Ягода в супермаркеті Режисер Душан Малич Сербія-Німеччина-Італія 2002 рік.

Цього року на Берлінале перевагу віддали американському і німецькому кіно, а Центральну і Східну Європу представили погано: в конкурсі 1 словенський, в новій його секції короткометражних фільмів — 1 словенський, 1 український, в «Панорамі» — 1 польський, 1 російський, 2 сербських, 1 угорський фільми. В рамках дитячого фестивалю — 1 латвійський анімаційний, у «Форумі» — 2 польських. Правда, до російського кіно поставилися начебто чудово: організували спеціальну секцію «Нове російське кіно». Насправді це данина політичній акції — «Року Росії в Німеччині», бо добір стрічок новим експертом усього регіону викликав невдоволення російських кінокритиків як якістю продукції, так і дефініцією «нове», тому що за бортом залишилося багато справді цікавих творів.

Тим часом зали на переглядах фільмів Центральної і Східної Європи були заповнені, і довелося чути висловлювання журналістів Швейцарії, Швеції, Америки, що це мистецтво цікавіше і змістовніше, ніж американська та інша західна продукція.

Не будемо писати про російське кіно, бо український глядач має можливість дивитися його. Порадіємо заслуженому успіху українського фільму «Йшов трамвай №9», що приніс Україні «Срібного Ведмедя».

Зупинимось на гарних стрічках братів-слов’ян та угорців. Конкурсна «Запчастини» режисера Дам’яна Козоле розповідає про життя невеликого міста у Словенії, ураженого зловісним подихом небезпечного виробництва, яке, одначе, має відомий далеко за його межами центр мотоперегонів. Життя людей і обертається довкола цих об’єктів: сцени змагань видаються документальними, а об’єкти виробництва викликають тривогу, жах, асоціації з Молохом. Ця спадщина минулого є метафорою життя міста і в новій країні. Хоча відомо, що Словенія живе краще за інші республіки колишньої Югославії, проте розповідь молодого режисера змальовує досить песимістичну картину. Не знайшов собі місця в новому житті чемпіон країни з мотоспорту — головний герой стрічки. Він став водієм і перевозить мігрантів-нелегалів до певного пункту, звідки інші доставляють їх до кордону, а там вже недалеко до Італії.

Це тема і фільму «У цьому світі» М.Вінтерботтома, що отримав «Золотого Ведмедя». Між іншим, ми не бачимо тут такої жорстокості до біженців-нелегалів з боку населення, як у словенському. Вмирає головний герой цього фільму, що давно вже бореться з раком, але бізнес продовжується, його переймає молодий помічник... Тему біженства порушено і в спільному німецько-польському фільмі «Далеке світло», де із співчуттям ставляться до мігрантів, серед яких є українці, і в конкурсному короткометражному словенському «(Ви)кручування» С.Арсенієвича, відзначеному «Золотим Ведмедем» серед коротких стрічок.

Інший аспект цієї проблеми розкривається в угорській стрічці «Бродяга» режисера Ґ.Шоміаса. Тут ідеться про біженців, що вже досягли мети, проте в іншій країні їм живеться нелегко. Часто навіть немає де жити. Раптом героям фільму випадає «несподівана радість». Біля одного будинку, звідки лунає музика, зупиняється румун з хлопцем-напарником, якого вітчим вигнав з дому, і він удень намагається щось заробити працею, а вночі нерідко його використовує одна злодійська зграя. «Я не можу пройти мимо, бо це моя музика», — каже румун, і вони обережно підіймаються на другий поверх. Виявляється, це фольклорна студія, де люди виконують народні танці й пісні. Серед них і серб, якому сняться болото і мовчазні солдати, що в сутінках ідуть майже поруч із ним. Румуну ж сниться ясний день, зелені діброви і пагорби, отари овець. Хлопцеві — коридор на поверсі, де живе його мати. Проте вхід до коридора за ґратами... В студії їх приймають як своїх, і румун поступово починає витанцьовувати знайомі па, а хлопець несміливо намагається підтримати колективний танок. Відтоді обоє стали вчащати до студії, яка виявляється зробилася справжнім домом для багатьох. Народна музика одним дала наснагу для творчості, других лікує від стресів, третіх звільняє від комплексів. Тут виникає своєрідне братство людей, які і після занять допомагають одне одному.

