«У при­ни­женні не мож­на жи­ти і пе­ре­ма­га­ти. Я ду­маю, що ук­раїнський на­род досі не пе­реміг, бо пе­ре­жи­ває ве­ли­ке істо­рич­не при­ни­жен­ня. Вся­ка на­во­лоч йо­го при­ни­жує, а він десь за­гу­бив у собі відпорність. Йо­му ка­жуть, що він мен­шо­вартісний – він звик». (Із ви­с­ту­пу Ліни Ко­с­тен­ко на пре­зен­тації кни­ги «Бе­ре­с­теч­ко» в Ук­раїнсько­му домі).

Про­ци­ту­вав­ши Ліну Ко­с­тен­ко, хо­чу за­про­по­ну­ва­ти ук­раїнсько­му на­ро­ду, який ще й досі пе­ре­жи­ває ве­ли­ке при­ни­жен­ня, та­ке ось кіно. Про фут­бол. Як­раз до 2012 ро­ку мож­на зня­ти. А щоб ук­раїнцям фільм був ріднішим і бли­ж­­чим, то за тло стрічки візьме­мо зна­ме­ни­тий матч київ­сько­го «Ди­на­мо» про­ти німець­кої ко­ман­ди під час фа­ши­с­тсь­кої оку­пації Києва у 1942 році. Пам’ятаєте ту ле­ген­ду, ко­ли «Ди­на­мо» ніби­то ви­г­ра­ло у німців і буцімто за це усі гравці бу­ли розстріляні? Кра­си­ва ле­ген­да! Отож на цьо­му тлі бу­ду­ва­ти­ме­мо сю­жетні лінії на­шо­го кіно, яке на­зве­мо – «Матч смерті». Хо­ро­ша на­зва. Інтри­гує. Те­пер при­ду­маємо ге­роїв і ан­ти­ге­роїв, до­да­мо до сю­же­ту, за всіма пра­ви­ла­ми кінос­це­нар­ної май­стер­ності, тро­хи ко­хан­ня, кра­п­лю (бо тра­гедія ж) сек­су, в міру політи­ки, тро­хи війни, тро­хи Ба­би­но­го Яру, щоб бу­ло страшніше й трагічніше, ну, і зви­чай­но ж, ба­га­то фут­бо­лу.

Го­ло­вним ге­роєм не­хай бу­де во­ро­тар і капітан київсько­го «Ди­на­мо». Да­мо йо­му ім’я – Ко­ля Раневич.

У Ра­не­ви­ча не­хай бу­де мо­лод­ший брат Сте­пан. Відпо­відно теж Ра­не­вич. Він бу­де од­ним із ор­ганіза­торів київ­сько­го підпілля. Роз­но­си­ти­ме ан­ти­фа­шистські листівки і пла­ка­ти.

А ще до по­зи­тив­них ге­роїв на­ле­жить сім’я Свірських: Олек­сандр Ру­ви­мо­вич, йо­го дру­жи­на Руфіна Львівна, син Міша та донь­ка Со­фоч­ка.

Ма­лень­ку ди­тин­ку тре­ба, щоб, ко­ли єврейсь­ку сім’ю ве­с­ти­муть до Ба­би­но­го Яру, во­на втек­ла і її потім усі добрі лю­ди пе­ре­хо­ву­ва­ли від ук­раїнських поліцаїв.

Прізви­ща у всіх по­зи­тив­них ге­роїв, як ба­чи­мо, не ук­раїнські, але нічо­го, так за­ду­ма­но.

