Ак­то­рам є у чо­му по­за­зд­ри­ти. Не то­му, що во­ни відомі і їх пізна­ють на ву­ли­цях, а по­пу­лярність не дає вільно ди­ха­ти. І навіть не то­му, що де­які з них за­роб­ля­ють чи­малі гроші, ма­ють ко­ло­саль­ну при­життєву сла­ву, а потім спо­чи­ва­ють на по­чес­них місцях. Все це ма­яч­ня, ми­ну­ще, ска­же кож­ний, хто цим во­лодіє, зрозуміло, крім ос­тан­нь­о­го. Заздрість вик­ли­кає найістотніше в цій про­фесії – те, що ці лю­ди гра­ють ролі, про­жи­ва­ють жит­тя інших, по­ста­ють інак­ши­ми.

Мрія по­бу­ти ки­мось іншим жевріє в кож­но­му з нас з ди­тя­чої гри в ко­заків-розбійників, і ли­ше ак­то­рам вдається це ро­би­ти ма­ло не щод­ня – приміря­ти на се­бе сякі-такі долі, одя­га­ти строї ко­ролів чи ли­царів, по­до­ро­жу­ва­ти світом, пе­ре­ти­на­ю­чи сце­ну з од­но­го кут­ка в інший. За­хоп­лен­ня ци­ми по­всяк­ча­сни­ми пе­ре­тво­рен­ня­ми, звісно, наївне, бо хо­ди­ти впро­довж жит­тя під чу­жи­ми ли­чи­на­ми, інко­ли не над­то при­ваб­ли­ви­ми, за­до­во­лен­ня сумнівне. Але між ба­жан­ням бо­дай на якийсь час пе­реінак­ши­тись і тим мо­мен­том, до­по­ки здійснен­ня цьо­го ба­жан­ня не ста­ло ру­ти­ною, ви­ни­кає щось ле­тю­че, мрійли­ве, п’ян­ке, натх­нен­не. Це за­до­во­лен­ня від твор­чо­го пе­реінак­шен­ня се­бе в ко­гось, і ду­же не­ба­га­то з тих, хто стає ак­то­ром, мо­же втри­ма­ти ве­ред­ли­во­го пта­ха, який не­се зо­лоті яй­ця, ко­ли ти існуєш між там і тут.

Бог­дан Ступ­ка з тих митців, ко­му Бо­гом да­но феєрич­но ба­лан­су­ва­ти між спо­ку­сою пе­ресічної лю­ди­ни по­ста­ти кимсь іншим і по­всяк­ден­ням ак­торсь­кої про­фесії. Ба­лан­су­ю­чи на цій гой­далці, він відкрив для се­бе ди­во свя­щен­но­го Міжріччя спо­ку­си і твор­чості, і сам здав­ся у Ва­ви­лонсь­кий по­лон те­а­т­ру. Таємни­цю пе­ре­бу­ван­ня в ньо­му Бог­дан Ступ­ка надійно ут­ри­мує, але не в то­му сенсі, що не ділить­ся нею ні з ким, а в то­му, що він постійно ку­пається в роз­коші ак­тор­ст­ва і ніби на­со­ло­д­жується, підгля­да­ю­чи за світом під різни­ми об­лич­чя­ми та ма­с­ка­ми.

