Сорок сім років тому мені поталанило потрапити на двомісячні кінорежисерські курси, зорганізовані Держкінокомітетом та Спілкою кінематографістів СРСР. Проводилися вони в Будинку творчості, в підмосковному містечку Болшево. З усіх республік з’їхалися туди молоді кінорежисери зі своїми першими самостійними фільмами або з добротними дипломними роботами.

Найяскравішою постаттю серед них був Андрій Тарковський. Він щойно отримав на Венеційському кінофестивалі за фільм «Іванове дитинство» «Золотого лева». Зрозуміло, Тарковський одразу опинився в центрі уваги і курсантів, і педагогів.

Серед інших запам’ятався мені Михайло Калік. Він також прибув з блискучим фільмом «Людина йде за сонцем». Його картина була несхожа на всі інші, та особливо вразила абсолютно новим музично-шумовим вирішенням. Композитор фільму – Мікаел Таривердієв: це був його дебют у кіно. Тож, які б фільми тоді не обговорювали, в різних аспектах згадувалася талановита стрічка Михайла Каліка.

Грузинський кінематограф репрезентувала Лана Гогоберідзе зі своєю першою картиною «Під одним небом». Наскільки пам’ятаю, то була кінорозповідь про долю грузинської жінки в різні періоди історії Грузії. Фільм складався з окремих новел. Талант режисерки визнали всі.

Білоруський режисер Віктор Туров привіз короткометражний дебют «Зірка на пряжці». Він свідчив про зрілий професіоналізм, що згодом масштабно виявився у його фільмах: «Через кладовище», «Я родом з дитинства», «Війна під дахами», «Люди на болоті» (відзначеним Головним призом МКФ у Карлових Варах, а також Держпремією СРСР). Мене Віктор Туров особливо цікавив ще й як учень О.П. Довженка.

Я був єдиним, у кого не було ще самостійної роботи. І єдиним – без кіноосвіти. Закінчив Харківський театральний інститут.

Керували курсами Михайло Ромм і Юлій Райзман. Ромм показував свій новий фільм, який відразу став знаменитим, – «Дев’ять днів одного року» з О. Баталовим та І. Смоктуновським у головних ролях. Ю. Райзман – фільм «Комуніст» з Є. Урбанським у головній ролі. Мене акторська робота Урбанського просто приголомшила. А це ж був акторський дебют. І який блискучий!

Цілими днями, ночами продивлялися ми, вдумливо обговорювали вітчизняні фільми, зустрічалися з видатними нашими кіномайстрами. Переглядали по кілька разів знамениті фільми Федеріко Фелліні, Інгмара Бергмана, Мікеланджело Антоніоні, Акіри Куросави, інших класиків світового кіно, чиї фільми тоді й можна було подивитися хіба що на отаких курсах або на закритих переглядах у Будинках кіно.

Надзвичайно дружелюбною, доброзичливою, творчою була атмосфера. Яке тактовне, інтелігентне, цікаве за змістом було спілкування між курсантами, педагогами, незалежно від якості творів, представлених молодими! Навіть я, безкартинний, почувався нарівні з усіма. Зокрема з Андрієм Тарковським. За більярдним столом він розповів мені, що родовід Тарковських був родинно пов’язаний з родоводом Карпенка-Карого: «Рідна тітка мого дідуся по батькові була дружиною самого Івана Тобілевича-Карпенка-Карого. І коли б я не вступив до ВДІКу, напевне, навчався б з тобою у знаменитого актора Івана Мар’яненка… І прибув би на курси, як і ти, без фільму. Та ти не горюй: ще невідомо, що краще – приїхати сюди без фільму чи з посереднім».

Михайло Калік додав: «На такі зібрання молодих краще їхати з венеційським «Золотим левом»…» Тарковський засміявся: «Або з такою талановитою стрічкою, як «Людина йде за сонцем». Маєш вибір».

