцяти ролей, великих, середніх і маленьких, на рідній сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької, а також кілька нагород на престижних театральних форумах, зокрема у Меліхові та Москві (Росія). Після виступу в Києві ми з актрисою поспілкувалися.

— Майже всі дівчатка мріють стати актрисами, але з часом ці фантазії минають. Ви не з акторської родини, «лупати театральну скелю» довелося самій... Розкажіть про заняття в «акторській школі» Богдана Козака?

— З дитинства я обожнювала співати, танцювати, читати вірші. Надумала вступати до Львівського державного музичного інституту ім. Лисенка на вокальне відділення — вважаю, мені дуже поталанило, що потрапила до акторського відділу, який вів Богдан Миколайович. Він вибудував свою послідовність занять зі студентами. Спершу ми готували етюди, а коли наставник перейшов до інсценізацій, то обрав твори Чехова як психологічну школу, потім ми грали Шекспіра (ярмарковий театр), згодом вчилися, як виступати у водевілях, а ще поєднувати драму, спів, танець — і так крок за кроком відкривали для себе акторську науку. Пам’ятаю, як Богдан Миколайович уперше прийшов на заняття і сказав: «Я вам не мати й не тато, а я ваш старший брат!». І Козак дійсно став для нас братом, старшим товаришем. А ще він казав: «Може, акторів із вас не зроблю, а хороших людей — обов’язково!». Він учив не тільки акторській професії та техніці, а й життю, допомагав не тільки словом, а й ділом. І тому ми могли будь-коли звертатися до нього з різних питань. Козак — високоерудована особистість, він може цитувати напам’ять книжки з філософії, психології, класики (зарубіжної та української). На заняттях він уміє витягнути зі студента все, на що той спроможний. Маєш голос — співай, пластичний — танцюй, знаєш англійську — використовуй. Я навіть вірші англійською писала на його заняттях. Богдан Миколайович вірив у нас. Він підкреслював: не вмієш — навчишся, і казав про п’ять «пальців» актора — вокал, інструмент, танець, сценмова і майстерність, які ми повинні освоїти й використовувати у виставах. А головний секрет Козака — грати на сцені так, щоб не актори обливалися слізьми, а глядачі в залі... Коли я почала грати в Театрі ім. М. Заньковецької, ми стали партнерами — і це теж майстер-клас, тепер уже як колеги і партнера. Уперше це сталося в «Амадеї», яку поставив Вадим Сікорський (Козак — Сальєрі, я — Констанція, дружина Моцарта). Богдан Миколайович дуже цікаво працює на сцені. Він рухливий, емоційний, дає імпульс партнеру, завжди підкаже, підтримає... А моєю першою повноцінною акторською роботою стала роль Квятковської у виставі «Талан» за Старицьким (Козак грав там Директора), яку поставила Алла Григорівна Бабенко. Я її вважаю своєю театральною «хрещеною». Вона завжди спирається на актора, його потенціал. А до трупи театру я потрапила випадково. Художній керівник Федір Миколайович Стригун бачив мої студентські роботи, а коли театр мав їхати на гастролі до Польщі і їм знадобилась актриса з вокальними даними, аби зіграти в музичній постановці «Гуцулка Ксеня», то згадав про мене. Так Його Величність Випадок подарував шанс потрапити до уславленого колективу, і тут я маю можливість працювати з різними режисерами: Сікорським, Бабенко, Стригуном...

— Як правило, постановки Алли Бабенко — це її інсценізації творів класиків і сучасників. Цікаво, як Роман Горак поставився до того, що його п’єси режисер переробила на моновистави? Чи приходив на репетиції?

— П’єси написано для двох акторів. У «Божевільній» це Ольга і лікар психлікарні, а в «Актрисі» — Марія і ще один персонаж (який грає ролі актора Садовського та письменника Чехова). Алла Григорівна повідомила драматурга, що переробила п’єсу на одну актрису, і він погодився. Бабенко не любить, щоб хтось сторонній був на репетиціях. Період народження вистави — чернетка, пошуки, робочі моменти, а коли вже актор і режисер знайшли «ключика», то тут автору навіть треба подивитися — щось, може, підправити, підказати, бо він це бачить свіжим оком.