Ще до них до­да­мо кра­си­ву жінку Ан­ну. Без прізви­ща. Во­на, у ході роз­повіді, по­ки­не сво­го чо­ловіка ук­раїнця Ге­оргія Швид­ка, не­га­тив­но­го ге­роя, теж фут­боліста, і по­ко­хає Ко­лю Раневича. Що по­ро­биш – лю­бов зла…

Те­пер пе­рей­ді­мо до не­га­тив­них ге­роїв. Окрім Швид­ка, ще од­ним не­га­тив­ним бу­де та­кий собі ти­по­вий хо­хол, яко­го ми зму­си­мо на по­чат­ку війни тяг­ти до­до­му ме­та­ле­ву сітку від ліжка, на­кри­ва­ти її п’ять­ма ма­т­ра­ца­ми, щоб під нею пе­ре­сидіти бом­бар­ду­ван­ня. А ще він у нас зби­ра­ти­ме по ву­ли­цях німецькі листівки, зри­ва­ти­ме пла­ка­ти і зно­си­ти­ме те все до­до­му, бо то ду­же хо­ро­ший папір для підти­ран­ня гуз­на. Ім’я цьо­му ге­рою да­мо про­сте і до бо­лю знай­о­ме… на­зве­мо йо­го – Та­ра­сом Гри­го­ро­ви­чем. А ще Та­рас Гри­го­ро­вич у ко­му­нальній квар­тирі підгля­да­ти­ме у зам­ко­ву шпа­рин­ку до кімна­ти Раневича, за що от­ри­має від го­ло­вно­го ге­роя до­б­ря­чо­го коп­ня­ка но­гою по жир­них сідни­цях і стук­неть­ся го­ло­вою об двері.

Ще од­ним не­га­тив­ним ге­роєм у нас бу­де бур­гомістр Ки­єва, за­кон­но об­ра­ний на збо­рах місько­го про­во­ду ОУН. Ім’я про­сте, без на­тяків – Ба­разій Пав­ло Іва­но­вич. Він у ви­шитій со­рочці зустріча­ти­ме біля ЦУ­Му німців, які всту­па­ти­муть до Києва. На фа­саді будівлі май­оріти­муть жов­то-бла­китні пра­по­ри. Ра­зом із ним фа­шистів стріча­ти­муть ще ба­га­то ки­ян, і се­ред них дві дівчи­ни у націо­наль­но­му ук­раїнсько­му одязі, які ма­ють підне­с­ти оку­пан­там хліб-сіль. Але во­ни за­бу­дуть йо­го на ви­ши­то­му руш­ни­ку у за­галь­но­му ту­а­леті (без пе­ре­го­ро­док, з дірка­ми у підлозі). Ну, за­кортіло дівча­там, і за­бу­ли там хліб-сіль на під­ві­кон­ні. Ба­разій обізве їх «тва­рю­ка­ми». Це тре­ба, для ство­рен­ня не­га­тив­но­го об­ра­зу ге­роя. Ко­ли ж дівча­та по­ква­пом за­би­ра­ти­муть із за­галь­ної вби­ральні ук­раїнські націо­на­льні сим­во­ли, то зро­би­мо так, щоб ви­ши­тий ук­раїнський руш­ник упав на підло­гу. В лай­но. Але дівчат­ка обтрусять йо­го, по­кла­дуть звер­ху хліби­ну і підуть стріча­ти німців. Сце­на хо­ро­ша, з підтек­с­том.

Бур­гомістр Пав­ло Іва­но­вич, про­гнув­шись, ви­го­ло­шу­ва­ти­ме німець­ко­му ге­не­ра­лу вірнопідда­ниць­ку про­мо­ву: «Маю за­пев­ни­ти вас у повній та щирій ло­яль­ності ук­раїн­сько­го народу до ве­ли­кої Німеч­чи­ни. Вірю, що спільни­ми зу­сил­ля­ми ми по­бу­дуємо на нашій ба­га­то­ст­раж­дальній землі вільну Ук­раїну!»