Потім він поцікавився, яким чином я влаштувався на кіностудію О.П. Довженка з театральною освітою. Розповів йому про допомогу Івана Петровича Кавалерідзе. Я мав листа до нього від мого вчителя Івана Олександровича Мар’яненка. Він знімався у фільмах Кавалерідзе і по-дружньому попросив його «взяти мене під своє крило». Почувши ім’я Кавалерідзе, Андрій поклав кий, широким жестом розкатав кулі по столу і в особливому захваті довго говорив про нього як про геніального поета екрану. Фільми «Злива», «Коліївщина», «Прометей» називав шедеврами. Тарковський був щиро задоволений, що саме такий майстер приголубив мене, але не приховував сумніву відносно моєї перспективи пробитися до самостійної постановки фільму саме на кіностудії О.П. Довженка. Нагадав про Григорія Чухрая. Чотири роки той марно носився зі своїм сценарієм «Сорок перший», але здійснив постановку на «Мосфільмі», завоювавши визнання.

Саме в цей момент зайшов Туров з пляшками, закусками. За кілька хвилин ми вже були в Андрієвій кімнаті. Вони почали накривати на стіл, а мені Андрій дав новеньку книжку віршів батька, Арсенія Олександровича Тарковського. Тоді вперше дізнався я, що Андрій – син поета. Книжка була підписана на подив лаконічно: «Михаилу Ильичу Ромму. Благодарю за сына…»

– Я не знав, що ти – син поета.

– Ти й не міг цього знати, бо тримаєш в руках його першу книжку.

Поміж сторінками лежала вирізка, не пам’ятаю вже, з якої газети – інтерв’ю з автором. З нього я дізнався, що поет Арсеній Тарковський добровольцем пішов на війну, був тяжко контужений, під Вітебськом переніс шість ампутацій ноги. Книжка була набрана ще в 1946 в журналі «Звєзда», але зловісна Постанова ЦК Партії про журнали «Звєзда» і «Леніград», націлена на Анну Ахматову й Михайла Зощенка, рикошетом влучила в Арсенія Тарковського: верстку збірки, яку я тримав у руках, було знищено, а йому й Ахматовій було категорично заборонено друкуватися. І лише через шістнадцять років, майже водночас із появою фільму «Іванове дитинство», поезії Тарковського-старшого побачили світ – у 1962 році. Називалася збірка «Перед снігом». Її появу з особливим захопленням зустріла геніальна Анна Ахматова.

Виходить, невипадково вона ще в 1941 році один зі своїх віршів присвятила Арсенію Тарковському. По суті, то була віршована відповідь на його вірш, присвячений їй. Я виписав у курсантський щоденник кілька строф з обох поезій.

Сподіваюся читачеві цікаво буде познайомитися бодай з уривками тих віршів.

А. Тарковський – А. Ахматовій

«Стол накрыт на шестерых,

Роза да хрусталь.

А среди гостей моих

Горе и печаль.

И вино поет из тьмы,

И звенит стекло…

Как тебя любили мы,

Сколько лет прошло.

Каблучки мои в пыли,

Выцвела коса.

И звучат из-под земли

Наши голоса.

А. Ахматова – А. Тарковському

Всё повторяю первый стих,

И всё переплавляю слово:

«Я стол накрыл на шестерых»

Ты одного забыл – седьмого,

Как мог ты не понять,

Что шестеро (два брата, третий –

Ты сам – с женой, отец и мать)

Есть семеро – раз я на свете!

И гроба нет! Разлуки – нет!

Стол расколдован, дом разбужен.

Как смерть – на свадебный обед,

Я – жизнь, пришедшая на ужин».

Ці вірші прочитав Михайло Калік, тихо мовив: «Боже, яка ніжність, світла, пронизлива… В словах і за словами…» Мені чомусь пригадалися слова Булгакова про Пушкінову поезію: «Стихи Пушкина удивительно смягчают озлоблённые души. Не надо злобы, писатели русские!»

– Як ми порозумнішали на курсах! – усміхнувся Андрій. – А завтра – все! Кінець курсам, більярдним баталіям, дискусіям, нічним отаким незабутнім застіллям. – І засумував. – Не знаю, чи зустрінемося ми ще коли отаким великим кіношним братством…

Яким він запам’ятався мені з тієї двомісячної зустрічі: дитинно сором’язливим, коли, скажімо, розхвилювався на обговореннях фільму «Іванове дитинство». І рішучим, вибуховим в бесідах про творчі принципи, які сам сповідував. Особливо палким був у роздумах – завжди глибоких, ґрунтовних – про художній смак, про мізансцену, образність, світосприймання. «Художній смак в кіно – це все!...» – неодноразово повторював він, і щоразу – з притаманною йому пристрастю.

