НАЧЕБТО СОН

Іван Фран­ко. «Сой­чи­не кри­ло».

Харківський те­атр PS (ви­с­та­ва йде ук­раїнською мо­вою). Ме­ло­дра­ма­тич­на історія.

Ре­жи­сер: Сте­пан Пасічник, за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни.

Ко­с­тю­ми: На­стя Де­ми­до­ва.

Ком­по­зи­тор: Ге­надій Фро­лов

У ви­с­таві грають: Ка­те­ри­на Ба­кай, Сергій Мос­ка­лен­ко, Сте­пан Пасічник.

Прем’єра відбу­ла­ся 29 ли­с­то­па­да 2009 ро­ку.

У першій сцені зрілий чо­ловік у щас­ливій без­тур­бот­ності зустрічає Но­вий рік, не­мов по­ста­вив­ши на меті втер­ти ніс са­мо­му Ґете – ве­ли­ко­му ар­ти­с­ту в умінні жи­ти. Розпалений камін, роз­то­роп­ний слу­га, ви­но в гли­бо­ко­му ке­ли­ху. І са­мо­та. Що ще потрібно лю­дині для ща­с­тя? При­ст­расті – да­лекі, сто­ронні (по-той-бічні) – дав­но за­бу­то, як і лю­бов, що, не­мов сон, відшуміла над йо­го го­ло­вою. Він жа­дає про­во­ди­ти відпу­щені йо­му літа без оп­тимізму й надій, без ен­тузіаз­му й бай­ду­жості. Спокійно, на­сам­пе­ред, спокійно, як і на­ле­жить со­ро­карічно­му чо­ловікові. Він смир­ний і яс­ний, не­мов ти­хий вечір, що немає во­рогів і не вик­ли­кає нічиєї за­зд­рості.

Гар­монія три­ває не­дов­го. При­но­сять лист. «Брю­нет­ка», що ко­лись за­хо­пи­ла йо­го своїм мис­ливсь­ким уб­ран­ням, сміхом, не­ст­рим­ною енергією, а потім втек­ла з мо­ло­дим прой­дисвітом, – нагада­ла про се­бе. У по­сланні донь­ка лісни­ка йме­нує ге­роя втом­ле­ним, ле­да­чим, бай­ду­жим егоїстом і су­то по-жіно­чо­му зви­ну­ва­чує у зраді. А ще три ро­ки то­му во­на лю­би­ла йо­го так, що, рев­ну­ю­чи, уби­ла сой­ку, яка ди­ви­ла­ся на них з де­ре­ва.

Зга­ду­ван­ня вби­тої з руш­ниці сой­ки миттєво відси­лає гля­да­ча до че­ховсь­кої чай­ки, теж уби­тої об­ста­ви­на­ми. У пе­ре­вер­не­но-дзер­каль­но­му відо­б­ра­женні па­ра­фраз цих ме­та­фор не ви­пад­ко­вий. При повній ху­дожній са­мостійності, Фран­ко не міг пи­са­ти свій текст без де­я­кої по­леміки з ши­ро­ко відо­мим сю­же­том по­пе­ред­ни­ка. Але те, що в Че­хо­ва ви­мов­ляється лег­ким пунк­ти­ром, скром­но вміща­ю­чись у єди­ну репліку Зарічної (...вранці їха­ти в Єлець у тре­ть­о­му класі з му­жи­ка­ми, а в Єльці освічені купці бу­дуть чіпля­ти­ся з люб’яз­но­с­тя­ми. Гру­бе жит­тя!), те у Фран­ка за­би­рає ле­во­ву ча­ст­ку дії.

