"Ну, ліс. Ну, крос. Ну і що? Не впечатляєт"(почуте після перегляду)

1 черв­ня в Кіно­па­лаці відбу­лися прес-кон­фе­ренція з во­ло­дар­кою «Зо­ло­тої паль­мо­вої гілки» цьо­горічно­го Каннсь­ко­го МКФ Ма­ри­ною Вро­дою, про­дю­се­ром фільму Фло­ранс Кел­лер та пе­ре­гляд ко­рот­ко­ме­т­раж­но­го фільму «Крос».

Лю­би­телі ес­т­рад­ної по­пси не мо­жуть поціну­ва­ти гар­мо­нійну кра­су му­зи­ки кла­сич­ної. В кіно – ана­логічно: тех­нічна надмірність і трю­кацькі ви­вер­ти голлівудсь­ко­го кіно глу­шать настільки, що гля­дач не мо­же сприй­ня­ти чо­гось іншо­го. Кращі фільми світо­во­го, і в то­му числі ук­раїнсько­го кіно зна­хо­дять у зви­чай­них, по­всяк­ден­них ре­чах глиб­ший смисл і про­по­ну­ють гля­да­чеві до­лу­чи­ти­ся до цьо­го спільно­го зна­хо­д­жен­ня. І чу­до­во, що журі Каннсь­ко­го МКФ оціни­ло та­ку вла­с­тивість фільму Ма­ри­ни Вро­ди, уче­ниці Ми­хай­ла Іллєнка.

Перш, ніж пе­рей­ти без­по­се­ред­ньо до інтер­пре­тації фільму, хо­чу звер­ну­ти ува­гу на кілька йо­го ху­дожніх особ­ли­во­с­тей. Пер­ша: ре­алії в ньо­му ук­раїнські (навіть те, що ла­конічні роз­мо­ви пер­со­нажів чуємо російською, – це та­кож з на­ших ре­алій), але во­ни є вод­но­час універ­саль­ни­ми. Дру­га: пер­со­нажі безіменні, і в стрічці ма­ють зна­чен­ня не їхні іме­на, а суть то­го, що відбу­вається. Та­кий ха­рак­тер по­дачі подій – та­кож оз­на­ка універ­саль­ності, як­що хо­че­те, прит­че­вості. Третє: фільм май­же без слів – і це не то­му, що ре­жи­сер­ка хотіла зе­ко­но­ми­ти на суб­ти­т­ру­ванні, а в де­валь­вації слів. Це тільки наші су­часні політи­ки жи­вуть лукавим сло­вом, не поміча­ю­чи, що во­но ніяк не підкріпле­не капіта­лом кон­крет­них справ.

У фільмі домінує спо­с­те­ре­жен­ня за жит­тям, і нам да­ють мож­ливість де­таль­но роз­ди­ви­ти­ся йо­го фраґ­мент, у яко­му, на пер­ший по­гляд, нічо­го особ­ли­во­го не відбу­вається. Стар­шо­клас­ни­ки на уроці фізкуль­ту­ри біжать крос. У лісі. Але тільки не­уваж­ний не по­ба­чить подій, які ма­ють під­текст, а то й на­би­ра­ють ме­та­фо­рич­но­го зна­чен­ня. Під час кросу гру­па «сачків» відко­люється від решти шко­лярів і ба­жає бо­дай чи­мось роз­ва­жи­тись (при­га­дується щось ана­логічне, тільки з молод­ши­ми за віком шко­ля­ра­ми зі зна­ме­ни­то­го фільму Фран­суа Трюф­фо «400 ударів», що­прав­да, во­ни бігли в місті). Гру­па, яка ігно­рує крос, має сво­бо­ду, але сво­бо­да по­тре­бує на­пов­нен­ня. Але в тім і про­бле­ма, що на­пов­ни­ти її не­має чим. То­му й за­ли­шається – за­па­ли­ти, стрель­ну­ти цигарку, вда­ри­ти слаб­шо­го пси­хо­логічно. Той, ко­го вда­ри­ли, ви­па­дає зі сво­го се­ре­до­ви­ща. Відри­вається від то­ва­ришів, іде на­вман­ня лісом, зганя­ю­чи свою злість і об­ра­зу, б’є пру­том кущі. Не­сподіва­но на­ти­кається на трьох зло­чинців, які по­ра­ють­ся біля тру­па щой­но вби­то­го ни­ми чо­ловіка. По­ба­че­не об­пікає, лякає, і хло­пець ки­дається нав­тікача. Біжить дов­го, навмання, аж по­ки не вибігає до лісо­во­го озе­ра, на пляж, до лю­дей, де вже мо­же відчу­ти се­бе в без­пеці. Ка­ме­ра па­но­ра­мує по відпо­чи­ва­льниках, се­ред яких наш зна­й­о­мий у чор­но­му ко­с­тюмі ле­жить на піску й спо­с­терігає за бігу­ном у на­дувній кулі на воді. І тут маємо третій різно­вид бігу – це роз­ва­га, що при­жи­лась ос­таннім ча­сом на пля­жах. Ко­лись Ви­соць­кий співав: «Хо­ро­шо: сре­ди бе­гу­щих пер­вых нет и от­ста­ю­щих. Бег на ме­с­те об­ще­при­ми­ря­ю­щий…» Тут же маємо біг аб­со­лют­но без­глуз­дий, навіть без­глуз­ді­ший за той, що білка в ко­лесі.

От­же, маємо кілька різно­видів бігу: ви мо­же­те бігти за чиїмось на­ка­зом – це крос. Ви мо­же­те бігти, ря­ту­ю­чись від не­без­пе­ки, – це вте­ча. І, на­решті, ви мо­же­те ста­ти за­руч­ни­ком мод­ної, нав’яза­ної вам роз­ва­ги, – і за цей біг ви ще й пла­ти­те гроші.

Ха­рак­тер­но, що у фільмі «Крос» ак­тив­ною дійо­вою осо­бою є при­ро­да. Фільм зніма­ли в Пу­щі-Во­ди­ці під Києвом – са­ме ту­ди хо­дить трам­вай, і за­вдя­ки цій обставині ліс став місцем відпо­чин­ку. При­ро­да участі в подіях ніби й не бе­ре, але во­на до­по­ма­гає про­чи­та­ти ще один сенс по­ка­за­но­го. Ліс – це мов­чаз­ний свідок, який ви­с­ту­пає кон­тра­с­том до мар­нот людсь­ко­го жит­тя, під­крес­­лює цю мар­но­ту.

Фільм викликає ефект присутності: це ще раз підтверди­ло ви­со­кий рівень май­стер­ності мо­ло­дих наших опе­ра­то­рів. А та­кож та­ку важ­ли­ву річ, як взаємо­ро­зуміння ре­жи­се­ра і опе­ра­то­ра. «Ро­би­ти кіно потрібно з людь­ми, які те­бе ро­зуміють, – ска­зала Ма­ри­на Вро­да на прес-кон­фе­рен­ції. – Я не мо­жу до­во­ди­ти, чо­му мені потрібен са­ме цей кадр, скажімо, чо­му трам­вай на по­чат­ку їде так дов­го».

І на завершення. Держава не підтримує молодих, а ми ма­ємо он яку нагороду. А якби підтримувала?