— Ви показали образи двох жінок, конкретних історичних особистостей: це Ольга, Франкова дружина, і геніальну актриса, корифей національного театру Заньковецька. Як шукали барви, щоб так по-різному розповісти про нещасливе кохання?

— Уся література побудована переважно на темі «чоловік і жінка»: кохання, радість, зрада, розлука... Я не шукала портретних подібностей до образів, які маю зіграти. Важливо було передати: чому кохання завдало цим обом жінкам так багато болю. А ще – не бути однаковою на сцені. В «Актрисі» героїня, немов гортає щоденник, переглядає фотографії: від першого виходу на сцену і до останнього. Я не граю Заньковецьку... Вона була неперевершеною! Критики того часу писали, що актриса відзначалась тонкою спостережливістю й надзвичайною творчою уявою. Вона вміла швидко й невимушено перевтілюватися на сцені та дотримувалась у грі почуття міри. Передусім це була глибоко психологічна, широкої думки та непідробного таланту актриса. Наша вистава — уривки з життя Заньковецької та оповідь про неї, і лише у кількох моментах відбувається злиття персонажа та актриси...

Роман Горак — не тільки письменник і драматург, а й видатний франкознавець, директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Якщо про Заньковецьку глядачі все ж знають, хтось більше, а хтось менше (хоча драматург знайшов чимало цікавих і невідомих фактів із біографії легендарної актриси), то про Ольгу Хоружинську знають мало... Синова смерть сильно підкосила Ольгу. Вона лікувалася в божевільні... Набагато пережила свого чоловіка… У виставі моя героїня з гіркотою мовить, що знає: не вона була Музою Каменяра...

Хоружинська закінчила Харківський інститут шляхетних панночок, мала диплом учителя, володіла французькою, німецькою та англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була вірною дружиною Франкові. Вона народила трьох синів і доньку, писала статті, видавала журнал «Життя і слово», багато допомагала чоловікові в написанні та виданні творів, ділила з ним радість і горе. Саме вона спонукала Івана Яковича записатися до Чернівецького університету, аби здобув вищу освіту. Відомо, що за дружинині кошти Іван Якович поїхав до Відня, де написав та захистив дисертацію, отримав диплом доктора філософії. Про їхній шлюб говорили, що це сокровенна мрія українського народу, розділеного кордоном, про возз’єднання Заходу і Сходу України. Але Іван Франко у листі своєму другові Агатангелу Кримському зізнався: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою... Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш»... Письменник одружився з Ольгою Хоружинською у травні 1886 р. Та спокійне подружнє життя тривало недовго. У його житті з’являлися нові жінки: Ольга Рошкевич (перша наречена), Юзефа Дзвонковська, Уляна Кравченко, Климентина Попович, Ольга Білецька, Целіна Журовська. Сам Іван Якович визнавав: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на літературу мали зносини мої з жіноцтвом...»

Усе-таки Франко був геній, а з геніальними людьми зжитися не так просто... На Личаківському кладовищі, недалеко від кам’яної скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає могилу Ольги Хоружинської (вони лежать на цвинтарі поруч)...

— Які ролі вам цікаво грати?

— Коли є матеріал, який більш мені зрозумілий. Можу процитувати слова свого педагога: «Читаючи матеріал уперше — запам’ятовуйте свої враження, бо це є найправдивіше і правильне відчуття твору, його героїв. А потім ці емоції ви зможете використати в роботі». Коли я читаю тексти, то відчуваю — лягла чи не лягла п’єса на душу. Якщо так, то можна працювати над матеріалом, вибудовуючи роль. Коли я читала п’єсу «Божевільна», листи, — переді мною постала жінка, яка весь час переживає за чоловіка, за дітей, які хворіють, постійно родині не вистачає грошей, але вона вперто тягне свого сімейного воза. Ольга була Франкові і за секретарку. А як страждала, що галицьке товариство її не сприймало, вважаючи чужою...

— Коли Хоружинська приїхала на Галичину, вона не дуже добре знала українську мову. Ви теж у свідомому віці її вивчили...