Ря­ту­ю­чись від філо­софічно­го ро­зу­му ге­роя, втіка­ла довірли­ва дівчи­на з яки­мось шлях­ти­чем, що ви­я­вив­ся зви­чайнісіньким зло­дюж­кою. Далі йдуть ти­пи, один огидніший за дру­го­го: провідник бан­ди; інже­нер, що про­грав її в кар­ти зо­ло­то­про­мис­лов­цеві; во­жак іншої зграї; капітан-справ­ник, що зму­шу­вав ге­роїню жи­ти ра­зом зі своєю дру­жи­ною й не­щад­но бив обох; тю­ремні на­гля­дачі, сол­да­ти та інші... Ще Ма­ня у своїй сповіді повідо­ми­ла, що, попри все, збе­рег­ла те біле плат­тя в чер­во­ний го­ро­шок...

Дія не пе­ре­ка­зує що­ден­ни­ка ге­роїні, а не­мов зга­дує, за­ну­рю­ю­чись в йо­го «не­логічності». У жи­во­му світі відбу­ва­ють­ся події, не­мож­ливі в тій дійсності, яку ге­рой ба­чить як ре­аль­ну. Спро­ба зро­зуміти цей див­ний, жах­ли­вий, не­до­ступ­ний інтелігентсь­ко­му ро­зумінню світ за­жа­дає від ге­роя потім і прий­ня­ти йо­го. За­ну­рив­шись у ньо­го, філо­соф опам’ятається ли­ше близь­ко два­над­ця­тої. «От так свя­то, про­ве­де­не у сльо­зах, – вирішить він. – На­пев­но, ро­ман­тич­на дівчи­на все ви­га­да­ла?» Або, мо­же, це йо­го влас­на підсвідомість на­пи­са­ла сон мо­вою сим­волів?

Ці сумніви зда­дуть­ся гля­да­чеві див­ни­ми – настільки прав­ди­ва, яс­к­ра­ва в де­та­лях дійсність, по­ба­че­на жіно­чи­ми очи­ма. Слідом за ав­то­ром, те­атр ро­бить усе, щоб гля­дач цілком повірив у її оче­видність. Дія на­си­чується по­бу­то­ви­ми по­дро­би­ця­ми, у довірливій ма­нері (від імені оче­вид­ця) по­да­ю­чи гля­да­чеві дра­ма­тич­ну кан­ву подій. У хід ідуть еле­мен­ти ви­раз­ності но­во­го ти­пу, за­сно­вані на ірраціональ­но­му, по­чуттєво­му, амбіва­лент­но­му, гли­бо­ко внутрішньо­му, що при­зво­дить до відо­мої де­с­т­рукції пер­шо­д­же­ре­ла дійсності. І от те­пер, за­хо­пив­ши гля­да­ча цілком, те­атр висуває го­ло­вне пи­тан­ня, що ста­вить під сумнів всі фрагменти, які пе­ре­ду­ва­ли йо­му.

До­сить не­об­ду­ма­ний хід. Але гля­дач уже в по­лоні ілюзії, пе­ре­жи­ває, і май­же пла­че, пла­тя­чи те­а­т­ру непідроб­ле­ною мо­не­тою за справжню містифікацію. У цих умо­вах стає не­важ­ли­во: ска­за­не – до­ку­мен­таль­не свідчен­ня чи до­б­ре скроєна історія, вигада­на, чи то ав­то­ром, чи то ге­роїнею, чи то хи­мер­ним сном ге­роя.

Ко­ли ж у фіналі ге­роєві повідо­млять, що у ве­с­ти­бюлі йо­го че­кає якась да­ма, гля­дач збе­реть­ся з дум­ка­ми і зно­ву за­та­мує по­дих... І бу­дуть то не сльо­зи ра­дості чи за­хва­ту, не по­рож­не­ча аме­ри­кансь­ко­го хепі-ен­ду, не гар­монія че­ховсь­кої не­за­до­во­ле­ності, не па­ра­док­сальність За­хо­ду чи магія Схо­ду, не відро­д­жен­ня хри­с­ти­янсь­ких дог­матів. Не віра й надія, які у зви­чай­них спек­так­лях (як­що не­ма чим закінчи­ти) підвер­сту­ють­ся під фінал, то­му що в них приємно гой­да­ти­ся, не­мов у га­ма­ку. Бу­де то якийсь інший вихід, єди­ний у своєму роді. Мо­де­лю­ван­ня ірре­аль­но­го світу не як па­ра­лель­но­го, аль­тер­на­тив­но­го ре­альній дійсності, а як са­мо­до­стат­нь­о­го, еквіва­лент­но­го гли­бинній людській суті, вдається те­а­т­ру по­вною мірою.

