У 1960-х ро­ках, по­чи­на­ю­чи з фільму Ф. Фелліні «8 1/2», успішно роз­роб­ляється в кіно (зго­дом ут­ра­че­ний) жанр ав­то­пор­т­ре­та, ніби по­вто­рю­ю­чи на кіне­ма­то­графічно­му рівні й у ско­ро­че­но­му часі кіне­ма­то­графічної історії по­ети­ку і до­лю ав­то­пор­т­ре­та ма­лярсь­ко­го: «Аме­ри­кансь­ка ніч» Ф. Трюф­фо, «Все на про­даж» Ан­д­жея Вай­ди, «Дзер­ка­ло» А. Тар­ковсь­ко­го. Юрію Іллєнку не ви­па­ло ство­ри­ти ав­то­по­пор­т­ре­та кіне­ма­то­графічно­го. За­те він бли­с­ку­че ви­ко­нав йо­го у формі літе­ра­турній.

У «До­повідній апо­с­то­лові Пе­т­ру» Юрій Іллєнко на­га­дує, що істо­рич­ний час - не лінійний, а син­хрон­ний. А йо­го влас­не жит­тя не лінійне, а пер­пен­ди­ку­ляр­не до са­мо­го се­бе. Справді, ав­тор відки­дав хро­но­логічну послідов­ність: дум­ки, спо­га­ди, асоціації, фак­ти по­да­вав ха­о­тич­но як потік свідо­мості. Важ­ли­вий спо­гад: ко­ли тра­пив­ся йо­му «Улісс» Джой­са, він «знав аб­со­лют­но все, що бу­де в книжці далі, на на­ступній сторінці, і ще глиб­ше і аж до... Та­ке собі де­жа­вю на 42 умов­них дру­ко­ва­них ар­ку­шах». З «Уліссом» мо­ло­дий Іллєнко по­знай­о­мив­ся у Бел­ли Ах­ма­дуліної,- до її при­ват­ної бібліоте­ки мав до­ступ, і бу­ла ця річ над­ру­ко­ва­на в жур­налі «Крас­ная новь», об­кла­дин­ку яко­го з конспіра­тив­них мірку­вань бу­ло зміне­но на «Во­про­сы со­ци­а­ли­с­ти­че­с­ко­го жи­вот­но­вод­ст­ва». «Улісс стир­чить з ме­не, з кож­но­го мо­го кіно­тек­с­ту. Цей текст, текст До­повідної Апо­с­то­лові Пе­т­ру, теж є ще й досі мною не­о­при­люд­не­ни­ми чер­нет­ка­ми мо­го Улісса»...

Спо­га­ди чи­та­ють­ся з ве­ли­ким інте­ре­сом - у них ба­га­то свідчень про час, про са­мо­го ав­то­ра та йо­го ото­чен­ня. Жо­ден ре­цен­зент не охо­пить усь­о­го об­ши­ру і не осяг­не гли­би­ни три­том­ни­ка. Що­до ав­то­пор­т­ре­та, то він вий­шов ціка­вий, за­гад­ко­вий і не­вло­ви­мий. Не пре­тен­ду­ю­чи на по­вно­ту, зро­би­мо спро­бу ок­рес­ли­ти бо­дай ок­ремі йо­го ри­си. Як­що про зовнішність, то її сха­рак­те­ри­зу­вав Сергій Па­ра­джа­нов, на­звав­ши один зі своїх ко­лажів «Імпе­ра­тор Юрій Іллєнко». Од­не сло­во - а все ска­за­но. Юрій Ге­ра­си­мо­вич іронізу­вав: «І за римсь­ких Це­зарів я не відповідаю, хоч і до­но­шую чиєсь імпе­ра­торсь­ке об­лич­чя. Се­конд фейс, хо­ча і з імпе­ра­торсь­ко­го пле­ча».

