Юр­ко Тка­чен­ко на­ро­див­ся 19 серп­ня, са­ме на яб­лу­не­во­го Спа­са. Це кінець літа і по­ча­ток осені. Го­ро­ди­ну май­же всю ви­б­ра­но, і вже мож­на їсти яб­лу­ка. Ди­во­виж­ний час яко­гось спо­кою і без­меж­ності світу. Ко­ли я по­ба­чив Юрія Ана­толійо­ви­ча впер­ше, то по­ду­мав, що са­ме з та­ких пи­са­ли об­ра­зи ко­за­ка Ма­мая чи Гон­ту. Се­ред­нь­о­го зро­с­ту, ху­дор­ля­вий, мож­ли­во, то­му і над­зви­чай­но пруд­кий, міг «ви­бух­ну­ти» миттєво, а міг бу­ти і ней­мовірно терп­ля­чим. За­по­розь­кий край – йо­го батьківщи­на.

Як по­знай­о­мив­ся з Юрієм Ана­толійо­ви­чем, я не па­м’ятаю. Пригадую тільки, що місяців че­рез дев’ять після по­чат­ку моєї ро­бо­ти на студії він підійшов до ме­не і ска­зав: «А да­вай зніме­мо тобі дип­лом­ну ро­бо­ту як кіно­жур­нал «Ук­раїна сьо­годні». Зніме­мо усе, що є най-най­кра­що­го в Ук­раїні». Я відра­зу по­го­див­ся, ад­же до ме­не звер­нув­ся сам Юрій Ана­толійо­вич Тка­чен­ко, а на той час я вже знав, що він є од­ним з «метрів» студії і як кіно­о­пе­ра­тор, і як кіно­ре­жи­сер, до то­го ж цей кіно­жур­нал при­зна­чав­ся спеціаль­но для за­рубіжжя і в ньо­му до­пу­с­ка­лись «воль­ності», на відміну від жур­на­лу «Ра­дянсь­ка Ук­раїна», який де­мон­ст­ру­ва­ли на те­ри­торії СРСР. На той час у ме­не вже був ав­то­мобіль «Жи­гулі», який прид­ба­ли мої бать­ки і відда­ли мені, і ми виріши­ли, що для ро­бо­ти нам більше ніхто не потрібний, бо ми здо­бу­ва­ли най­го­ловніше – сво­бо­ду. Узяв­ши плівку та ка­ме­ру, сіли в ма­ши­ну і поїха­ли зніма­ти мою дип­лом­ну ро­бо­ту про Ук­раїну. У При­кар­патті зня­ли сю­жет про су­час­ну ук­раїнську ха­ту, у Кри­во­му Розі – про найбільшу дом­ну у світі, у Чор­но­билі – про спо­ру­д­жен­ня пер­шо­го бло­ку Чор­но­бильсь­кої АЕС, на Че­ре­моші – про пло­то­гонів, а ще зафільму­ва­ли сю­жет про од­но­го ка­надсь­ко­го ук­раїнця, який пер­ший раз за своє жит­тя відвідав Батьківщи­ну. У Львові я зняв, як він спілку­вав­ся зі знай­о­ми­ми. По­чав­ши план з йо­го об­лич­чя, я обійшов цю гру­пу лю­дей по­за їхніми спи­на­ми і зу­пи­нив­ся за на­шим ге­роєм, у яко­го на пле­чах висів ра­нець. Зви­чай­ний план, яких ми зніма­ли безліч, але са­ме Юр­ко Тка­чен­ко по­ба­чив у ньо­му те, на що інші не звер­ну­ли б най­мен­шої ува­ги. Са­ме на кадр із ран­цем Юрій Ана­толійо­вич по­клав при­близ­но такі сло­ва дик­торсь­ко­го тек­с­ту: «Дов­го ж блу­кав по світах ти, син­ку…» Так, май­же бу­ден­но, «ме­т­ри» студії учи­ли нас КІНА.