БАЖАННЯ ІСТИНИ

Во­ло­ди­мир Кли­мен­ко. «Освідчен­ня в ко­ханні». Харківський те­атр «Но­ва сце­на»

По­ста­нов­ка: Ми­ко­ла Оси­пов

Звук: Де­нис Чме­лев

Сце­но­графія: Ма­ри­на Мой­сеєнко, Ми­ко­ла Оси­пов

Ко­с­тюм: Ма­ри­на Мой­сеєнко

Ак­то­ри: Ка­те­ри­на Ле­о­но­ва

Прем’єра 12 груд­ня

2010 ро­ку

«Сни На­стасії Пи­липівни» – так, здається, на­зи­ва­лась у пер­шо­д­же­релі п’єса те­а­т­раль­но­го ре­жи­се­ра Во­ло­ди­ми­ра Кли­мен­ка (відо­мо­го публіці як Клим). Те­атр змінив на­зву, а з ним тро­хи транс­фор­му­вав і за­галь­ну кон­цепцію, що, втім, не пе­ре­шко­ди­ло гля­да­чеві по­чу­ти все той же про­низ­ли­во злий і не­зви­чай­но ніжний го­лос – го­лос без­меж­ної са­мот­ності, особ­ли­во­го сто­ян­ня на краю, що вирізняє не­аби­я­кий ха­рак­тер пер­со­нажів ро­ма­ну «Ідіот» і дра­ма­тур­га новітньо­го ча­су. У ви­ко­нанні Ка­те­ри­ни Ле­о­но­вої, відо­мої ро­ля­ми гос­тро­ха­рак­тер­ни­ми й ро­ля­ми силь­них жінок, див­ний, ледь за­мис­ле­ний цей го­лос за­зву­чав несподівано – як сповідь. Гірка сповідь ко­лись скрив­дже­ної й то­му оз­лоб­ле­ної на увесь світ Кра­си (яку, за ви­ра­зом Кня­зя Мишкіна – «не су­дять») чи то зневіре­ної Ак­тор­ки, якій, зно­ву ж, чи то вда­ла­ся, чи не вда­ла­ся зга­да­на роль... А потім рап­том по­рва­ла­ся (чи не по­рва­ла­ся) в її душі чу­до­ва гар­монія.

Щоб ос­та­точ­но не за­плу­та­ти­ся й не збо­же­воліти, потрібно бу­ло бігти з цьо­го спек­так­лю, як біг від со­лод­ко-ля­ка­ю­че-жіно­чо­го го­голівський Под­ко­ль­осін, але ба­жан­ня по­ба­чи­ти Істи­ну (або щось на неї схо­же) взя­ло го­ру. Терпіння гля­да­ча бу­ло ви­на­го­ро­д­же­но. Уся­ка дія – інте­лек­ту­аль­на й фізич­на – є на­силь­ст­вом, і то­му страж­дан­ня й роз­пач – це та гар­монія, яку на­ту­ри яс­к­раві й сильні мо­жуть собі доз­во­ли­ти, – та­кий вис­но­вок не став для гля­да­ча не­сподіва­ним. Підкріпле­ний, од­нак, ци­та­та­ми з російської літе­ра­ту­ри, цей вис­но­вок апе­лю­вав до Ніцше, як мо­раль­но­го ка­мер­то­ну індивіду­алістич­них цінно­с­тей, губ­ля­чи по до­розі й слов’янсь­ке ми­ло­сер­дя, і кра­су ніцше­ансь­ких те­о­рем. Плу­таність дум­ки сусіди­ла в кож­но­му фраг­менті п’єси з її ж хви­лин­ни­ми ося­ян­ня­ми. Мо­то­ро­шна суміш ви­бух­ну­ла у фіналі, опо­вив­ши гля­дачів за­па­хом сірки й фо­с­фо­ру, але так нічо­го й не по­яс­нив­ши. А ста­ро­завітна встав­на ци­та­та ос­та­точ­но все за­плу­та­ла, приріка­ю­чи слу­хачів на вічне блу­кан­ня між вер­хом і ни­зом...