Бу­де у на­шо­му кіно і ще один не­га­тив­ний ге­рой. Точніше, не та­кий уже щоб ду­же не­га­тив­ний, а та­кий… при­ду­ро­чок, не спов­на ро­зу­му, але міліціонер. Для сміху. В кіно ду­же до­б­ре ма­ти та­ко­го смішно­го чо­ловічка, щоб роз­ря­д­жа­ти на­пру­гу. Да­мо йо­му прізви­ще ко­заць­ке, щи­ро ук­раїн­ське – До­б­ри­день. Він бу­де усю­ди ви­с­ка­ку­ва­ти, як мішком вда­ре­ний, з пісто­ле­том у руці, і ка­за­ти­ме: я – До­б­ри­день!

Те­пер маємо по­вну кар­тин­ку не­га­тив­них ге­роїв. Як ба­чи­мо, німців се­ред них не­має, усі ук­раїнці. Німці – у дру­го­ряд­них ро­лях. Та й на­що, кіно ж не про німців, а про за­про­данців-хахлів.

А події роз­гор­та­ти­муть­ся так:

Во­ро­тар Раневич рветь­ся на фронт за­хи­ща­ти Київ і за­охо­чує на цю свя­ту спра­ву усю фут­боль­ну ко­ман­ду. Як­би не Ра­не­вич – ніхто б і не пішов. До них, ви­яв­ля­ю­чи па­тріотизм, приєднується і Міша Свірський. Хо­ча вчи­нок і не вмо­ти­во­ва­ний, ад­же Міша до фут­бо­лу ніяко­го діла не має, але, мо­же, він силь­но лю­бить ук­раїнську зем­лю і йде до­б­ро­воль­цем її за­хи­ща­ти.

Далі бу­де бій за Київ, у яко­му Ра­не­вич, уга­дав­ши за зву­ком траєкторію па­да­ю­чої бом­би (голкіпер!), ря­тує Мішу Свір­сько­го та ще ко­гось із за­хис­ників, а сам дістає по­ра­нен­ня. Їх візьмуть німці у по­лон.

Бур­гомістр Аб­разій, Та­рас Гри­го­ро­вич і Швид­ко, як ми вже го­во­ри­ли, стріча­ють у Києві німців.

Ра­не­ви­ча і Свірсько­го три­ма­ють у та­борі для військо­во­по­ло­не­них.

Та­рас Гри­го­ро­вич тим ча­сом, одяг­ну­тий в поліцейсь­ку уні­фор­му з ОУНівською сим­волікою, за­би­рає ду­шев­но­­хво­рих з лікарні ко­па­ти рів у Ба­би­но­му Яру, в яко­му бу­дуть хо­ва­ти вби­тих євреїв. Ко­ли пси­хи йо­го ви­ри­ють, їх там усіх і постріля­ють.

По то­му ук­раїнські поліцаї зга­ня­ти­муть євреїв з усь­о­го Ки­єва до Ба­би­но­го Яру на за­ги­бель. Сю­ди ж по­тра­пить і сім’я Свірських. Со­фоч­ка вте­че. Ан­на пе­ре­хо­ву­ва­ти­ме її у са­рай­чи­ку, де ко­лись зай­ма­ла­ся лю­бов’ю із Ра­не­ви­чем.

По­ки там що, фут­боліст Швид­ко, аби по­ка­за­ти, як ве­се­ло ста­ло жи­ти при німцях, за­про­по­нує бур­гомістру скле­па­ти з ло­яль­них до оку­паційної вла­ди спорт­с­менів ук­раїн­ську національ­ну фут­боль­ну ко­ман­ду і на­зва­ти її «Рух». А та­кож зібра­ти за­лиш­ки київсько­го «Ди­на­мо» в ко­ман­ду під на­звою «Старт». І про­ве­с­ти між ни­ми фут­боль­ний матч.