Як приклад вдалої мізансцени, змістовної, поетичної, відповідно до стилю фільму, наводив таку – з «Іванового дитинства»: двоє закоханих у військовій формі йдуть посеред казкової краси березового лісу. Зненацька, немов з білого спокою, виринає глибокий чорний окоп. Щоб перенести кохану через війну (окоп), він стає над ним, широко розставивши ноги, піднімає її, і вона, як і їхня любов, зависає над прірвою глибокого чорного окопу… Це справді ціла поема про війну. То був єдиний раз, коли Тарковський послався на свою кінокартину.

В цілому, до свого успіху ставився з легеньким почуттям гумору, що здавен вважається ознакою внутрішньої інтелігентності.

Особливо цікаво було спостерігати, з якою повагою, любов’ю, теплом Андрій ставився до свого вчителя Михайла Ілліча Ромма.

Непоказні, щирі, інтелігентні почуття у вищому розумінні цього поняття. До речі, про інтелігентність Михайло Ілліч говорив неодноразово, а якось провів навіть спеціальну бесіду.

Багато з його роздумів я законспектував, і сьогодні не зайве пригадати бодай дещицю з тодішніх нотаток. Бесіду він розпочав розповіддю про жахливі переживання С. Ейзенштейна, пов’язані з фільмом «Бєжин луг». За вимогою ЦК партії кожен кінорежисер повинен був критикувати свого найзнаменитішого колегу. І чим дошкульніше, тим краще. І вчорашні шанувальники, друзі почали розчавлювати його, не добираючи слів та епітетів. Коли дійшла черга до Ромма, йому вистачило сили і мужності промовчати. І це вразило всіх. По-різному, але байдужих до його мовчання в залі не було. Та особливо те мовчання подіяло на самого Ейзенштейна. Він, розтоптаний жорстокою критикою, вперше підвів голову, розправив закляклі плечі, випрямився, ніби трохи виріс з крісла, і ледь помітно усміхнувся. «Критики» ще довго топталися по ньому, але знову вдавити його в крісло їм не вдалося. Він сидів незламаним. Надламувався дехто з критиків. По закінченні цинічного знущання всі проходили повз нього, не сміючи поглянути не те, що в очі , а навіть у його бік. І в фойє витало підле відчуження. Михайло Ілліч єдиний підійшов до нього. Ейзенштейн зняв капелюха і шанобливо, низько вклонився Роммові, сказавши: «Ваше мовчання дорогого варте. То був ковток повітря в момент смертельної задухи». І до кінця днів своїх Сергій Михайлович щоразу при зустрічі з Роммом зупинявся. Знімав капелюха і низько кланявся.

Михайло Ілліч закінчив словами: «Сподіваюсь, ви зрозуміли, що моя розповідь про інтелігентність лише Ейзенштейна. Сам він ніколи жодним словом не обмовився про власну інтелігентність. Він просто дихав нею, як дихають повітрям.

Всі помовчали. М. Ромм, посміхнувшись, запитав:

– А якою вам бачиться інтелігентна людина? Інтелігент?

Посипалися відповіді:

– Безкорисливий, духовно благородний…..

– Це людина, яка допомагає іншим.

– Правдолюб, услужливий, ввічливий.

– Розумний, начитаний, уважний до інших людей.

– Мислячий, добрий, симпатичний, культурний.

– О! – Ніби зрадів М. Ромм. – Культура й інтелігентність – це серйозно. До речі, що означає саме слово «культура»?

Ніхто з курсантів, ніби не зрозуміли запитання.