Про соціальне зло і долю бездомних спустошених людей ідеться у польській стрічці Б.Медайської «І я могла б бути людиною». Як і нашого молодого режисера Тараса Томенка, «Панорама» нагородила її премією Нью-Йоркської академії кіно.

Сербські фільми сповнені вілуннням війни. Стрічка Душана Малича «Ягода у супермаркеті» вирішена у жанрі музичного ґротеска і розповідає про сьогодення Югославії. Саме в дні роботи фестивалю Берлінале у пресі з’явилося повідомлення, що замість Югославії виникла федерація Сербія–Чорногорія...

Ягода — це дівчина, яка працює в щойно відкритому американському супермаркеті і досі не знайшла свого особистого щастя. Втомлена цілоденною роботою і роздратована тим, що інша продавщиця майже з-під носа вихопила симпатичного чолов’ягу, який кокетував з нею, дівчина вже зачинила касу і відмовляє бабусі, яка молить вибити їй чек за покупку, бо завтра в її онука день народження. «Приходьте завтра». Бабуся, що звикла до патріархальних стосунків у невеликих крамницях, не розуміє цього нового життя і мало не плаче. Через деякий час, коли продавці вже збираються додому, супермаркет захоплює озброєний терорист. І починаються типові дії, щоб визволити заручників. Терорист, в минулому учасник війни, ще й досі в стані стресу, і, як невдовзі з’ясовується – це онук тієї ображеної бабусі, за яку і прийшов помститися. Особиста образа в нього виливається у глобальну образу на несправедливість, породжену американізацією життя. Він не злий (коли на нього накричали затримані сміливіші жінки, він їх випустив), але «психований». Режисер саркастично змальовує дії прихильника нової демократії «голуба» — керівника поліції і носія тоталітарного духу Югославії «яструба» — керівника ЗМОПу, який на захват одного терориста кидає цілий загін бійців, а вони, виконуючи завдання, використовують паралітичний газ. Проте дівчата зривають з них протигази, надягають їх і вискакують з крамниці, бійці замість терориста засинають, а він тікає. Ягода, захоплена його сміливістю, з ним. Симпатія до дівчини трохи пригасила його агресію і стрес, він спокійно йде з поліцією, а Ягода приковує і себе до його наручників. Натовп вітає їх, як героїв. До «воронка», куди сіли хлопець і дівчина, підходить схвильована бабуся і благословляє онука... Сміх і сльози. Розтрощена країна стогне і сміється з себе.

