Ал­ла Ба­бен­ко - ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Національ­но­го ака­демічно­го ук­раїнсько­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої, на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни. Закінчи­ла Львівський дер­жав­ний універ­си­тет ім. І. Фран­ка, зго­дом - ак­торсь­ку студію при те­атрі ім. М. Зань­ко­вець­кої та ре­жи­серсь­кий фа­куль­тет Ви­що­го те­а­т­раль­но­го учи­ли­ща ім. Щукіна при Дер­жав­но­му ака­демічно­му те­атрі ім. Є. Вах­тан­го­ва (Моск­ва). Алла Бабенко поставила більше ста вистав. Камерна сцена та А. Чехов - її найбільші творчі зацікавлення останнім часом, які приносять успіх та міжнародне визнання на театральних фестивалях.

-На сьо­годнішній день ваші ви­с­та­ви ма­ють успіх на фе­с­ти­ва­лях, се­ред гля­дачів та кри­тиків. Після то­го, як ви­с­та­ва «Іонич» на фе­с­ти­валі «Театр. Че­хо­в. Ял­та» удо­с­тоїла­ся Ґран-прі, цю на­го­ро­ду більше ніхто не от­ри­му­вав. Як ви ста­ви­те­ся до та­ко­го успіху?

-Та особ­ли­во ніяк не став­люсь. Єди­не, що фе­с­ти­валі ду­же цікаві та ко­рисні. Як пра­ви­ло, я не бу­ваю на фе­с­ти­ва­лях, Ту­ди їдуть ак­то­ри, щоб по­ка­за­ти се­бе, по­чу­ти про­фесійну оцінку ви­с­та­ви. За­пи­си об­го­во­рень, які во­ни при­во­зять, я слу­хаю з ве­ли­ким інте­ре­сом. Шко­да, нині не бу­ває так, як за ра­дянсь­ких часів, ко­ли кри­ти­ки з Києва чи з Моск­ви приїзди­ли, аби проаналізува­ти ви­с­та­ву. Та й ре­цензії сьо­годні у Львові пи­шуть в ос­нов­но­му мо­лоді те­а­т­роз­навці, а не досвідчені про­фесіона­ли, які тут без­пе­реч­но є.

-Тоб­то са­ме так, у ре­жимі ви­с­та­ва-об­го­во­рен­ня про­хо­дить Міжна­род­ний че­ховсь­кий фе­с­ти­валь в Меліхо­во, ку­ди вас завжди за­про­шу­ють?

-Авжеж. І там, до речі, що­ро­ку зби­рається все цікавіша і цікавіша ком­панія кри­тиків. Їхній розбір - це і на­вчан­ня для ак­торів, і мож­ливість пе­ревіри­ти се­бе, свої до­сяг­нен­ня, чи ми йде­мо в но­гу з су­ча­сни­ми тен­денціями, з те­а­т­ром вза­галі. Ад­же од­на спра­ва слідку­ва­ти за те­а­т­раль­ни­ми про­це­са­ми по те­ле­ба­чен­ню чи інтер­не­ту, зовсім інша - са­мим приїха­ти, бу­ти в кон­ку­ренції, ба­чи­ти інші те­а­т­ри. Са­ме то­му ми їзди­мо на фе­с­ти­валі. Більше то­го, на ви­с­та­ви за Че­хо­вим у Львові, зва­жа­ю­чи на спе­цифіку цьо­го міста, не особ­ли­во хо­дять, ад­же це російський ав­тор. Я дав­но тут пра­цюю і поміти­ла, що російська кла­си­ка не за­три­мується на­дов­го в ре­пер­ту­арі. Навіть у Ма­д­риді є те­атр Че­хо­ва. Це най­по­пу­лярніший ав­тор в Англії, Чехії, Польщі. Але він не ду­же по­пу­ляр­ний у Львові, хо­ча в ньо­го є ук­раїнське коріння.

- Але ця об­ста­ви­на не зу­пи­няє вас, і ви про­дов­жу­єте ста­ви­ти за йо­го тво­ра­ми?

- Не зу­пи­няє. Ось і тепер у нас є за­мов­лен­ня - за­про­шен­ня в Меліхо­во, де в травні ми бу­де­мо гра­ти ком­по­зицію за Че­хо­вим «Сповідь» - це та­кий собі ко­медійний гро­теск, ку­ди бу­дуть вмон­то­вані різні оповідан­ня ран­нь­о­го періоду на те­му ви­бо­ру од­ру­жу­ва­ти­ся/не од­ру­жу­ва­ти­ся.