– Латинське слово «культура» означає «обробка», «розробка», «переробка», «вирощування». От і виходить, що культура – завжди свідома робота духу над власним вдосконаленням, над упорядкуванням усього, що оточує людину. Справжня інтелігентність притаманна лише людям критично мислячим, які наполегливо борються за переробку, вдосконалення дійсності. Інтелігентність передбачає не лише озброєність, а й готовність вступити в бій за свої ідеї, бачення світу і людини в ньому. В історії людства не часто бувають періоди, коли можна бути інтелігентом і водночас відчувати впевненість у власній безпеці. Частіше домінує необхідність бою. Тож істинна інтелігентність – завжди подвиг. Все, що я говорю вам, взято з роздумів геніального філософа Олексія Федоровича Лосєва. Ще в 20-ті роки він написав і видав вісім знаменитих томів, за які був заарештований. Він усвідомлював загрозу жорстокої розправи, але не міг мовчати. Честь, совість вимагали публічно висловити свої нові науково обґрунтовані ідеї заради покращення суспільства.

Після бесіди всі кинулися в бібліотеку за творами великого філософа-мученика. Мені дісталася праця «Естетика Гомера» і невеличка брошура, з якої я дізнався більш детально про трагічну долю філософа, про творчий подвиг його як видатного, воістину інтелігентного, геніального вченого. Після тюрми його відправили на будівництво Біломор-Балтійського каналу. Там він майже осліп. У 1941 році вченого спіткала нова біда. Бомба поруйнувала дім Лосєва. В руїнах опинилися його рукописи, бібліотека. Він осліп зовсім. Не міг ні читати, ні писати. Та він не припиняє роботи. Йому читають, він диктує свої твори. До того ж йому заборонили займатися філософією. 23 роки він змушений був мовчати як філософ. Тоді взявся за естетику. І написав шість томів «Історії античної естетики». Через 23 роки, в 1986-му йому саме за ці шість томів буде присуджено Державну премію СРСР.

Через місяць після його смерті вийшов і сьомий том. Лосєв встиг написати і восьмий – величезний за розміром та глибиною досліджень. Майже дві тисячі друкованих сторінок. І цей титанічний письменницький, науковий подвиг звершив учений, який сам не міг ні писати, ні читати, міг лише слухати, мислити, диктувати. Оце робота духу одного з найінтелігентніших учених минулого століття.

Добре запам’яталася мені дискусія про кінематографічну молодість, про сучасність кінематографа. Виникла вона спонтанно в день урочистого закриття курсів, у присутності представників ЦК партії, Спілки кінематографістів, Держкінокомітета. Після напутніх слів високих гостей мудрий Михайло Ромм надав курсантам можливість поділитися своїми творчими планами, сподіваючись, що це в недалекому майбутньому допоможе їм отримати кошти на реалізацію своїх задумів. Курсанти з притаманною молодості пристрастю заговорили про складні проблеми. В основному, всі скаржилися: не дають знімати те, що хочеться, не фінансують молодих, важко пробитися до першої постановки. Нічого нового, доки в дискусію не втрутився Андрій Тарковський. Його я процитую за записом, у щоденнику курсантського життя.

– Що таке молодість у кіно? – запитав він себе і всіх присутніх. – Це не роки – стан душі. Для мене особисто втіленням творчої молодості є англійський режисер Пітер Брук. В шістнадцять він поставив «Доктора Фауста» за п’єсою Марло. У двадцять у нього вже шість вистав, і де! – в Бірмінгемському театрі. В 22 він поставив «Ромео і Джульєтту». Вистава стала сенсацією сезону. В тридцять – «Гамлета». В 36 за його плечима було 40 вистав, чотири опери, сім фільмів, три телевистави. У багатьох творах він був не лише сценаристом, режисером, а й композитором, художником. Оце справжня молодість! Або молодість Менделєєва. В 33 роки – професор хімії, отримав головну хімічну кафедру Росії в Петербурзькому Університеті. Написав, за визначенням учених всього світу, книгу – біблію, що стосувалася всіх наук водночас і не мала собі рівних. І це – в 30 років. Додайте до цього Таблицю Менделєєва – абсолютно геніальне творіння. Щоб досягти таких вершин, він, на відміну від нас, невпинно працював, не ставлячи розпорядок денний в залежність від такої дрібниці, як обертання Землі навколо своєї осі.