Оскільки сен­сом жит­тя бу­ло кіно, де ав­тор за­ли­шив ва­го­мий слід, - і це до­б­ре усвідо­млю­вав («кіно­ка­ме­ра, що ви­ши­ва­ла у «Тінях» фігу­ри ви­що­го піло­та­жу», «опе­ра­тор все ж та­ки світо­во­го кла­су»), то ціка­во, як же все по­ча­ло­ся у хлоп­ця, який до війни ріс у провінційних Чер­ка­сах в діда Та­ра­са і ба­би Наді, а по війні жив у про­мис­ло­во­му рай­оні Моск­ви, на Су­ко­во­му бо­лоті... Сво­го ча­су Фран­суа Трюф­фо роз­повідав, як він тікав з уроків, чор­ни­ми хо­да­ми про­би­рав­ся до кіно­залів і ди­вив­ся по кілька фільмів за день, на­ма­га­ю­чись по­вер­ну­ти­ся до­до­му не­помітно для батьків. У Чер­ка­сах теж бу­ли кіно­те­а­т­ри: «Моїм за­вдан­ням бу­ло кож­но­го ран­ку на­тру­си­ти аб­ри­кос, по­ми­ти їх від пи­лю­ки під ко­лон­кою, <...> по­с­кла­да­ти аб­ри­ко­си у ве­рей­ки і відвез­ти дво­колісним во­зи­ком бабі Наді на ба­зар про­сто на­впро­ти моєї по­рож­ньої на каніку­лах шко­ли. За це ба­ба На­дя да­ва­ла мені 20 копійок. Я що­ден­но йшов у кіно. Так я став кіно­ма­ном». А роз­ши­рю­вав свої пізнан­ня де­ся­тої му­зи вже в сто­лиці, ку­ди бать­ко-інже­нер пе­реїхав спеціаль­но, аби да­ти дітям хо­ро­шу освіту. Біля По­кровсь­ких воріт, «на відстані однієї вер­сти від Крем­ля» був кіно­те­атр по­втор­но­го фільму, де «що­тиж­ня відбу­ва­ла­ся іде­о­логічна ди­версія, (що­тиж­ня по по­неділках міняв­ся ре­пер­ту­ар). Фільми при­во­зи­ли з держ­хра­ну «Бєлиє Стол­би». Май­же на кож­но­му був титр: «Этот фильм взят в ка­че­ст­ве тро­фея в Ве­ли­кой Оте­че­ст­вен­ной вой­не».

Ку­пуй за 30 коп. кви­ток <...> і кай­фуй, всмок­туй очи­ма і ву­ха­ми, як­що фільм зву­ко­вий, опіум для на­ро­ду з ко­лекції ви­дат­но­го знав­ця кіно док­то­ра Геб­бель­са».

Потім був ВДІК - мо­ло­де за­взят­тя, пізнан­ня се­к­ретів про­фесії, де зго­ди­ли­ся ус­пад­ко­ва­не від бать­ка інже­нер­не мис­лен­ня і жадібність пізнан­ня. Пе­да­го­ги (згад­ка про ви­дат­но­го кіно­о­пе­ра­то­ра Го­ло­вню та йо­го улюб­ле­ну жартівли­ву фра­зу), друзі, знай­ом­ст­во зі світом мос­ковсь­кої бо­ге­ми за­вдя­ки од­но­курс­ни­кові Ге­оргію Рер­бер­гу. Ми­с­тець­ке жит­тя, ви­с­тав­ки - са­ме на ви­с­тавці й зустрів свою май­бут­ню дру­жи­ну Ла­ри­су Ка­доч­ни­ко­ву. На пор­т­реті ро­бо­ти тодішньо­го аван­гар­ди­с­та Іллі Гла­зу­но­ва...