-А чи є мож­ливість по­ка­зу­ва­ти ці ви­с­та­ви на га­с­т­ро­лях, не ли­ше на фе­с­ти­ва­лях?

- Про­сто сьогодні не­має та­кої си­с­те­ми га­с­т­ро­лей, як раніше. А фе­с­ти­валі - ве­ли­ке за­до­во­лен­ня для ак­торів, во­ни з радістю ту­ди їдуть. Інко­ли навіть їдуть за свій ра­ху­нок, то­му що не завжди виділя­ють гроші. А ми­ну­ло­го ро­ку участь у ду­же пре­стиж­но­му фе­с­ти­валі «Зо­ло­тий ви­тязь», де ми от­ри­ма­ли Срібний приз, нам профінан­су­вав по­сол Росії в Ук­раїні Зу­ра­бов, за що ми йо­му ду­же вдячні.

- Мені завжди зда­ва­ло­ся, що ста­ви­ти Че­хо­ва ду­же важ­ко. Як вам вда­ло­ся знай­ти ключ до цьо­го ав­то­ра?

- Гадаю, що Че­хов настільки гли­бо­кий та су­час­ний, що ре­жи­се­рові на­сам­пе­ред потрібно зро­зуміти йо­го, а не праг­ну­ти по­ка­за­ти се­бе. Ко­лись дав­но, ко­ли я вчи­ла­ся ще в студії те­а­т­ру Зань­ко­вець­кої, ви­хо­див чесь­кий жур­нал «Divadlo», завдяки якому я відкри­ла для се­бе Ото­ма­ра Крей­чу - чесь­ко­го ре­жи­се­ра, який після подій у Чехії емігру­вав до Франції. І осо­би­с­то я вчи­ла­ся у цьо­го ре­жи­се­ра. До то­го ж він мав ве­ли­кий вплив на інших ра­дянсь­ких ре­жи­серів, в то­му числі на Еф­ро­са. Йо­го трак­ту­ван­ня Че­хо­ва тоді бу­ло на­пев­не найцікавішим у Європі. Він усім ка­зав, що тре­ба чи­та­ти Скаф­ти­мо­ва - це російський ав­тор, про­фе­сор Са­ра­товсь­ко­го універ­си­те­ту, про яко­го сьо­­годні всі за­бу­ли. Він роз­глядав п'єси Че­хо­ва з точ­ки зо­ру су­час­ної дра­ма­тургії, су­час­ної ес­те­ти­ки. По суті, ми ста­ви­мо за Скаф­ти­мо­вим, хоча я ак­то­рам цьо­го навіть ніко­ли не го­во­ри­ла. Я потім ба­чи­ла ви­с­та­ви Піте­ра Штай­на, які є про­дов­жен­ням то­го, що запо­чаткував О. Крей­ча сво­го ча­су в Чехії.

- А як­що де­тальніше, в чо­му по­ля­гає цей особ­ли­вий розгляд Че­хо­ва?

- У при­роді конфлікту. Один польсь­кий ав­тор пи­сав, що до Че­хо­ва в дра­ма­тургії був три­кут­ник - він оз­на­чає, що є конфлікт, який обов'яз­ко­во має вихід. Після Че­хо­ва з'яв­ля­ють­ся дві па­ра­лельні лінії, які ніко­ли не пе­ре­ти­на­ють­ся, тоб­то не­має ніяко­го ви­хо­ду з си­ту­ації. Та­кою, незва­жа­ю­чи на різні течії, є дра­ма­тургія всьо­го ХХ століття. Ще один мо­мент, про який ніхто не знає, відко­пав Віктюк, ко­ли пра­цю­вав у Вільнюсі. В жур­налі з пси­хо­логії за 1903 рік він знай­шов стат­тю Н. Шапіро «Че­хов як ре­аліст-но­ва­тор», де роз­би­ра­ють­ся всі тво­ри Че­хо­ва з точ­­ки зо­ру при­ро­ди конфлікту, за­леж­ності лю­дей від ви­пад­ко­во­с­тей, від долі, від зовсім не­знач­них її по­во­ротів. Як­що ре­жи­се­ри вміють це ви­бу­до­ву­ва­ти, став­ля­чи Че­хо­ва, а та­ки­ми бу­ли Еф­рос, Єфре­мов, то і ма­ють ре­зуль­тат. Я зай­ма­ю­ся Че­хо­вим усе жит­тя. Спо­чат­ку я бо­я­ла­ся йо­го ста­ви­ти, по­ки рап­том Стри­гун не за­про­по­ну­вав для ро­бо­ти «Дя­дю Ва­ню». Ми по­ста­ви­ли цю ви­с­та­ву з ко­ло­саль­ним ак­то­ром Ва­ди­мом Яко­вен­ком, при­вез­ли в Моск­ву, де нас по­ба­чи­ли знавці Че­хо­ва. Потім нас за­про­си­ли в Ме­ліхо­во, і це був для ме­не та­кий не­сподіва­ний успіх, після яко­го ми по­ча­ли ста­ви­ти оповідан­ня Че­хо­ва. «Дя­дю Ва­ню», на­при­клад, зігра­ли на «чо­ти­рь­ох віденсь­ких стільцях», хоча п'єси ви­ма­га­ють ду­же ве­ли­ких за­трат і ба­га­то ак­торів. А оповідан­ня грає 2 - 3 ак­то­ри.