— Я закінчила російську школу в Івано-Франківську. Наша сім’я змішана — українсько-російська. Коли прийшла Незалежність і екзамени треба було складати українською, то я (російськомовна школярка) трохи запанікувала: що ж робити? Вступила вчитися у Львів, і Козак нам, першокурсникам, каже: «Якщо ви обрали український навчальний заклад і плануєте працювати в українському театрі, то повинні опанувати мову». І ми з колежанкою, а нині ще й кумою, Ірмою Вітовською (актриса київського Молодого театру) почали говорити тільки українською. Коли на cході або в Криму кажуть, що не знають, а тому і не говорять українською, то можу заперечити: головне — захотіти, а опанувати мову можна в будь-якому віці! Треба усвідомити, де ти живеш, і якщо ти живеш в Україні, то вивчи її мову. Я себе не силувала, а просто зрозуміла, що мова — це мій інструмент, і я – українка. І невдовзі навіть у побуті почала спілкуватися українською. Дуже полюбила автентичні пісні...

— Олександро, ви прекрасно співаєте. Арію Лауретти розучували з музичним педагогом?

— Нас чотири роки вчили музиці й вокалу викладачі консерваторії. Я завдячую Тамарі Дідик (вона 30 була років солісткою Львівської опери). Прослухала мене й відразу сказала, що є природні задатки і зможу співати не тільки народні та естрадні пісні, романси, а й арії. Спасибі Аллі Бабенко, яка майже в кожній своїй постановці дає мені можливість співати. Арію Лауретти з опери «Джанні Скіккі» Пуччіні я вчила, слухаючи божественний спів Марії Каллас, а потім вже і сама заспівала. Алла Григорівна вирішила, що саме так треба поставити крапку у виставі «Божевільна».

— Велике враження справив останній момент в «Актрисі», коли ви перевтілюєтесь у літню жінку...

— Я багато читала про Марію Костянтинівну. У нас в театрі висить велика фотографія Заньковецької, де вона у білій шалі, і ми використали цю деталь...

— Не всі глядачі до перегляду вистави знали, що «Чайку» Чехов присвятив Заньковецькій (хоча вона ніколи не грала цю п’єсу). У вашому репертуарі є кілька чеховських творів («Дядя Ваня, «Перечитуючи Чехова» («Іонич»), «Розповідь незнайомого», «Моє життя»). Не кожна актриса мала нагоду грати в садибі класика. І не всім вдається на сцені передати колорит іронічно-драматичних творів письменника. Чим вас приваблює Чехов?

— Завдяки режисеру Аллі Бабенко наш колектив уже впродовж більше десяти років запрошують на міжнародний фестиваль «Меліховська весна». Щорічно вона ставить нові вистави за чеховськими творами. Цього року Посольство РФ в Україні фінансово допомогло — і останню роботу Бабенко «Моє життя» було показано ще й у Москві на фестивалі «Золотий витязь». Мене Чехов приваблює своїми акварельними барвами, «напівтонами» підсвідомості. Він так тонко виписує деталі. Наприклад, між персонажами йде розмова, і раптом щось вибухає просто тому, що муха пролетіла поруч, і цей «подразник» стає детонатором, як остання крапля, яка вихлюпується, — у цьому сила і привабливість психологічного театру. Грати на сцені й виступати в колишньому маєтку класика (нині Музей-заповідник А.П. Чехова у Меліхові) — різні враження, емоції. Я на «Меліховській весні» була кілька років тому. Ми з колегою Юрієм Чековим показували «Іонича» і «Розповідь незнайомого». Вистави демонструються біля садиби на вулиці, а декораціями слугує меліховський ландшафт. Там інший момент входження у сцену (без куліс), десь далеко стежками ходять люди, у них своє життя, а тут звучить чеховський текст... Треба точно розрахувати, коли увійти у свою репліку, коли за декорації ти не сховаєшся. Це дуже цікавий фестиваль. Запам’яталася сцена з «Чайки» — монолог Зарєчної. Цю п’єсу, яку Чехов написав у Меліхові, щорічно показують, але в різних варіаціях і різні театри — біля озера зводять сцену і грають виставу. Дивне місце... Адже ти знаєш, що з вікна Антон Павлович вудив рибу... Це як життя по колу... Тільки заради того, щоб почути, як обговорюють показані вистави критики й чеховознавці, туди варто їздити...

— Як сьогодні львів’яни ходять на вистави?

— У нас є своя публіка, яка не пропускає новинок. Інтерес до театру великий, бачимо черги біля кас — і це спонукає працювати і працювати.

Листопад, 2010