Бур­гомістр Абразій, ви­шу­ку­ю­чи ди­намівців, виз­во­ляє з та­бо­ру Ра­не­ви­ча та Свірсько­го. Чо­го ще й Свірсько­го? Бо Ра­не­вич за­пев­няє, що Міша до­б­рий фут­боліст, ря­тує дру­га. Але ж, яка на­во­лоч, цей ха­хол бур­гомістр! Він ка­же Ан­ні, що мо­же виз­во­ли­ти Раневича тільки тоді, ко­ли во­на ста­не йо­го, бур­гомістра, лю­ба­с­кою. Ан­на жерт­вує сво­єю че­с­тю за­ра­ди ко­ха­но­го.

Гри­горія Швид­ка при­зна­ча­ють за­ступ­ни­ком бур­гомістра зі спор­ту, у ньо­го ве­ликі пла­ни на май­бутнє. Він хо­че вла­ш­ту­ва­ти ба­га­то фут­боль­них матчів з ко­ман­да­ми німець­ких во­яків. Але спо­чат­ку, так би мо­ви­ти, проб­ний матч – «Рух» про­ти «Стар­ту».

І ось на стадіон ви­хо­дять дві ко­ман­ди: національ­на ук­раїнська у жов­тих май­ках і синіх тру­сах, і ко­ман­да Раневича «Старт» в чер­во­них май­ках і білих тру­сах. Це ду­же важ­ли­во, у яких тру­сах і май­ках хто вий­де. Звісно ж, ук­раїнські за­про­данці з ко­ман­ди «Рух», за за­ду­мом тре­не­ра-гравця Швид­ка, по­винні ви­г­ра­ти. Але не так ста­неть­ся, як за­ду­му­ва­ло­ся – чер­во­но-білі роз­не­суть ущент жов­то-бла­кит­них швидківців. Потім бу­дуть де­сят­ки пе­ре­мож­них матчів «Стар­ту» з німець­ки­ми сол­да­та­ми і на­решті німці при­ве­зуть з Німеч­чи­ни своїх про­фесійних фут­бо­лістів, у яких Раневич із хлоп­ця­ми, не без до­по­мо­ги Свір­сько­го, теж ви­г­ра­ють і… підуть усі у чор­не не­бут­тя.

Як вам та­ке кіно?

Пев­но, ук­раїнський чи­тач по­ду­має, що ав­тор цьо­го опу­су про­сто про­во­кує йо­го на скан­дал або ж з’їхав з глуз­ду й пе­ре­ка­зав якийсь сон ря­бої ко­би­ли.

Але ні – це справжній сце­нарій ху­дож­нь­о­го фільму, і я пе­ре­ка­зав йо­го, ні на йо­ту не відійшов­ши від оригіна­лу. Сце­нарій є в Інтер­неті на сайті http://graphomanoff.uaforums.net/—vt941.html. Охочі мо­жуть оз­най­о­ми­ти­ся. Він так і зветь­ся «Матч смер­ти», і йо­го хо­че зніма­ти якась російська студія «РЕ­КУН-СИ­НЕ­МА» (при­наймні так за­зна­че­но на ти­тульній сторінці). Хто на­пи­сав сце­нарій, не за­зна­че­но. Але мож­на здо­га­да­ти­ся.

Та най­зу­х­валіше в цій історії те, що «РЕ­КУН-СИ­НЕ­МА» на­ду­ма­ла зніма­ти фільм про негідників-ук­раїнців са­ме тут, на нашій ук­раїнській землі; що ці сіне­ма­творці за­лу­ча­ють на ролі ук­раїнських зрад­ників, поліцаїв і при­дурків са­ме на­ших ук­раїнських ак­торів (уже навіть ус­тиг­ли роз­да­ти де­ко­му для про­чи­тан­ня сце­нарій); а до всьо­го то­го, ще й по­ка­зу­ва­ти­муть те кіно у нас, в Ук­раїні, і ми за­пла­ти­мо за пе­ре­гляд, компенсувавши та­ким чи­ном їхні ви­т­ра­ти на зйом­­ки. Про­те, ду­мається мені, що фільм зніма­ти­меть­ся не ли­ше для ук­раїнців. Во­ни про­дуб­лю­ють йо­го англій­ською і бу­дуть де­мон­ст­ру­ва­ти іно­зем­цям під час євро­чемпіона­ту у 2012 році… А ми на все це бу­де­мо спокійно ди­ви­ти­ся.