Освідчен­ня в ко­ханні відбу­ло­ся, та­ким чи­ном, як завжди – плу­та­но й не­зро­зуміло, що ос­та­точ­но пе­ре­ко­на­ло при­сутніх у йо­го прав­ди­вості й істин­ності. У то­му сенсі, що освідчен­ня бу­ло са­ме в лю­бові, а не в чо­му-не­будь іншо­му – сценічно­му й ли­цемірно­му.

ULTIMA THULE

Ми­хай­ло Бул­га­ков. «Зой­чи­на квар­ти­ра». Трагіко­медія на 2 дії.

Харківський дер­жав­ний ака­демічний дра­ма­тич­ний те­атр ім. Т.Г.Шев­чен­ка

(ви­с­та­ва йде ук­раїнською мо­вою)

Пе­ре­клад з російської Оль­ги Бай­бак

По­ста­нов­ка: за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни Олек­сандр Ар­кадін-Школь­ник

Сце­но­графія та ко­с­тю­ми: за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни Те­тя­на Медвідь

Ком­по­зи­тор: Ген­надій Фро­лов

Хо­рео­графія: Ду­ет «Miparti»: Світла­на Дво­яшкіна, Олек­сандр Авдєєв

Світло: за­слу­же­ний працівник куль­ту­ри Ук­раїни Во­ло­ди­мир Міна­ков

Звук: Марія Го­луб­ни­ча

Ак­то­ри: Ок­са­на Сте­цен­ко, Ва­лерій Бри­ль­ов, Еду­ард Без­род­ний, Іри­на Ро­жен­ко, Пе­т­ро Ра­чинсь­кий, Во­ло­ди­мир Бо­ри­сен­ко, Сергій Гусєв, Во­ло­ди­мир Ма­ляр, Те­тя­на Гриник

Прем’єра 16 квітня 2011ро­ку

Фо­то: Ев­ген Ти­тов

Роз­го­ни­с­ту «Зой­чи­ну квар­ти­ру» Ми­хай­ло Бул­га­ков пи­сав од­но­час­но з ви­тон­че­ни­ми «Дня­ми Турбіних». То­му див­но-не­дивні па­ра­лелі між сю­же­том і ха­рак­те­ра­ми двох текстів. От тільки в не­хо­рошій квар­тирі ра­зю­чий про­цес відми­ран­ня ста­ро­го відбу­вається над­то за­де­ри­ку­ва­то; неп­ма­ни і вер­ст­ви на­се­лен­ня, на­бли­жені до них, над­то вже радісно про­ща­ють­ся зі своїм ми­ну­лим. Та й чи про­ща­ють­ся? Мо­же, пірнув­ши під «си­с­те­му», ма­ють намір зри­ну­ти в ря­дах її за­снов­ників? Це пи­тан­ня вдень і вночі не да­ва­ло спо­кою го­ло­вно­му цен­зо­рові ра­дянсь­кої до­би. І, на відміну від «Днів Турбіних» (що так при­па­ли до душі Йо­си­пові Віссаріоно­ви­чу – ди­вив­ся їх у МХТ сімнад­цять або вісімнад­цять разів), зго­ди своєї на по­ста­нов­ку «Зой­чи­ной квар­ти­ри» він да­ти так і не спромігся. Віджи­ле по­вин­не вми­ра­ти ста­теч­но й без фо­кусів, – у цьо­му, на йо­го по­гляд, по­ля­гав за­кон епо­хи й жа­н­ру.