На Ук­раїнську студію хронікаль­но-до­ку­мен­таль­них фільмів на са­мо­му по­чат­ку серп­ня 1973 ро­ку прий­ш­ли двоє ви­пу­ск­ників ВДІКу – Во­ло­ди­мир Ку­ко­рен­чук та я, Віктор Кріпчен­ко, а че­рез рік – і наш то­ва­риш по інсти­ту­ту Во­ло­ди­мир Піка, а ще че­рез декілька років до­лу­чив­ся і наш інсти­тутсь­кий то­ва­риш, ре­жи­сер Ана­толій Си­рих. Студія бу­ла для нас про­сто про­дов­жен­ням на­ших домівок і фак­тич­но на­шим жит­тям. Я не пам’ятаю, що­би хто-не­будь ко­ли-не­будь нас сва­рив. Нас на­вча­ли не­помітно для нас і ду­же делікат­но. Пам’ятаю, од­но­го ра­зу, ще на са­мо­му по­чат­ку на­шої ро­бо­ти, про­хо­дя­чи повз ме­не, один із кра­щих кіно­о­пе­ра­торів ук­раїнсько­го кіно Еду­ард Тимлін ска­зав: «Сле­ди за фо­на­ми!» Про­сту фра­зу пам’ятаю і сьо­годні, за­вдя­ки їй уник­нув ду­же ба­га­то по­ми­лок. Во­ло­ди­мир Шев­чен­ко на влас­но­му при­кладі по­ка­зав, що кіно­до­ку­мен­таліст по­ви­нен уміти ро­би­ти все: на­пи­са­ти сце­нарій, бу­ти і ре­жи­се­ром, і опе­ра­то­ром, і освітлю­ва­чем, і водієм, і мон­та­же­ром… А ще тре­ба зуміти зда­ти свій фільм, а ще не­обхідно відчу­ва­ти і ро­зуміти радість і біль інших лю­дей, особ­ли­во ге­роїв своїх фільмів. Во­ло­ди­мир Ва­си­ль­о­вич Та­ран­чен­ко, мій най­кра­щий то­ва­риш, не раз підстав­ляв і підстав­ляє мені своє пле­че, ко­ли ме­не ку­дись за­но­сить, це той друг, який ме­не по­всяк­час на­став­ляє на шлях істин­ний, сва­рить і хва­лить, і завжди по­руч, як у розвідці. Ра­зом із ним та Во­ло­ди­ми­ром Шев­чен­ком ми зня­ли фільм про аварію на ЧА­ЕС, а потім декілька фільмів і як ре­жи­се­ри. Не мо­жу не зга­да­ти бо­дай кількох на­ших ко­лег по студії, з яки­ми пра­цю­вав, і які та­кож до­лу­чи­ли­ся до мо­го про­фесійно­го зро­с­тан­ня. Це Ана­толій Сліса­рен­ко і Во­ло­дя Ко­с­тен­ко, який при­ду­мав на­зи­ва­ти од­но­го з на­ших «метрів» Іго­ря Авк­сентійо­ви­ча Гра­бовсь­ко­го про­сто «об­цень­ку­вач», так ко­рот­ше, й Іго­рю Гра­бовсь­ко­му са­мо­му по­до­ба­лось та­ке звер­тан­ня. А як звер­та­ли­ся до Ар­наль­до Фер­нан­де­са? Ар­наль­до був іспан­цем, ди­ти­ною у 1937 році по­тра­пив до СРСР, закінчив­ши ВДІК, по­чав пра­цю­ва­ти на нашій студії, а в іспанців прізвищ більше де­ся­ти, і по­пе­ред­нє, пе­ред Фер­нан­де­сом, зву­ча­ло так, що ви­мов­ля­ли ми його тільки се­ред своїх, Ар­наль­до ж інко­ли сам про­во­ку­вав та­ке звер­тан­ня, поліпшую­чи настрій усіх при­сутніх. Ізя Гольд­штейн, Ян Мє­с­тєчкін, Миш­ко Са­чен­ко, Ана­толій Ка­рась, Оле­на Зав­го­род­ня, Віктор Шкурін, Едик Тимлін, Олек­сандр Ко­валь... Щоб на­зва­ти усіх, не­обхідно, як ка­за­ли в од­но­му фільмі, ого­ло­си­ти весь спи­сок працівників кіно­хроніки. Цар­ст­во не­бес­не тим, ко­го вже не­має, і дай Бо­же здо­ров’я тим, хто ще жи­вий.