Зви­чай­ний підра­ху­нок до­во­дить, що це са­ме так. Бо ж у Бог­да­на Ступ­ки не­має ро­лей не­вда­лих, зігра­них без за­до­во­лен­ня. Йо­го те­а­т­раль­ні- й кіно­о­б­ра­зи більш або менш вигідні, виз­нані, по­пу­лярні, але всі ви­ко­нані пер­фект­но, і в жодній – ні краплі фальші чи сумніву. Ней­мовірно ж ду­ма­ти, що всі во­ни, від по­крив­дже­но­го Ми­ко­ли до бісну­ва­то­го Ар­ту­ро Уї чи слиз­ня­ка Ма­ля­ра імпо­ну­ва­ли йо­му од­на­ко­во. Зна­чить, Ступ­ку за­хоп­лює ще щось, а не роль як та­ка, йо­го ва­бить ста­ти іншим, навіть нікчем­ним не­вда­хою, аби по­ди­ви­ти­ся на світ но­ви­ми очи­ма. Та­ка лю­ди­на лю­бить спо­с­теріга­ти, лю­бить роз­став­ля­ти па­ст­ки роз­зя­вам, ло­ви­ти на га­чок і бра­ти на муш­ку ди­чи­ну, одне сло­во, мис­ли­вець на те­ри­торії ми­с­тецтва і при­лег­ло­го жит­тя, який не по­ка­же і не про­де­мон­ст­рує влас­ної си­ли уповні, до­по­ки не по­ста­не в ролі, тоб­то не ут­вер­дить­ся в іншо­му.

Особ­ли­во ди­ви­на з аб­сорбцією Бог­да­ном Ступ­кою інших доль ви­яв­ляється, ко­ли спо­гля­даєш за ним в об­ра­зах лю­дей зна­них і відо­мих. Одя­га­ю­чи каш­ке­та чи ка­пе­лю­ха, при­кле­ю­ю­чи ву­са або відпу­с­ка­ю­чи влас­ну бо­ро­ду, підтя­гу­ю­чись до ге­не­ральсь­кої ви­прав­ки, об­во­дя­чи гри­мом очі-про­вал­ля чи хо­ва­ю­чи їх скель­ця­ми оку­лярів, поліру­ю­чи за­ли­си­ни й куй­ов­дя­чи во­лос­ся, він зовні, зви­чай­но, змінюється. Але не над­то, тро­хи. І як пра­ви­ло, завжди за­ли­шається до­б­ре упізна­ним Бог­да­ном Ступ­кою. Бо те, що до мо­мен­ту зустрічі з ним твер­до і пе­ре­кон­ли­во зце­мен­ту­ва­ло­ся в пам’яті: бо­ро­да­тий і кре­мез­ний Лев Тол­стой, ма­раз­ма­тич­ний Ле­онід Ілліч Брежнєв на ХХV з’їзді КПРС, або Зигмунд Фройд з книж­ко­вих пор­т­ретів, тьмяніє і ніве­люється. Бу­ли во­ни, ви­яв­ляється не та­ки­ми, як ду­ма­лось і при­га­ду­ва­ло­ся, а та­кими, якими ви­ни­ка­ють у Ступ­чиній іпо­стасі.

І тут для спо­с­теріга­ча за йо­го пе­ре­тво­рен­ня­ми по­чи­нається но­вий відлік знань про цих лю­дей і не лю­дей, бо ж і Мефісто­фель се­ред них. Вірить­ся, що ста­теч­ний і по­важ­ний російський кла­сик був ве­ред­ли­вим блаз­нем, об­плу­та­ним рев­но­ща­ми, твер­дий ду­хом Іван Фран­ко – немічним і враз­ли­вим, му­д­рий Фройд – наївним са­мо­за­ко­ха­ним дур­ни­ком, що жив у по­лоні фобій, гос­тро­слов Ос­тап Виш­ня – без­за­хис­ною, зніве­че­ною, за­тис­ну­тою лю­ди­ною. Мож­на спрог­но­зу­ва­ти, зга­ду­ю­чи йо­го ж істе­ри­ка Вой­ниць­ко­го і за­тя­то­го на­род­но­го філо­со­фа Че­бу­тикіна, що й Ан­тон Че­хов Ступ­ки був би не менш па­ра­док­саль­ним сценічним створінням. Шту­ка ли­ше в то­му, що самі тек­с­тові опи­си, які, за­зви­чай, і слу­гу­ва­ли си­ро­ви­ною для йо­го ак­торсь­ких робіт, відго­нять хво­роб­ли­вою фан­тазією, а йо­го ролі – ні. Тож це він, а не во­ни, що пи­шуть діало­ги і мо­но­ло­ги, ви­яв­ляється, во­лодіє точ­ним знан­ням про справжніх лю­дей і на­фан­та­зо­вані ки­мось об­ра­зи. І жод­не раціональ­не знан­ня тут ні до чо­го, бо діаг­но­с­тує їх Ступ­ка не логікою, а інстру­мен­том, яко­го у більшості з нас немає.