Чи­ма­ло пізна­валь­но­го для ав­то­пор­т­ре­ту пси­хо­логічно­го дає сам ав­тор - до­сить зга­да­ти йо­го вступ до архітек­тур­но­го інсти­ту­ту, ку­ди йо­го не прий­ня­ли, але він удо­с­тоївся роз­мо­ви з са­мим рек­то­ром, яко­му вик­лав свій архітек­тур­ний за­дум будівництва кре­ма­торію («Тут ста­ло­ся те, що потім зі мною бу­ва­ло на ре­гу­лярній ос­нові - відповів не я, а той, хто в мені си­дить»). Двійник нерідко по­чи­нав по­во­ди­тись не­го­же, «і ко­ли він уже за­над­то на­до­ку­чає, я кри­чу «Геть!!!» і даю ля­па­са пер­шо­му-ліпшо­му комп'юте­рові, і той, що в мені си­дить, - зни­кає. На якийсь час».

Як май­бутні фільми ви­ро­с­та­ли з вра­жень ди­тин­ст­ва Юрія Іллєнка? Про це дізнаємо­ся зі сторінок про по­ча­ток війни, ко­ли ми­мо дідівської ха­ти йшли без­пе­рерв­ним по­то­ком біженці й льот­чик, чий­о­го ви­ни­щу­ва­ча тяг­ли по ву­лиці, бо не бу­ло паль­но­го. Ко­ли цей епізод ви­ник­не у фільмі «Кри­ни­ця для спраг­лих», ніхто з ви­со­ко­по­с­тав­ле­них гля­дачів не повірить, вва­жа­ти­ме яко­юсь не­зро­зумілою «фан­тазією». А са­мотність на за­тис­ну­то­му зусібіч мов­чаз­ни­ми людь­ми па­ро­плаві «На­деж­да Круп­ская», ку­ди бать­ко їх ди­вом утис­нув і діти з матір'ю змог­ли ева­ку­ю­ва­тись, потім та­кож випірне: «Цей ефект публічної са­мо­ти пропік ме­не аж до печінок, я за­памятав цей жа­гу­чий шал са­мот­ності у на­товпі на все жит­тя і ви­ко­ри­с­тав у фільмі «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» в сцені весільно­го тан­цю Да­ни з Оре­с­том»...

Над­зви­чай­но на­си­че­но й пе­ре­кон­ли­во Юрій Іллєнко пе­ре­дає свої сто­сун­ки з ми­ну­лим істо­рич­ним. Да­ле­ко не ко­жен на­ва­жить­ся за­пев­ня­ти, що він пи­я­чив не сам, а «з бать­ком Та­ра­сом». Бо хоч між ним і бать­ком Та­ра­сом прі­рва гли­би­ною в століття і в століття за­вшир­ш­ки, «іс­торія не лінійна. Історія син­хрон­на. Вся історія си­дить, як довічний вязень, в кож­но­му з нас».

Мож­ли­во, не в кож­но­му так інтен­сив­но про­яв­ляється. Юрію Іллєнку во­на постійно на­га­ду­ва­ла про се­бе - то­му й фільми про кня­ги­ню Оль­гу, про Іва­на Ма­зе­пу і ще ба­га­то нездійсне­них за­думів... То­му й такі ди­во­вижні й не­ви­му­шені пе­ре­хо­ди в різні істо­ричні епо­хи: «Ле­жу я собі в полі (півар­ши­на під чор­ною мас­ною про­зо­рою зем­лею) Пол­тавсь­кої бит­ви. Під час пол­тавсь­кої, а мо­же, по­за ча­сом. В мертві очі б'ють ко­пи­та ко­ней <...>. До речі, ле­жу я зруч­но на кістя­ку та­ко­го са­мо­го кип­чаксь­ко­го чор­та, ніби вер­ш­ник Тох­та­ми­ша, ну, зви­чай­но, кістяк вер­ш­ни­ка Тох­та­ми­ша, як­що не вер­ш­ни­ка Апо­каліпси­са.

