Вихід книж­ки кіно­ре­жи­се­ра і мис­ли­те­ля Андрія Тар­ковсь­ко­го «За­кар­бо­ва­ний час» ук­раїнською – знач­на подія в на­шо­му кіне­ма­то­графічно­му житті (1). Пра­цю вже пе­ре­кла­де­но на 18 мов світу, й мож­на тільки по­радіти, що й ми, ук­раїнці, мо­же­мо чи­та­ти Тар­ковсь­ко­го рідною мо­вою, до­лу­ча­ти­ся до цьо­го ше­де­в­ру – філо­софсь­ко­го роз­ду­му над фе­но­ме­ном кіно. Андрій Тар­ковсь­кий пра­цю­вав над кни­гою впро­довж усь­о­го жит­тя, во­на невідрив­на від йо­го твор­чості ре­жи­серсь­кої, від йо­го фільмів. Влас­не, Тар­ковсь­кий-те­о­ре­тик – це про­дов­жен­ня Тар­ковсь­ко­го-кіно­ре­жи­се­ра у слові. Він не­ча­с­то вдається до те­о­ре­тич­них аб­ст­ракцій, а пе­ре­важ­ну більшість своїх вис­новків та уза­галь­нень ро­бить, спи­ра­ю­чись на свою твор­чу прак­ти­ку, бу­ду­чи пе­ре­ко­на­ним, що твор­чий досвід кож­ної лю­ди­ни є унікаль­ним. Хо­ча, без­пе­реч­но, він не за­ми­кається в колі влас­них фільмів, ча­с­то апе­лю­ю­чи до кла­си­ки кіно світо­во­го, хо­ча із сон­му ви­дат­них виділяв не­ба­га­ть­ох. До най­ша­но­ваніших ним кіно­митців на­ле­жали Олек­сандр До­вжен­ко як по­ста­нов­ник «Землі» та Ро­бер Брес­сон, який «хотів зла­ма­ти ме­жу між об­ра­зом і ре­аль­ним жит­тям, або інши­ми сло­ва­ми, ре­аль­не жит­тя при­му­си­ти зву­ча­­ти об­раз­но і ви­раз­но»(2). Влас­не, та­кою бу­ла ме­та і в са­мо­го Андрія Тар­ковсь­ко­го. Сутєвим і для йо­го прак­ти­ки і для те­орії є те, що кіно він роз­гля­дав ви­ключ­но в кон­тексті над­бань за­галь­носвіто­вої куль­ту­ри, ра­зом з тим чу­до­во ро­зумів йо­го двоз­нач­не ста­но­ви­ще існу­ван­ня між ми­с­тецтвом і фа­б­ри­кою.

Час, ко­ли ви­па­ло йо­му тво­ри­ти, був спов­не­ний ви­со­кої твор­чої на­пру­ги. В СРСР во­на по­си­лю­ва­ла­ся ще й тим, що для твор­чої ре­алізації потрібно бу­ло до­ла­ти спро­тив си­с­те­ми, яка жор­сто­ко по­во­ди­лась зі своїми та­лан­та­ми, – це підтвер­д­жу­ють долі та­ких майстрів, як Олек­сандр До­вжен­ко, Ва­силь Шук­шин, Сергій Па­ра­джа­нов, Ле­онід Би­ков, Іван Ми­ко­лай­чук. Твор­чий дви­гун кож­но­го з них пра­цю­вав не­впин­но, пе­ре­пов­не­ний за­ду­ма­ми, але зму­ше­ний був пе­ре­го­ра­ти, пра­цю­ю­чи намарне. Як наслідок – не­ве­ли­ке чис­ло фільмів і пе­ред­час­на смерть. Са­ме три­ва­ли­ми про­сто­я­ми й по­яс­нює ав­тор по­яву цієї кни­ги – ко­ли не доз­во­ля­ли зніма­ти, Тар­ковсь­кий об­ду­му­вав, чим кіне­ма­то­граф відрізняється від інших ми­с­тецтв, яка спе­цифіка йо­го мож­ли­во­с­тей та кіно­мо­ви, як він сам ро­зуміє го­ловні за­ко­ни ми­с­тецтва. Оче­вид­но, ко­жен та­ла­но­ви­тий ми­тець роз­мірковує над ци­ми про­бле­ма­ми, але не в кож­но­го є дар вис­лов­лю­ва­ти власні дум­ки на па­пері. Син по­ета Ар­сенія Тар­ковсь­ко­го бли­с­ку­че во­лодів сло­вом, а ма­те­ри­не ви­хо­ван­ня за­без­пе­чи­ло йо­му ба­гаті знан­ня, чіткі орієнти­ри й пріори­те­ти в ми­с­тецтві, світо­гляд­ну ши­рочінь. Са­ме то­му йо­го ча­с­то за­про­шу­ва­ли з ви­с­ту­па­ми на най­пре­с­тижніші кон­фе­ренції та кіно­фе­с­ти­валі. Він незмінно фор­му­лю­вав своє ро­зуміння су­час­но­го ми­с­тецтва і йо­го ущербність, кри­ти­ку­вав са­ме по­нят­тя аван­гар­ду в ми­с­тецтві, не бо­я­чись іти всу­пе­реч узвичаєній моді. Си­ла йо­го пе­ре­ко­на­ності бу­ла настільки по­туж­ною, що йо­го ідеї сприй­ма­ли як од­кро­вен­ня.