- Які ще ав­то­ри, крім Че­хо­ва, вам цікаві для по­ста­но­вок?

- Став­лю на­справді ба­га­ть­ох: за­раз, на­при­клад, Шил­ле­ра, «Підступність і зра­да»- це зовсім інший ма­теріал із зовсім іншим існу­ван­ням ак­то­ра. Пе­ред цим я ста­ви­ла «Од­ру­жен­ня» Го­го­ля. Нині пра­цюю над п'єсою чеських ав­торів Яро­сла­ва Ба­ли­ка та Яна От­че­на­ше­ка «Ро­мео та Джульєтта в ли­с­то­паді», че­ховсь­ку за ат­мо­сфе­рою, яка ще ніде не йшла. В ній ідеть­ся про сто­сун­ки стар­ших лю­дей. Крім то­го, вив­чаємо ма­теріали, і вже го­то­ва інсце­нізація за тво­ром фран­цузь­кої ав­тор­ки Режіни Де­форж, який дру­ку­ва­ли у «Всесвіті»,- про Ан­ну, доч­ку Яро­сла­ва Му­д­ро­го. Оскільки я ду­же люб­лю Францію, Па­риж, мені хо­четь­ся до­ве­с­ти все це до за­вер­шен­ня. По­ки че­каємо доз­во­лу ав­тор­ки на інсценізацію. Крім то­го, на моє за­мов­лен­ня Го­рак на­пи­сав п'єсу про Мар­ка Во­вчка.

- Ко­ли ви ста­ви­те твір, на­ма­гаєте­ся в пер­шу чер­гу зро­зуміти ав­то­ра?

- Зви­чай­но. Ме­не так учи­ли, так роб­лять най­кращі ре­жи­се­ри світу: і Пітер Брук, і Пітер Штайн, і Еф­рос, і Єфре­мов. Тре­ба йти від ав­то­ра. Хоч як би я хотіла про­яви­ти се­бе, все од­но це завжди бу­ду я, а ав­тор щоразу інший, і це зба­га­чує і ак­торів, і ре­жи­се­ра.

- По­ши­ре­на тен­денція сьо­годні - ав­то­ра за­бу­ва­ти, від ньо­го про­сто відштов­ху­ва­ти­ся...

- Нині в Москві, та й за­га­лом у Росії, не­має мо­ло­дих ре­жи­серів. Те­а­т­ри очо­лю­ють лю­ди, яким 92, як Лю­би­мов, се­ред­ній вік режисерів 70-80 років. Це ка­та­ст­рофічна си­ту­ація. А спра­ва в то­му, що мо­лоді, які по­чи­на­ють зай­ма­ти­ся ре­жи­су­рою, кида­ють­ся од­ра­зу у фор­мальні по­шу­ки, і їх на дов­го не ви­с­та­чає, во­ни десь зни­ка­ють, я не мо­жу збаг­ну­ти ку­ди і чо­му.

- Ду­же ча­с­то ек­с­пе­ри­мен­тальні те­а­т­ри щось но­ве ви­на­хо­дять, а потім з ви­с­та­ви у ви­с­та­ву це по­вто­рю­ють, і це вже не но­ве, не ек­с­пе­ри­мент.