Юр­ко пішов із жит­тя за кілька днів до сво­го 65-річчя, на пер­шо­го Спа­са. Ос­танній місяць літа, теп­лий і лагідний приніс біль ут­ра­ти Вчи­те­ля, То­ва­ри­ша і Мит­ця. На­зи­ваю Юрія Ана­толійо­ви­ча про­сто Юр­ком то­му, що йо­му, ма­буть, са­мо­му по­до­ба­лось це ко­рот­ке, але твер­де зву­чан­ня імені – Юр­ко. Я кілька разів ус­тиг провіда­ти Юр­ка у лікарні, а потім ра­зом з йо­го дру­жи­ною Яро­сла­вою су­про­во­д­жу­вав сво­го на­став­ни­ка в ос­тан­ню до­ро­гу. Ми по­хо­ва­ли Юр­ка, як він і за­повідав, не­по­далік від Зо­ло­че­ва (це у Львівській об­ласті), по­ряд із се­лом Га­ва­реч­чи­ною (там, де ви­роб­ля­ють чор­ну ке­раміку), під Свя­тою го­рою, на якій б’є цілю­ще дже­ре­ло, на батьківщині Яро­сла­ви. А йо­го то­ва­риш, скульп­тор, ви­те­сав з кам’яної бри­ли про­сто­го, але на­вди­во­ви­жу гар­но­го ко­заць­ко­го хре­с­та, і по­став той хрест над йо­го мо­ги­лою.

Якось ме­не за­про­сив на співбесіду працівник КДБ і по­про­сив, щоб я на­пи­сав щось про Юр­ка (Юр­ко про це не знав). На той час я вже знав з історії Ук­раїни на кра­пель­ку більше, ніж учи­ли у школі, до­лу­чив­ся до мо­го просвітництва і Юр­ко, то­му та­ка зустріч з КДБ бу­ла тільки спра­вою ча­су. Си­вий чо­ловік ди­вив­ся на ме­не лагідни­ми і приємни­ми очи­ма, по­гляд був од­но­час­но і да­ле­кий і близь­кий, і моя відмо­ва на­да­ти йо­му та­кий до­пис йо­го не вра­зи­ла і ніяких наслідків у по­даль­шо­му своєму житті я не відчув. На сло­вах я йо­му ска­зав, що Юрій Ана­толійо­вич Тка­чен­ко є най­щирішим і найвідданішим па­трі­отом своєї Батьківщи­ни. Він не по­чав до­пи­ту­ва­ти­ся, якої са­ме, не на­по­ля­гав на до­писі, про­сто по­дя­ку­вав за роз­мо­ву, і більше це відом­ст­во ме­не не тур­бу­ва­ло, ма­буть, там теж зустріча­лись ук­раїнці. За­раз я пи­шу про Юр­ка з влас­ної волі і в йо­го світлу пам’ять.

Це бу­ло вночі, моя дру­жи­на рап­то­во за­хворіла і по­тра­пи­ла в лікар­ню, я за­те­ле­фо­ну­вав Юр­кові. За півго­ди­ни ми вже бу­ли в її па­латі, Юр­ко до­пит­ли­во по­ди­вив­ся на дру­жи­ну, роз­пи­тав про об­ста­ви­ни, що при­ве­ли її на лікар­ня­не ліжко, пе­ре­гля­нув при­зна­чен­ня для ліку­ван­ня, і за йо­го на­ка­зом ми відра­зу за­бра­ли її до­до­му. Час підтвер­див, що Юр­ко мав цілко­ви­ту рацію. Йо­го ко­заць­ка го­ло­ва прий­ма­ла рішен­ня май­же миттєво, і я жод­но­го ра­зу не був свідком то­го, щоб він, взяв­ши відповідальність на се­бе, схо­вав­ся у кущі. Мені здається, що на нашій студії усі бу­ли та­ки­ми, та, мож­ли­во, я чо­гось і не знаю, і сла­ва Бо­гу.