Григорій Чухрай, пройшовши війну, в 36 поставив «Сорок перший», який приніс йому світове визнання. І знімати йому все, що заманеться не давали. Зі сценарієм «Балада про солдата» він пробивався до постановки чотири роки. А потім отримав Ленінську премію.

Тенгіз Абуладзе: в 32 роки мав Головний приз Каннського фестивалю. Молодість – це не роки. Талант! А його величність не знає віку…

…Не пам’ятаю вже, хто з високопосадовців запитав у Тарковського, що він збирається знімати після «Іванового дитинства».

– «Андрій Рубльов» – була його відповідь. – Я вже пишу сценарій з Андрієм Михалковим- Кончаловським.

Представник ЦК партії доволі різко зауважив Тарковському, що від нього очікують фільму на такому ж високому рівні, як «Іванове дитинство», про нашого сучасника. Андрій Рубльов, як і його епоха, далекі від того, що хоче бачити на екрані радянський глядач.

Андрій Тарковський буквально спалахнув рішучим протестом:

– Я відмовляюся визнавати минуле минулим у принципі! Розповідатиму про Андрія Рубльова як про свого сучасника. Про Рубльова вчорашнього, сьогоднішнього і грядущого. Геніальний Рубльов – герой на всі часи і епохи. Він – творець і носій Духу Людського. А духовність людська не може бути вчорашньою. І сьогодні, як і в усі часи, духовності бракує нам, і бракуватиме тим, хто прийде після нас. Духовність – це, як чисте повітря, без якого немає життя.

І кілька слів щодо сучасності. Минулого року знаменитий Пітер Брук поставив в Англії шекспірівського «Короля Ліра» і вкотре переконливо довів, що Шекспір найсучасніший драматург в усьому світі. Він своїми героями, роздумами про світ і людину зближує епохи, сторіччя. – І, ніби сперечаючись з кимось, рішуче сказав. – Я буду знімати фільм «Андрій Рубльов», і мені вже ніхто й ніщо не завадить це здійснити.

Вперше на курсах спалахнули такі бурхливі оплески. Аплодували всі. Навіть ті, хто був проти зйомок фільму про Андрія Рубльова.

Натхнений оплесками, А. Тарковський додав:

– Усі митці світу віками творять один пам’ятник п л а н е т а р н і й ц и в і л і з а ц і ї, прославляючий Бога, Людину, Культуру, життя.. Це не мої слова, але я їх повністю поділяю…

Запанувала тиша. Ромм, ніяково посміхнувшись, спробував якщо не порятувати розхитану урочистість, то бодай пристойно вивести з напруженого мовчання:

– На оцій веселій ноті будемо вважати роботу курсів завершеною…

Всі дружно засміялися, зааплодували йому.

– Запрошую всіх на прощальну вечерю… Навесні 1964 року Андрій Тарковський прибув до Києва збирати іконографічні матеріали, вивчати храмові розписи. Ретельно вишукував у церквах ікони рубльовської Трійці, проводив бесіди з настоятелями храмів. Я не переставав дивуватися його начитаності, обізнаності не лише в історії християнства. Це він пояснив дуже просто: «Весь родовід Тарковських генетично ненормально багато читає, і дуже швидко. І до того ж має блискучу пам’ять. Я нещодавно знову перечитав всього Достоєвського, аби вирішити, що ставити.»

– Вирішив?

– Міг би ставити лише «Біси», але цього в нашій країні не дадуть зробити ні за яких обставин. Пам’ятаєш, як ми всі, курсанти, були вражені фільмом П’єра Паоло Пазоліні «Євангеліє від Матвія». Тепер і мені хочеться після «Андрія Рубльова» взятися за екранізацію Євангелія. Але до цього ще треба здолати майже нездоланне – зафільмувати «Андрія Рубльова». А це ще важче, ніж нам з тобою видряпатися на вершину Ельбруса. Є один епізод у сценарії, настільки складний, що боюся не лише його зйомок, а навіть думати про нього. Це розповідь про те, як відливався головний Дзвін Русі. В натуральному розмірі за всіма тодішніми методами відливки, з дотриманням послідовності всіх процесів. Це як знамениті сходи у фільмі Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін», тільки цей епізод в тисячі разів складніший. Звичайно, це не буде відтворенням суто виробничого процесу. Хочеться створити переконливий, приголомшливий образ народження в неймовірних муках не лише Дзвону. І держави. Як казав Ван Гог: «Я малюю не тільки дерева, а й їхнє бажання вирости вище зірок».