По­яс­нен­ням то­го, як це стається, є те, що в кожній істоті він відшу­кує своє тре­мо­ло, «три­ван­ня в наміче­но­му рит­мі», як го­во­рив Лесь Кур­бас, і внутрішньо та зовнішньо вібрує, як той інший, при­ре­че­ний на по­гли­нан­ня ним. А мож­ли­во, він про­сто вміє про­хо­ди­ти чужі шля­хи, яки­ми йо­го ве­де ша­ле­на інтуїція та май­стерність мис­лив­ця. І то­му, по­при уся­кий здо­ро­вий глузд, сваві­льний ти­ран Едип у спек­таклі Сту­руа вик­ли­кає співчут­тя і жалість, а не відра­зу, містеч­ко­вий єврей Тев’є у Дан­чен­ковій ви­с­таві ви­яв­ляється вер­ши­ною інтелігент­ності та філо­софсь­ко­го мис­лен­ня, а гру­бий сол­да­фон Сєров із кінострічки «Водій для Віри» по­стає страд­ни­ком.

До­стовірність у та­ко­му ви­пад­ку на­су­вається на об­раз са­ма со­бою, без на­ту­ги і штуч­но­го при­ду­му­ван­ня. Між ни­ми відбу­вається обмін ре­чо­ви­на­ми, ду­ша­ми, шку­ра­ми. Він офірує се­бе іншо­му. Й тут пе­ресічно­му ро­зумінню зно­ву зась. Бо, звісно, з Бог­да­ном Хмель­ниць­ким, Іва­ном Ма­зе­пою, Та­ра­сом Буль­бою, Іва­ном Кот­ля­ревсь­ким це мож­на зро­би­ти без­за­с­те­реж­но, хо­ча в кож­но­му із зга­да­них над­то ба­га­то хи­мер­но­го, не­пе­ред­ба­чу­ва­но­го, а з Мефісто­фе­лем?

Зро­зуміло, є у Бог­да­на Ступ­ки свої стра­ху­вальні ме­ханізми, і чим по­тужніше він віддається ролі, тим міцніше во­ни йо­го ут­ри­му­ють та доз­во­ля­ють роль ви­к­ри­с­талізу­ва­ти, філігран­но відто­чи­ти. Та­ке вміння ут­ри­му­ва­ти віжки натх­нен­ня і твор­чо­го ра­жу зветь­ся ба­наль­но – ак­торсь­кою май­стерністю. Але Май­ст­ром цієї май­стер­ності виз­на­ють да­ле­ко не усіх, у ко­го є та­лант.

Гля­дач, який без­за­с­те­реж­но лю­бить Бог­да­на Ступ­ку, на при­на­ди цієї май­стер­ності ло­вить­ся, й довірли­во та за­хоп­ле­но спо­с­терігає, як йо­го Ми­ко­ла жалісли­во, ніби мо­ля­чись, при­ти­с­кає ру­ки до гру­дей і схи­ляє на бік го­ло­ву, як йо­го Фройд ок­руг­ляє від зди­ву­ван­ня очі, піднімає бро­ви, кро­кує при­танць­о­ву­ю­чи, як йо­го Фран­ко ек­с­та­тич­но хи­тається і роз­ма­хує ру­ка­ми, а Мефісто­фель підступ­но ши­пить-ше­по­че, а потім зри­вається гуркіт гро­мо­верж­ця. Але ж все це він не грає, Май­стер се­бе офірує.

Ко­роль Лір (1998)

Лев Тол­стой (2002)

Цар Едип (2003)

Зигмунт Фройд (2004)

Іван Фран­ко (2006)

Мефісто­фель (2008)