Ди­я­вольсь­ка суміш відчай­душ­них ве­се­лощів і скор­бот­но­го су­му – у май­же рівних об’ємних співвідно­шен­нях, – на­ма­га­ла­ся про­ник­ну­ти й на сце­ну те­а­т­ру ук­раїнської дра­ми, оз­на­чив­ши со­бою жанр – трагіко­медію, хо­ча в Бул­га­ко­ва (з мірку­вань ши­ф­ру­ван­ня?) на­пи­са­но ко­рот­ко й двоз­нач­но – «п’єса». Але при пе­ре­ході суміш розділи­лась!.. Зро­зуміло, зви­чай­но, що гар­ним комікам трагіка­ми ста­ти важ­ко, так са­мо як і трагікам на­вряд чи під си­лу комічні па­сажі. Але праг­ну­ти до цьо­го не­зви­чай­но­го жа­н­ру, ко­ли вже він за­яв­ле­ний як го­ло­вний, до цієї воісти­ну геніаль­ної не­подільності ве­се­лощів і смут­ку, до їхніх взаємних не­вло­ви­мих пе­ре­ходів – усе-та­ки потрібно.

Не­зва­жа­ю­чи на жа­н­ро­во-інто­наційні не­до­ско­на­лості і яв­ний пе­ребір встав­них хо­рео­графічних етюдів (які зай­ма­ють більше тре­ти­ни чо­ти­ри­го­дин­но­го дійства й у яких задіяні май­же всі пер­со­нажі спек­так­лю), трагічний відтінок бут­тя ви­тає над сце­ною з вок­заль­ним го­дин­ни­ком, що по­ка­зує, по­за сумнівом, час нинішній. Тоб­то, час Бул­га­ко­ва (час на­пи­сан­ня п’єси) і час сценічний (ко­ли, влас­не, іде в те­атрі п’єса) ви­яв­ля­ють­ся то­тож­ни­ми – за вісімде­сят із га­ком років нічо­го не зміни­ло­ся. Про­стий прий­ом ря­тує ре­жи­се­ра від не­обхідності «осу­час­ню­ва­ти» текст, ви­га­ду­ю­чи ак­ту­альні сценічні де­талі.

Чи сто­сується сценічний час (спек­такль) ду­мок і по­чуттів лю­дей, що жи­вуть нині, в цей кон­крет­ний мо­мент по­за стіна­ми за­ли для гля­дачів?

Імовірно – так. На ко­ристь та­кої гіпо­те­зи свідчить за­яв­ле­ний у спек­таклі за­галь­ний конфліктний стан. У цьо­му конфлікті з од­но­го бо­ку – меш­канці «зой­чи­них квар­тир» і міліціоне­ри, які во­ю­ють з ни­ми, (по суті – пра­во­на­с­туп­ни­ки си­с­те­ми), а з дру­го­го – ки­ну­тий століттям пан Обо­лья­ни­нов і йо­го ан­ти­под – відда­ний владі й наділе­ний ве­ли­чез­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми чи­нов­ник Гу­сак-Ре­монт­ний. Ко­лись не­при­ми­ренні во­ро­ги ги­нуть в один вечір: пер­ший – від куль сп’яніло­го від мож­ли­вості за­сто­су­ва­ти зброю міліціоне­ра, дру­гий – від не­розділе­но­го ко­хан­ня й но­жа криміна­ль­но­го зло­чин­ця. Пер­шо­го гу­бить без­глуз­до стійке ба­жан­ня збе­рег­ти честь і гідність у си­с­темі, що на дух та­ких ре­чей не пе­ре­но­сить, дру­го­го – солідність і за­без­пе­ченість.