Хто зна, хто зна... на­звав же ме­не якось Драч вер­ш­ни­ком Чингіз Ха­на, ніби я во­лодію кіно­ка­ме­рою так, як той кип­чак своїм ко­нем. Я це за­памятав на все жит­тя».

В особі Юрія Іллєнка різні лю­ди ба­чи­ли різні об­ра­зи ми­ну­ло­го: один - римсь­ко­го імпе­ра­то­ра, інший - мон­го­ло-та­тарсь­ко­го кип­ча­ка...

О, як­би во­ни мог­ли здійсни­ти­ся, йо­го фан­тазії, йо­го «нелінійна історія» вкупі з Джой­сом, - який ви­пи­рав з йо­го кіно­текстів, - скільки б іще не­зви­чай­них і феєрич­них фільмів ми мог­ли б по­ба­чи­ти! Але це «не­ти­по­ве» мис­лен­ня про­сто дра­ту­ва­ло і керівництво кіно, і йо­го кіне­ма­то­графічне ото­чен­ня. У книзі є кілька стис­лих, але точ­них реплік про місце йо­го ро­бо­ти. «Ко­ли я мо­ло­дим (ще до­стат­ньо жи­вим) російсько­мов­ним яни­ча­ром, вси­па­ним брунь­ка­ми пер­шої яро­вої сла­ви і оз­б­роєний до зубів за­пек­лою лю­бов'ю до кіна, в бро­ми­с­то-срібних ша­тах мос­ковсь­ко­го кіно­конкіска­до­ра, вер­хи на ви­к­ра­де­но­му зі стійла Сергія Уру­севсь­ко­го Пе­гасі, при­ска­кав на за­про­шен­ня Сергія Па­ра­джа­но­ва на кіно­с­тудію До­вжен­ка, то не знай­шов тут жод­ної жи­вої душі, яку мож­на бу­ло за­во­ю­ва­ти. Або, на край­ви­па­док, по­калічи­ти лю­бовю до мо­дер­но­во­го кіна. Тубільця­ми кіно­с­тудії бу­ли ли­ше при­ви­ди соціалістич­но­го ре­алізму». Студія, де він про­пра­цю­вав со­рок років, від 1963 до 2003, не ста­ла йо­го дру­гим до­мом: «...на во­ро­тах кіно­с­тудії До­вжен­ка на­пи­са­но дав­нь­о­ге­б­рейсь­кою не­ви­ди­мим чор­ни­лом:- Telant curantur- Лікуємо від та­лан­ту».

Але це зовсім не оз­на­ча­ло, що Юрій Іллєнко не мав од­но­думців чи ко­лег, які бу­ли б для ньо­го ато­ри­тет­ни­ми. Ви­со­ко оціню­вав він ви­дат­но­го ук­раїнсько­го графіка, з яким по­знай­омвся і за­при­я­те­лю­вав під час ро­бо­ти над «Тіня­ми»: «Від Яку­то­ви­ча так і віяло шля­хетністю, ро­зу­мом, чи­с­тим сумлінням і геніальністю, і не­закінче­ним ди­тин­ст­вом. Я якось ода­зу відчув, що ця лю­ди­на відіграє ве­ли­ку роль у моєму житті. І відра­зу довірив­ся йо­му».