Бо­ю­ся, що так во­но й бу­де. Бо­ю­ся, що в на­шо­му уряді на­віть знай­дуть­ся ті, хто ще й дер­жав­них гро­ше­ня­ток підки­не на це кіно. Бо­ю­ся, що й ак­торів куп­лять. А чо­му ні? Ад­же знай­ш­ли си­на й ону­ка ве­ли­ко­го Бог­да­на Ступ­ки на роль негідників у російсько­му кінофільмі «Мы из бу­ду­ще­го 2», де, під спів Ва­кар­чу­ка, ук­раїнців роз­ма­за­ли по під­лозі як тільки хотіли. Ма­ло то­го, в од­но­му зі своїх інтер­в’ю на за­пи­тан­ня ко­ре­с­пон­ден­та: «Навіщо ви взя­ли­ся гра­ти та­ку негідниць­ку роль?», – Ступ­ка відповів, мов­ляв, я ак­тор, а ак­тор по­ви­нен гра­ти. На­про­шується у відпо­відь: «А я сол­дат, я по­ви­нен стріля­ти!» – і ви­пу­с­ти­ти чер­гу із ав­то­ма­та по своїх, по ук­раїнцях. А зброя ж у будь-яко­го мит­ця, тим па­че ак­то­ра, знач­но сильніша ав­то­матів і гар­мат – во­на стріляє в ду­шу. «Чи знаєш ти, як силь­но в ду­шу б’є», па­не Ва­кар­чук? І чи не му­чить вас сумління, Ос­та­пе, Дми­т­ре і Святосла­ве, за те, що по­ра­ни­ли не од­но­го юно­­го ук­раїнця. А мо­же, і вби­ли. Мо­же, ти­сячі мо­ло­дих хлопців і дівчат ніко­ли більше не за­хо­чуть на­зи­ва­ти­ся ук­раїнця­ми після пе­ре­гля­ду фільму із ва­шою уча­с­тю.

Усі ці фільми, кни­ги, те­ле­пе­ре­дачі, в яких ук­раїнець по­ка­за­ний жадібним зрад­ни­ком, бо­я­гу­зом, за­про­дан­цем, ду­рисвітом, не­чу­па­рою, спря­мо­вані на те, щоб не ви­пу­с­ти­ти нас з ото­го во­ля­чо­го ста­ну при­ни­жен­ня, бо при­ни­же­ні, як ка­за­ла по­ете­са, не пе­ре­ма­га­ють. І все це ро­бить­ся не про­сто з дурі чи від вро­д­же­но­го цинізму і без­куль­тур’я яко­гось од­но­го чи двох єврейсь­ких чи російських ав­торів. Ні і ще раз – ні! Це да­ле­ко­гляд­на політи­ка на зни­щен­ня Ук­раїнця! А він по­топ­та­ний і при­ни­же­ний май­же у всіх російсько­мов­них фільмах. Як ви га­даєте, чо­му росіяни своїм вла­сов­цям у се­бе в Росії став­лять пам’ят­ни­ки, а нам по­ка­зу­ють кіно «Мы из бу­ду­ще­го 2», де ук­раїн­ська жінка ук­раїнсько­го воїна УПА на­зи­ває фа­ши­с­том, де ук­раїнці з не­на­ви­с­тю вби­ва­ють ук­раїнців? Або зга­дай­те давній «Та­ёж­ный ро­ман», де п’яний і го­лод­ний росій­ський офіцер іде наїсти­ся до офіце­ра ук­раїнця. Дру­жи­на ук­раїнка по­дає п’яниці борщ. А той «с нєго­до­ванієм» ба­чить там му­ху. Ук­раїнська гос­по­ди­ня вий­має її з тарілки паль­ця­ми і ка­же: «Нічо­го, їжте, їжте». Але п’яний росій­ський офіцер гид­ли­во відсу­ває той борщ… Чи ж не со­ром­но після та­ко­го кіно на­шим жінкам бу­де при­зна­ва­ти­ся, що во­ни ук­раїнки? Або епізод з іншо­го кіно, ко­ли мос­каль уби­ває ук­раїнця і з піною біля ро­та кри­чить: «Ето тібє за Крим!». Чи інший епізод, де жлоб водій (ук­раї­нець, зви­чай­но) не хо­че поділи­ти­ся бен­зи­ном з росій­ським водієм, який тер­пить у до­розі біду… Чи їсть са­ло, на очах у го­лод­них по­ло­не­них і ні з ким не ділить­ся… При­кладів мож­на на­ве­с­ти сотні, шко­да па­пе­ру.