Того ж дня в церквиці на Подолі невеличкий хор виконував для Тарковського твори, пов’язані з різними Божими святами. В музичному магазині він скуповував платівки із записами духовної музики. Наступного дня за його бажанням ми просто гуляли Києвом. До цих прогулянок він, вочевидь, серйозно готувався. Найбільш його цікавив Київ Михайла Булгакова. Він любив його творчість і добре її знав. І коли знаходив будь-що, пов’язане з його ім’ям, радів щиро, безмежно. Я навіть не думав, що він, завжди зосереджений на чомусь серйозному, може отак радіти, сміятися.

Найперш він забажав побачити будинок на Бульварі Т.Шевченка, в якому свого часу була розміщена перша гімназія, де навчалися Луначарський, Паустовський, Булгаков.

– Як же треба було навчати, щоб водночас виплекати отаких велетнів!

По дорозі на кіностудію О. Довженка він забажав хоч на кілька хвилин заглянути до Політехнічного інституту.

– А в ньому що тебе цікавить?

– Як?! Там же викладав геніальний Дмитро Менделєєв. І навчався сам Сергій Корольов. Без нього Юрій Гагарін не подолав би земного тяжіння, і не мали б ми першого Космічного героя. Як все-таки багато може вдіяти одна геніальна людина… – Засміявся. – Все!! Я стомився від вражень, до того ж страшенно зголоднів. Я ж сьогодні не встиг навіть поснідати. Запрошую в ресторан.

– Ні. Маєш запрошення на обід від першого секретаря СКУ Тимофія Васильовича Левчука. Сказав, будемо «обмивати» українською горілкою венеційського «Золотого лева».

– А я ще хотів побувати на Подолі, в церкві, де в 1913 році вінчався Михайло Булгаков, завітати у дім Булгакова на Андріївському узвозі…

– Все – завтра. Сьогодні – обід.

Сіли в машину, що її виділив Тарковському Т.В. Левчук на всі дні його перебування в Києві, і за півгодини прибули на званий обід. То був напрочуд веселий обід. Тимофій Васильович був справді, як кажуть, в ударі. Виголошував дотепні тости, поздоровлення, розповів безліч анекдотів, від яких ми ледь не падали зі стільців.

– За все життя я стільки не сміявся, так не веселився, у вас у гостях. Тимофію Васильовичу, багато чув про вас, але ніхто не казав, яка ви чудова людина, колоритна, яскрава особистість. Від вас повіяла на мене своїми чарівними чарами вся гоголівська Україна.

– Миколо, збагни, що значить – розумна, талановита людина. Всю правду бачить наскрізь.

У сьогоднішнього читача може виникнути запитання: чому А. Тарковський не зустрівся з Сергієм Параджановим. Справа в тому, що Сергій Йосипович закінчив ВДІК, коли А.Тарковський ще й не збирався вступати туди. Свій шедевр «Тіні забутих предків» в 1964 році ще тільки закінчував, а світову славу картина принесе йому в 1965 році.

Тоді ж і спалахне тепер уже відома у подробицях знаменита дружба двох геніальних кінорежисерів.

Третя зустріч з Андрієм Тарковським відбулася в 1972 році. Ми запросили його з фільмом «Андрій Рубльов» на офіційну прем’єру. Він ще тільки взяв квиток на Київ, а зверху надійшло розпорядження не робити прем’єри – у зв’язку з обставинами, що склалися довкола фільму.

Я саме лікувався в санаторії «Конча-Заспа», і ніби з цієї причини перенесли зустріч з режисером і показ його стрічки в кінозал санаторію. Приїхав Тарковський з директором фільму, Тамарою Огородниковою. Пізніше вона стане другом багатьох українських кінорежисерів, які зніматимуть кіно на замовлення Центрального телебачення, де вона посідатиме керівні посади.