До двох по­пе­редніх приєднується ду­же пізна­ва­ний жіно­чий об­раз – ти­по­вий для твор­чості Бул­га­ко­ва. Не об­раз – мрія! Про мож­ли­ве – і май­же не­мож­ли­ве!.. Во­на – ро­зум­на, ви­тон­че­на, не­за­леж­на (з та­ки­ми вла­с­ти­во­с­тя­ми ха­рак­те­ру жінку в будь-якій си­с­темі очікує не­про­сте май­бутнє) – за­ра­ди гро­шей зму­ше­на ви­с­ту­па­ти на подіумі, щоб потім крізь зем­лю про­ва­ли­ти­ся, зустрівшись там зі своїм ро­ман­тич­ним по­кро­ви­те­лем. Ця сце­на упізна­ван­ня під аком­па­не­мент ди­ких танців ото­чен­ня – кра­ща за дра­ма­тиз­мом і щирістю при­ст­ра­с­тей (на­род­ний ар­тист Ук­раїни Во­ло­ди­мир Ма­ляр і ар­ти­ст­ка Те­тя­на Гриник). (У дуж­ках відзна­чи­мо па­ра­док­саль­ну особ­ливість ча­су: в ча­си Бул­га­ко­ва – і цю дум­ку ак­цен­тує те­атр – бу­ти ма­не­кен­ни­цею оз­на­ча­ло не так гань­бу, як по­га­ний тон).

От­же: ари­с­то­крат-ко­каїніст, що до­три­мується втра­че­них іде­алів (ар­тист Ва­лерій Бри­ль­ов); без міри бру­таль­ний са­нов­ник, за­кло­по­та­ний кон­вер­тацією вла­ди в лю­бов; ціле­с­пря­мо­ва­на іде­алістка, що клю­ну­ла на ди­я­вольсь­кий ви­верт, – ось ха­рак­те­ри, які згоріли, на­ма­га­ю­чись втек­ти від за­ду­ш­ли­вої дійсності 1925 ро­ку. До­ля в об­разі Зой­ки Пельц зігра­ла з ни­ми злий жарт. До речі, помічни­ки Зойці (за­слу­же­ний ар­тист Ук­раїни Ок­са­на Сте­цен­ко) діста­ли­ся пре­чу­дові: нев­га­мов­ний прой­дисвіт Аме­ти­с­тов (ар­тист Еду­ард Без­род­ний), го­ло­ва дом­ко­му Алілуя (на­род­ний ар­тист Ук­раїни Пе­т­ро Ра­чинсь­кий) і ін. – у сце­нах «ве­се­лощів» є на ко­го по­ди­ви­ти­ся. Смис­ло­вої точ­ності в цих не­вт­рим­них ве­се­ло­щах, імовірно, зго­дом до­дасть­ся.

ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ

Кен Людвіг. «При­ма­дон­ни». Харківський дер­жав­ний ака­демічний дра­ма­тич­ний те­атр ім. Т.Г.Шев­чен­ка (ви­с­та­ва йде ук­раїнською мо­вою)

Відвер­та ко­медія на 2 дії

Ре­жи­сер: за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни Олек­сандр Ар­кадін-Школь­ник

Ху­дожнє оформ­лен­ня та ко­с­тю­ми: за­слу­же­ний діяч ми­с­тецтв Ук­раїни Те­тя­на Медвідь

Пла­с­тичні трю­ки: Ар­мен Ка­ло­ян

Світло: засл. працівник куль­ту­ри Ук­раїни Во­ло­ди­мир Міна­ков

Ак­то­ри: Те­тя­на Гриник, Майя Струн­ни­ко­ва, Еду­ард Без­род­ний, Сергій Гусєв, Аліна Ко­лес­ник, Іри­на Ро­жен­ко, Сергій Бе­реж­ко, Люд­ми­ла Пла­то­но­ва, Лідія По­горєло­ва, Пе­т­ро Ра­чинсь­кий, Мак­сим Стер­лик, Ми­хай­ло Те­ре­щен­ко

Прем’єра: 17 груд­ня 2010 ро­ку.