Не­про­сти­ми бу­ли сто­сут­ки - і людські, і творчі- з Сер­гієм Па­ра­джа­но­вим. До­сить ча­с­то, яс­к­ра­ви­ми бар­ва­ми зма­ль­о­ву­ю­чи знімаль­ний період «Тіней», Іллєнко не мо­же втри­ма­ти­ся від іронічно­го то­ну з при­во­ду Па­ра­джа­но­ва. Оче­вид­но, в ньо­го бу­ли на це підста­ви. Справді, ма­буть, ніхто з су­час­ників так пе­ре­кон­ли­во не на­пи­сав про ро­бо­ту над цим фільмом. Серій Па­ра­джа­нов за­ли­шив стат­тю «Вічний рух», на­пи­са­ну по га­ря­чих слідах. На­пи­сав спо­га­ди про Па­ра­джа­но­ва під час ро­бо­ти над «Тіня­ми» Во­ло­ди­мир Лу­говсь­кий. Іллєнко приділяє Па­ра­джа­но­ву ба­га­то місця - і не тільки у звяз­ку з цим фільмом. Але, зви­чай­но, са­ме «Тіні», ку­ди йо­го за­про­сив Па­ра­джа­нов, ста­ли вирішаль­ним ета­пом у йо­го житті. Але в ба­га­ть­ох мо­мен­тах йо­му до­во­ди­ло­ся до­ла­ти опір Па­ра­джа­но­ва. Не див­но, вісім років, які розділя­ли закінчен­ня ВДІКу Па­ра­джа­но­вим і ко­ли йо­го закінчив Іллєнко, бу­ли оз­на­чені ве­ли­ким якісним стриб­ком в роз­вит­ку кіно­мо­ви, мож­ли­во­с­тей кіно. Па­ра­джа­нов про­сто не ро­зумів то­го, що ро­бив йо­го опе­ра­тор. Яку­то­вич опи­нив­ся «між мо­ло­том і на­ко­валь­нею» і од­но­го ра­зу хотів по­ки­ну­ти фільм, йо­му на­брид­ли вічні су­пе­реч­ки між ре­жи­се­ром і опе­ра­то­ром. Та, як пи­ше Іллєнко, «Яку­то­ви­ча Па­ра­джа­нов аж ніяк не міг втра­ти­ти, бо Яку­то­вич був ге­не­ра­то­ром пла­с­тич­них ідей і єди­ним у фільмі гли­бин­ним знав­цем гу­цульсь­ко­го ет­но­су, епо­су, ет­но­графії і ет­ноісторії».

Ось ця ша­ле­на бо­роть­ба за фільм, яка увінча­лась успіхом, але ко­ш­ту­ва­ла ба­га­то нервів і при­ве­ла Іллєнка до ра­ди­каль­ної зміни твор­чо­го жит­тя - він став ре­жи­се­ром. Бо в «Тінях» як опе­ра­тор до­сяг вер­ши­ни до­с­ко­на­лості. Далі не бу­ло ку­ди ру­ха­ти­ся. То­му пішов у ре­жи­су­ру і зняв «Кри­ни­цю для спраг­лих» - як ан­ти­те­зу «Тіням».

«Тіням» при­свя­чені най­я­с­кравіші сторінки книж­ки - для кіно­манів, але не для всеїдних, а для тих, хто має чут­тя на ше­де­в­ри. Є чим по­жи­ви­тись! Як і знав­цям літе­ра­ту­ри й су­час­но­го літе­ра­тур­но­го сти­лю.

Не слід закінчу­ва­ти на сумній ноті, але ку­ди дітись. Те, що ос­танні вісім років Юрій Іллєнко не мав до­сту­пу до кіно­ка­ме­ри,- це зло­чин вла­ди Ук­раїни, яка пу­с­то­по­рож­нь­ою ба­ла­ка­ни­ною при­кри­ва­ла кримінальні обо­руд­ки, за­яв­ля­ю­чи, що на ук­раїнське кіно в неї не­має гро­шей. Юрій Іллєнко не по­ску­пив­ся на ха­рак­те­ри­с­ти­ки для цієї вла­ди. І йо­го сло­ва­ми, які за­ли­ша­ють­ся ще ак­ту­альніши­ми сьо­годні, ко­ли він уже пішов від нас, за­вер­ши­мо ре­цензію «Ав­то­пор­т­ре­та се­бе іншо­го в на­турє»: «Ви­хо­дить, що то­таль­но для всіх-всіх важ­ливішим з ми­с­тецтв є кіно <...> ли­ше не­за­леж­ним ук­раїнцям кіно по ба­ра­ба­ну...»