Тар­ковсь­кий ствер­д­жу­вав, що кіно – це відтво­ре­ний невловимий час, і для ньо­го потрібна то­таль­на на­ту­ра. Він ка­зав, що на­ту­ралізм – бать­ко по­езії, при цьо­му на­го­ло­шу­ю­чи, що сло­во «на­ту­ралізм» нічо­го спільно­го не­має з тим терміном, яким виз­на­ча­ли ха­рак­тер про­зи Фло­бе­ра. Тар­ковсь­ко­го за­хо­пи­ло тлу­ма­чен­ня ча­су як ідеї. Кіно по­вин­не за­кар­бу­ва­ти не тільки біжу­чий час, а й час ми­ну­лий. Чи­ма­ло ува­ги він приділив для ос­мис­лен­ня ча­су як спо­га­ду.

Тар­ковсь­кий до­ступ­но й пе­ре­кон­ли­во, без надмірної на­уко­вої терміно­логії пи­сав про об­раз в кіно, про час, ритм і мон­таж, про мізан­сце­ну й ак­то­ра, про за­дум фільму і сце­нарій, про сто­сун­ки з гля­да­чем і від­повідальність ху­дож­ни­ка. При всьо­му то­му він не по­вто­рю­вав уже відо­ме раніше, на­впа­ки, по­лемізу­вав з усталени­ми пра­ви­ла­ми і по­сту­ла­та­ми, ча­с­то по­си­ла­ю­чись у своїй ар­гу­мен­тації на кла­сиків літе­ра­ту­ри, зо­к­ре­ма на сво­го улюб­ле­но­го Льва Тол­сто­го. «Своє про­фесійне за­вдан­ня я вба­чаю в то­му, щоб ство­ри­ти свій, індивіду­аль­ний плин ча­су, пе­ре­да­ти в кадрі своє відчут­тя йо­го ру­ху – від ле­да­чо­го і мля­во­го до бен­теж­но­го і стрімко­го. (...) Спосіб розчле­ну­ван­ня, мон­таж – по­ру­шує пе­ребіг ча­су, пе­ре­ри­ває йо­го і вод­но­час ство­рює но­ву якість. (...) Будь-яке штуч­не, не­дозріле зсе­ре­ди­ни галь­му­ван­ня або при­ско­рен­ня ча­су, будь-яка не­точність змінен­ня внутрішньо­го рит­му по­ро­д­жу­ють фаль­ши­ве, дек­ла­ра­тив­не скле­ю­ван­ня»(3).

Пи­шу­чи про цю книж­ку, хо­четь­ся ци­ту­ва­ти її без­пе­рерв­но, ад­же на­пи­са­на во­на влуч­но, об’ємно, точ­но. Мож­на ска­за­ти – до­с­ко­на­ло. Для про­фесіоналів во­на про­сто не­обхідна, для ша­ну­валь­ників кіно це не­оціннен­ний досвід.

Було б добре, якби перекладач звернулася до літературного редактора, – це допомогло б уникнути окре­мих мовних огріхів. За­вер­шують кни­гу стат­тя На­талі Со­болєвої «Стал­кер кіно» та фільмо­графія.

1 Андрій Тар­ковсь­кий. За­кар­бо­ва­ний час. Пе­рекл. з рос. /Упо­ряд.-пе­ре­кла­дач На­та­ля Со­болєва. – К. : Аль­тер­прес. – 2011. – 260 с.

2 Там са­мо. – С. 100.

3 Там са­мо. – С. 127 – 128.