- Так. У Львові, до речі, є ду­же ціка­ва ви­с­та­ва «Виш­не­вий сад» Фе­до­ри­ши­на. Я не ба­чи­ла то­го, що во­ни роб­лять в приміщенні, але те, що відбу­вається на ву­лиці - це так не­сподіва­но, так та­ла­но­ви­то. Їх постійно за­про­шу­ють на фе­с­ти­валі. У цій ви­с­таві ба­га­то за­ле­жить від то­го, на якій ву­лиці граєш: є різни­ця - чи це архітек­ту­ра Льво­ва, чи це провінційне російське місто, де влас­не й відбу­ва­ють­ся події «Виш­не­во­го са­ду». Ще Фе­до­ри­шин ор­ганізу­вав чу­довий фе­с­ти­валь, на яко­му бу­ва­ють цікаві ви­с­та­ви,- «Зо­ло­тий Лев». Як ба­чи­мо, у Львові щось та­ки відбу­вається. Хо­ча сьо­годні час для те­атрів важ­кий.

- У ваш те­атр, наскільки я знаю, прий­ш­ло ба­га­то мо­ло­дих ак­торів?

- Справді, є чимало мо­ло­дих ак­торів, во­ни ба­га­то гра­ють. Я навіть ду­маю, що їм над­то лег­ко все вдається. Те по­коління, яке працювало в те­атрі Зань­ко­вець­кої, ко­ли я сю­ди прий­ш­ла,- то бу­ли ко­ло­сальні ак­то­ри: со­ро­калітні Стри­гун, Ступ­ка, Ко­зак, Роз­сталь­ний. Їхньо­го рівня сьо­годнішнє по­коління не сягнуло, мо­же, то­му що не має то­го ба­га­жу, який ма­ли ті ак­то­ри. Ад­же тре­ба про щось за­хотіти кри­ча­ти.

- А в чо­му мо­же бу­ти про­бле­ма браку цьо­го ба­га­жу?

- Гадаю, в сьо­годнішньому жит­ті, во­но ста­ло більш ма­теріаль­ним, нині мен­ше яко­гось ду­хов­но­го по­ри­ван­ня, по­льо­ту.

- Як ви вза­галі пра­цюєте з ак­то­ра­ми. Олек­сан­д­ра Лю­та ка­за­ла, що ви не ли­ше та­ла­но­ви­тий ре­жи­сер, а й хо­ро­ший пе­да­гог?

- Лю­та вза­галі унікаль­на ак­т­ри­са, во­на сьогодні на­пев­но єди­на з мо­ло­дих ак­торів, хто при­хо­дить на ре­пе­тицію го­то­вою і щось при­но­сить, во­на на­праць­о­вує роль, во­на щось про­по­нує. Та­ки­ми ак­то­ра­ми бу­ли, ко­ли я прий­ш­ла в те­атр, Таїсія Лит­ви­нен­ко, Бог­дан Ко­зак. Лит­ви­нен­ко про­ду­му­ва­ла ко­с­тю­ми, фор­му, і від них йшла. Тільки у цих двох ак­торів поєднан­ня змісту і фор­ми бу­ло на та­ко­му ви­со­ко­му рівні. Стри­гун, на­при­клад, уже інший - він гли­бин­ний тра­гедійний і ко­медійний ак­тор, він ішов від ну­т­ра. А Са­ша Лю­та - теж поєднан­ня змісту і фор­ми. Ще у неї є ри­са, яку я зустріча­ла тільки в Ади Ро­гов­це­вої,- во­на ви­промінює імпуль­си, які потрібно тільки вхо­пи­ти і роз­кру­чу­ва­ти. Тре­ба ду­же уваж­но слідку­ва­ти за тим про­це­сом, в яко­му існує ак­т­ри­са, роз­кру­чу­ва­ти те у ній, про що во­на мо­же і не здо­га­ду­ва­ти­ся. Але це ду­же склад­ний про­цес. Я ко­лись роз­повіда­ла про це То­в­сто­но­го­ву, ди­ву­ю­чись, на що він відповів, що у ньо­го ар­ти­с­ти всі такі.

- Ви мо­же­те оха­рак­те­ри­зу­ва­ти се­бе як ре­жи­сер­ку?