А де ж на­ша відпорність? Чи хоч хтось із ук­раїнських чи­нов­ників за­бо­ро­нив по­ка­зу­ва­ти у нас ці фільми? Мо­же, хоч якийсь ук­раїнець дав по пиці ре­жи­се­ру і сце­на­ри­с­ту, які зня­ли це? Мо­же, хоч ви­с­ту­пив у пресі, на радіо чи по те­ле­ба­ченні з осу­дом? Та ж ні, не при­га­дується та­ко­го. На­що роз­па­лю­ва­ти міжнаціональ­ну во­рож­не­чу, ще чо­го до­б­ро­го зви­ну­ва­тять у ан­ти­семітизмі чи ру­со­фобії, а ми ж то­ле­рантні, ви­хо­вані, ми ж євро­пейці.

Як­би дер­жа­ва се­бе по­ва­жа­ла, то ці го­ре-митці вже дав­но б по­ка­зу­ва­ли свої фільми в Росії чи Ізраїлі й бу­ли б ого­ло­шені нев’їзни­ми до на­шої країни. А з них, як ба­чи­мо, що з гу­с­ки во­да. За­те зав­важ­те, який ґвалт зчи­нив­ся в Ук­раїні про­ти ук­раїнсько­го пись­мен­ни­ка Ва­си­ля Шкля­ра, ко­т­рий у своєму ро­мані трьох мос­калів на­звав ка­ца­пу­ра­ми!

Я нічо­го не маю про­ти росіян чи євреїв, у ме­не ба­га­то до­б­рих при­ятелів і друзів тієї й іншої нації, мені з ни­ми є про що по­го­во­ри­ти, але ж, ви­бач­те, при­ду­ма­ти та­ке кіно, яке я допіру пе­ре­ка­зав, і приїха­ти до нас йо­го зніма­ти, і за­лу­ча­ти на­ших ак­торів – це ж про­сто відвер­та хуц­па! Це цинічна, на­хра­пи­с­та, без­пар­дон­на, свавільна, ха­мо­ви­та, не стри­ма­на ніяки­ми мо­раль­но-етич­ни­ми нор­ма­ми на­хабність, після якої роз­во­диш ру­ка­ми і не знаєш, як по­во­ди­ти­ся!

Не мож­на спокійно ди­ви­ти­ся, ко­ли вся­ка на­во­лоч те­бе при­ни­жує, ко­ли насміха­ють­ся над твоїми сим­во­ла­ми, ко­ли ги­дять твої свя­тині. Тре­ба без­за­с­те­реж­но відки­ну­ти оте ди­ке, на­са­д­же­не нам чу­жим на­ро­дом: «Як­що те­бе вда­ри­ли по одній щоці – підстав і дру­гу». Тре­ба відра­зу да­ва­ти здачі тим, хто цинічно, з єхидство паскудить тобі в душу. Бо принижені ніколи не перемагають!