Інша тональність у фільмі відомого сербського режисера Любиша Самараджича «Ledina». Ми писали вже про його попередню картину «Небесний гачок», яку він знімав під час бомбардування Бєлграда військами НАТО і вселяв у співвітчизників надію на краще майбутнє. І ось нові часи в районі Новий Бєлград. Ті ж самі обивательки, як і до війни, що слідкують за сусідами, підглядають чуже життя і зустрічаються всюди. Вдівець, який після війни знаходить нову опору в тому, щоб зробити перед домом квітник і сад, і разом з однодумцем копає землю вдень, а сам — навіть уночі. Проте хамовиті молодики, психіка і мораль яких скалічені війною, руйнують цю ділянку і, коли ентузіаст кидається до них, б’ють і брутально ображають його. Доведений до відчаю і охоплений жадобою помсти, він вирішує вночі не спати і з рушницею (здається, що в цій країні у кожного є зброя), попиваючи раку, очікує на балконі насильників. В цьому самому домі недавно оселилася родина хорватських музикантів з маленьким сином, що перебралася із зруйнованого Дубровника. Сусіди вважають їх чужинцями, постійно підглядають за ними, а з хлопчиком ніхто в дворі не хоче гратися. Єдина втіха в нього — котик Коля. Фільм закінчується трагедією. Котик загубився, і хлопчик вночі, коли батьки вже сплять, виходить шукати його і знаходить на ділянці перед домом. На запитання сп’янілого сусіди з балкона «Хто там?» хлопчик не озивається, той навмання стріляє в темряву і смертельно ранить малого... Смерть дитини — символ загрози майбутньому, якщо люди не зупиняться, не побудують нових толерантних стосунків і не відновлять нормального життя. Так вважає режисер. «Все починається з людини і закінчується людиною», — казав він на дискусії, яка виникла після перегляду стрічки. Німецький глядач звинуватив його в фашизмі, бо він «вбиває» дитину у фільмі, напевно, ототожнюючи режисера з тими, хто вбивав у Косовому. Зал обурено загомонів і запропонував глядачеві покинути приміщення. Режисер спокійно нагадав, що фашизм народився в Німеччині. Самараджич розповів, що існують гарні партнерські стосунки з новими республіками, в цьому випадку з Хорватією, і болгари допомогли, їхня участь відзначена у фільмі. Хочеться підкреслити, що режисер розв’язує питання про національні розбіжності коректно. Хорвати у фільмі — носії високої культури не тільки в духовному плані (вони музиканти), а й у буденному житті. Тактовно показані і статеві стосунки, на відміну від багатьох сучасних стрічок. Фільми цього регіону об’єднує і явна антиамериканська тенденція.

Якісь натяки на «пострадянський світ» подекуди з’являються в картинах інших країн. В іспанців у «Болгарських коханцях» ідеться про гарного голубого полюбовника-болгарина. В американській стрічці «24 години» серед мафіозі є і росіянин, в англійському тексті звучать і російські репліки. Фільм німецького продюсера Артура Браунера «Бабин яр» присвячений нашій жахливій історії. Стрічку зроблено у співробітництві з білорусами. І там, де відчувається білоруський матеріал, це добре. В цілому німецький акторам не вдалося перевтілитися в образи наших людей, відтворити наш менталітет та місцеві особливості. Жахів показано багато, але вони не викликають у глядачів тих почуттів, яких сподівалися творці фільму (як у тому вислові: «Він лякає, а мені не страшно»). Робота невдала. Ідеали, якими жили радянські люди та ділилися із братніми країнами, наприклад, НДР, відображені в досить теплій картині «Ґуд бай, Ленін!» німця Вольфґанґа Бекера, нагородженій премією за найкращий європейський фільм. Стара жінка, що впала в кому за часів НДР, прокидається, коли республіки вже не існує. І рідні, хвилюючись за її стан, намагаються приховати цю новину і зберегти хоча б деякі атрибути ендеерівського життя. Саме в цей час нам довелося побувати у ветерана кінематографа Едіт Вешер, давньої приятельки покійної Тетяни Дерев’янко. Едіт з друзями ще не бачили фільму і цікавилися ним. «Ми ж бо не були в комі тоді й самі бачимо, як було і є». В день нашої зустрічі в Берліні, куди з’їхалися люди з багатьох міст, відбулася грандіозна 500-тисячна демонстрація протесту проти війни в Іраку. Едіт Вешер та її друзі були серед головних організаторів цієї акції...

Те, що кінематограф Центральної і Східної Європи не зайняв належного місця на Берлінале, можна віднести на рахунок пріоритетів нової дирекції фестивалю. Український фільм опинився в Берліні завдяки зусиллям МКФ «Молодість» та посольства України у ФРН. Словенський — завдяки кіноринку, один із сербських — бо копродукція з німцями, а фільм Л.Смараджича запросив керівник «Панорами». Стрічка Б. Медайської вже була минулого року показана у Вісбадені. Фахівці, які працювали на Берлінале в минулому і побудували в Берліні «дім» Центрально- і Східноєвропейського кінематографа, М. де Гадельн і Г.І.Шлеґель, – на Венеціанському кінофестивалі, і їхня відсутність на Берлінале негативно відбилася на презентації кіномистецтва цього регіону. Що ж, сподіватимемося на позитивні зміни в майбутньому.