- Це важ­ко. Я, як і те­атр за­га­лом, постійно роз­ви­ва­ю­ся, сте­жу за тим, що відбу­вається в світі, чи­таю, на­ма­га­ю­ся щось ди­ви­ти­ся. Го­ло­вне, я ду­маю, вміти поєдну­ва­ти: з од­но­го бо­ку, те­атр пси­хо­логічний - те, що я вмію ро­би­ти, чо­му ме­не на­вчив Еф­рос; з іншо­го - фор­маль­ний, ад­же ра­зом з тим, є і щукінська шко­ла. На­вча­ю­чись, ми зай­ма­ли­ся ру­хом, фех­ту­ван­ням, тан­ця­ми, ду­же ба­га­то бу­ло пред­метів з ре­жи­су­ри, а ритміку нам ви­кла­да­ла уче­ни­ця Даль­кро­за. Тоб­то, у мені поєдна­ли­ся і Станіславсь­кий, і Вах­тан­гов. Я інко­ли ду­маю: дя­ку­ва­ти Бо­гу, що ме­не сво­го ча­су не прий­ня­ли в Київський те­а­т­раль­ний інсти­тут. Хо­ча тоді кон­кур­су не бу­ло: бу­ло 15 місць і 15 за­яв, а взя­ли 14, крім ме­не, бо я на іспиті чи­та­ла Ліну Ко­с­тен­ко і Ан­дрія Воз­не­сенсь­ко­го. Повідо­ми­ли, що ме­не в ук­раїнсько­му те­атрі не бу­де. Я ска­за­ла «до­б­ре» і поїха­ла до Моск­ви, де ме­не од­ра­зу прий­ня­ли. І ще я завжди бу­ла пе­ре­ко­на­на, що потрібно ба­га­то ди­ви­ти­ся. Ко­ли я вчи­ла­ся в студії те­а­т­ру Зань­ко­вець­кої, ми на всі прем'єри в Москві літа­ли літа­ком. Віктюк на­вчив­ся підроб­ля­ти пе­ре­пу­ст­ки, і ми по­трап­ля­ли на всі прем'єри на Та­ган­ку, до Еф­ро­са. Один раз Віктю­ка прий­ня­ли навіть за Та­ба­ко­ва, і ми прой­ш­ли за ним як за Та­ба­ко­вим. Ми інко­ли навіть зри­ва­ли двері, так хотіли по­тра­пи­ти на ви­с­та­ву. Крім то­го, ко­ли я при­їха­ла у Львів, сю­ди привіз всі свої ви­с­та­ви Ро­берт Сту­руа, який тоді щой­но по­чи­нав. У Москві ж ко­ли вчи­ла­ся, теж ко­жен вечір бу­ла на якійсь ви­с­таві, щоб зна­ти, що відбу­вається і щоб не відкри­ва­ти за­но­во ве­ло­си­пед. Зі мною вчив­ся Фокін, він нині очо­лює центр Мейерхоль­да. З ше­с­ти лю­дей на­шої гру­пи, тільки ми двоє пра­цюємо в ре­жи­сурі. Це ду­же важ­ка про­фесія.

- Важ­ка, але ж ре­жи­су­ра, ви­с­та­ви, в які ви вкла­даєте свої си­ли, то­го варті?

- Тре­ба пра­цю­ва­ти з за­до­во­лен­ням і не втом­лю­ва­ти­ся від ре­пе­тицій, а бу­ти ок­ри­ле­ним. Це найцікавіше. Ко­ли сто­млюєшся - це вже не ро­бо­та. У Стри­гу­на, на­при­клад, ду­же по­зи­тив­на енер­ге­ти­ка. Ко­ли я ста­ви­ла ви­с­та­ви у те­атрі При­кВО, пе­ред ре­пе­тиціями я бігла в те­атр Зань­ко­вець­кої, підхо­ди­ла до Стри­гу­на, бра­ла у ньо­го тро­хи енер­ге­ти­ки і йшла пра­цю­ва­ти. Ще б хотіло­ся, щоб публіка, зо­к­ре­ма львівська, приділя­ла більше ува­ги те­а­т­ру. У Львові ко­лись бу­ло ціка­ве те­а­т­раль­не жит­тя і бу­ла публіка, якої тепер не­має. На жаль, вже не­ма та­ко­го, щоб усі ху­дож­ни­ки, літе­ра­то­ри зби­ра­ли­ся на прем'єрах. Щось зміни­ло­ся: чи во­ни, чи те­атр. Мо­же, це ви­на й те­а­т­ру. Тре­ба якось за­лу­ча­ти публіку. Але невідо­мо, що са­ме тре­ба ста­ви­ти. У будь-якому разі потрібні глибокі, якісні вистави.

Грудень, 2010