Ко­медія з пе­ре­вдя­ган­ня­ми рідко за­ли­шає гля­да­ча бай­ду­жим – не­хай то ви­со­кої про­би «Два­над­ця­та ніч» Шекспіра чи ма­со­вий про­дукт, що час від ча­су з’яв­ляється на дра­ма­тургічно­му рин­ку. До ко­ла ос­танніх – п’єс без особ­ли­вих ху­дожніх пре­тензій – вхо­дять «При­ма­дон­ни» Ке­на Людвіґа. Як­би не лірич­ний еле­мент, яким ре­жи­сер Олек­сандр Ар­кадін-Школь­ник на­шпи­гу­вав цей не­хи­т­рий ко­мерційний опус, освіченій публіці за­ли­ши­ло­ся б ли­ше звич­но ру­ка­ми роз­ве­с­ти, наріка­ю­чи на за­галь­ний за­не­пад мо­ралі.

По­си­лен­ня «ліри­ки» відчут­но зміни­ло за­галь­ну кон­ст­рукцію п’єси й навіть ча­ст­ко­во впли­ну­ло на її сю­жет. А гра Майї Струн­ни­ко­вої – ак­тор­ки ши­ро­ко­го твор­чо­го діапа­зо­ну й ве­ли­ко­го, здається, не повністю ще оціне­но­го та­лан­ту – у ролі про­стуш­ки Мег, так са­мо, як гра вчо­рашніх сту­дентів Мак­си­ма Стер­ли­ка й Іри­ни Ро­жен­ко у ро­лях ро­ман­тич­них за­ко­ха­них, що тон­ко відчу­ва­ють грань між ве­се­ло­ща­ми й вуль­гарністю, – різко поміня­ли співвідно­шен­ня «ви­со­ко­го» і «низь­ко­го» у цій ко­медії. Пер­вин­на ав­торсь­ка фа­бу­ла від цьо­го транс­фор­му­ва­ла­ся настільки, що замість тривіаль­но­го по­вто­ру ба­наль­ної схе­ми (що знай­ш­ла своє кла­сич­не втілен­ня у фільмі «У джазі тільки дівча­та») ви­ник­ло но­ве – поліпше­не – сю­жет­не ут­во­рен­ня. У ньо­му мир­но вжи­ва­ють­ся два лон­донсь­ких ак­то­ри-не­до­уч­ки – цен­т­ральні пер­со­нажі ко­медії (ар­ти­с­ти Еду­ард Без­род­ний і Сергій Гусєв), що про­ми­ш­ля­ють на ниві гри «всьо­го Шекспіра за один вечір», з меш­кан­ця­ми пен­силь­вансь­кої гли­бин­ки. Се­ред ос­танніх – ди­во­вижні ти­пажі мер­кан­тиль­но-життєлюб­но­го па­с­то­ра, що ви­дає час від ча­су пло­то­яд­но-хо­рео­графічний ди­вер­ти­с­мент (ар­тист Сергій Бе­реж­ко), не­до­те­пи-ліка­ря (на­род­ний ар­тист Ук­раїни Пе­т­ро Ра­чинсь­кий) і до­хо­д­жа­лої, але та­кої, що ніяк не по­мре, мільйо­нер­ки (на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни Люд­ми­ла Пла­то­но­ва), за ба­гат­ст­вом якої, вла­с­ти­во, і йде по­лю­ван­ня не на жарт.

Че­рез ви­со­кий темп гри зник вла­с­ти­вий пер­шо­д­же­ре­лу хо­лод­ний, стри­ма­ний і точ­ний англійський гу­мор; замість ньо­го з’явив­ся гу­мор м’який, со­ко­ви­тий, лагідний, не завжди ви­т­ри­ма­ний і злег­ка роз­ми­тий, що, втім, не за­ва­жає (за су­купністю до­сяг­нень) відне­с­ти цю ро­бо­ту до роз­ря­ду удач-не­вдач те­а­т­ру імені Шев­чен­ка ос­тан­нь­о­го ча­су.