У день показу «Андрія Рубльова» кінозал був переповнений. Моєму хвилюванню не було меж. На моє щастя в той день до санаторію приїхав мій друг Анатолій Іванович Корнієнко. Він тоді був першим секретарем Шевченківського райкому КПУ Києва. Я його попросив, щоб він перед показом картини привітав знаменитого кінорежисера від імені присутніх.

Андрій Арсенійович перед моїм виступом шепнув, щоб я не дуже розхвалював фільм, бо він може сподобатись далеко не всім. Це він знав з власного досвіду. Але на його зауваження я не звернув уваги. І всі найкращі оцінки фільму, які мені були відомі, озвучив з особливим хвилюванням. І про «Іванове дитинство», і про «Андрія Рубльова».

Найперше прочитав оцінку з популярної тоді у нас французької газети «Юманіте»: «Немає нічого більш прекрасного в галузі кіно, ніж фільм Тарковського «Андрій Рубльов», бо він більше, ніж шедевр. Це фільм фільмів, як Біблія – книга книг». У залі спалахнули оплески.

Після мене виступив Анатолій Іванович Корнієнко привітав Тарковського зі світовим визнанням його фільмів, не забув поздоровити мене з Премією ім. М. Островського за фільм «Комісари». Здавалося, атмосферу для доброзичливого сприйняття «Андрія Рубльова» було підготовлено. Дуже зрадів, коли побачив в залі українських письменників: Олексія Коломійця, Павла Загребельного, Костянтина Кудієвського, Бориса Олійника.

Треба сказати, що публіка була налаштована на надзвичайний перегляд. У залі зібралися київська «еліта», партійні функціонери усіляких рангів, чиновники, наближені до функціонерів від влади з різних куточків УРСР, які проходили курс лікування в легендарній «Кончі», їхні помічники, їхні дружини…

Усі ніби розуміли – перед ними – режисер-зірка світового масштабу. В очах людей - цікавість, посмішка, що не завжди свідчить про інтелектуальну готовність сприймати філософський роздум… Але надія на успіх була…

І все ж невдовзі багато хто з глядачів засовався. А ще через кільканадцять хвилин із зали, ніби за чиєюсь вказівкою, почали виходити. Дехто навіть вимагав у касира повернути гроші – 50 копійок за дві серії.

Я не знав, куди подітися від обурення; хвилювався за Андрія, ніби це я отак підставив його. Та він був напрочуд спокійним. Виявилось, він передбачав саме таку реакцію. Ба більше, він усе передбачав, ще готуючись до зйомок. Бо добре знав, які вітчизняні та зарубіжні фільми мали у нас шалений глядацький, а відтак, і фінансовий успіх.

Уже в розкішному трикімнатному номері А.І. Корнієнка всі трохи заспокоїлися, особливо, коли завітали драматург Олексій Коломієць, прозаїки Павло Загребельний, Костянтин Кудієвський, поет Борис Олійник.

Спочатку розхвалювали «Іванове дитинство», хоч минуло майже дев’ять років з часу його появи на екранах. Не менше доброзичливих схвальних епітетів випало і на адресу «Андрія Рубльова». Всі висловили найвищу оцінку. Зарахували його до найзначніших творів світового кіномистецтва.

Вибачилися за неготовність деяких глядачів глибоко аналізувати таку складну стрічку одразу після перегляду. Насправді я вже тоді зрозумів, що багато хто з присутніх у залі точно знав про партійний бойкот цій картині Андрія Тарковського.

Незважаючи на прикрі обставини прем’єри, всі ми зійшлися на думці: фільм «Андрій Рубльов» – шедевр на всі часи, як і її герой.

Борис Олійник завершив обговорення словами, що дуже розчулили Тарковського:

– «Андрій Рубльов» – найрелігійніший фільм в усьому світі.

– Грандіозно, – тихо мовив Андрій, обіймаючи Бориса Ілліча. І, усміхаючись, додав, – Отже, мені прикро, що не було на показі директора фільму. І тепер не буде кому розповісти по всьому світі, як грандіозно він пройшов у Києві…