Од­но­го ра­зу до ме­не підійшов Ана­толій Олексійо­вич Сліса­рен­ко і за­про­сив зніма­ти з ним фільм. На той час я май­же постійно знімав з Юр­ком, і то­му відра­зу спи­тав йо­го по­ра­ди. Він бла­го­сло­вив ме­не на ро­бо­ту з Ана­толієм Олексійо­ви­чем, по­ба­жав твор­чих успіхів і ска­зав, що на­став час, по­ра іти далі. Я ди­вив­ся у йо­го очі і ба­чив, яке тяж­ке рішен­ня він прий­няв. Ме­не му­чи­ли сумніви, але Юр­ко ска­зав, що так тре­ба. Сьо­годні мені здається, що ро­бо­ту з Ана­толієм Олексійо­ви­чем ор­ганізу­вав мені са­ме Юр­ко, май­же всі фільми, які я зняв з Ана­толієм Олексійо­ви­чем, здо­бу­ли най­вищі на­го­ро­ди різних кіно­фе­с­ти­валів, до­сить швид­ко я був та­рифіко­ва­ний як кіно­о­пе­ра­тор ви­щої ка­те­горії, ме­не виз­на­ли за май­ст­ра, або за пер­спек­тив­но­го май­ст­ра, що теж приємно.

Якось так тра­пи­ло­ся, що ми май­же не зніма­ли фільмів на за­мов­лен­ня, як по­люб­ляв ка­за­ти Ізя Гольд­штейн, «бол­тов в то­ма­те», ми зніма­ли до­ку­мен­таль­не кіно. Здається, що наші «ста­ри­ки» якось між со­бою нас поділи­ли і ко­жен от­ри­мав сво­го підопічно­го, яко­го по­чав не­помітно, терп­ля­че, так­тов­но ви­во­ди­ти в лю­ди. Втім, мені не здається, ба більше, я впев­не­ний, що, за­вдя­ки їм, ми на­ба­га­то швид­ше ви­рос­ли з ди­тя­чих штанців, чи­ма­ло на­ших робіт здо­бу­ли міжна­род­не виз­нан­ня, і ми мо­же­мо сьо­годні роз­повіда­ти, з яки­ми ве­ли­ки­ми твор­ця­ми і людь­ми сво­го ча­су пра­цю­ва­ли, при­яте­лю­ва­ли-то­ва­ри­шу­ва­ли і поча­ст­и, ви­ба­чай­те, при­лу­чи­ли­ся до їхньої сла­ви.

Наші «ста­ри­ки» зна­ли один про од­но­го май­же все, ад­же після пе­реїзду студії з Хар­ко­ва до Києва во­ни бук­валь­но жи­ли на студії. Од­ру­жу­ва­ли­ся, на­ро­д­жу­ва­ли дітей, рев­ну­ва­ли, роз­лу­ча­ли­ся, сва­ри­ли­ся і ми­ри­ли­ся, до­по­ма­га­ли один од­но­му – та­ка собі ве­ли­ка ко­му­наль­на квар­ти­ра, а за сумісництвом і кіно­с­тудія, яка ви­пу­с­ти­ла такі фільми, як «Ко­раблі не вми­ра­ють» та «Кер­ма­ничі», а ще «Лю­ди над хма­ра­ми», «Іду до те­бе, Іспаніє» і ба­га­то інших, яки­ми студія пи­шається і сьо­годні.

Перші два з на­зва­них знімав Юр­ко Тка­чен­ко. Май­ст­ром кур­су у ВДІКу, де на­вчав­ся Юр­ко, був один із найвідо­міших кіно­о­пе­ра­торів і бли­с­ку­чий пе­да­гог Бо­рис Вол­чек. Од­но­час­но з Юр­ком Тка­чен­ком цей курс у цьо­го ж май­ст­ра закінчи­ли Юр­ко Іллєнко і Ге­оргій Рер­берг. Ко­жен – та­лант і осо­бистість. Ко­жен їхній но­вий фільм вик­ли­кав бу­рю діаме­т­раль­но про­ти­леж­них емоцій, але ніко­ли ніко­го не за­ли­шав бай­ду­жим. Так сприй­ма­ли на студії і фільми Тка­чен­ка: хтось хва­лив, хтось кри­ти­ку­вав і ра­див чо­гось поз­бу­ти­ся, але ко­ли по­ка­зу­ва­ли йо­го кіно, то в пе­ре­гля­до­во­му залі яб­лу­ку ніде бу­ло впа­с­ти.

Ко­ли ме­не впер­ше за­про­си­ли до Юр­ко­вої оселі в гості, я був вра­же­ний йо­го бібліоте­кою. Квар­ти­ра місти­ли­ся у ста­ро­вин­но­му бу­дин­ку, ви­со­та кімнат, ма­буть, метрів чо­ти­ри, не мен­ше. Од­на з кімнат – Юрків ро­бо­чий кабінет – бу­ла май­же вщент за­став­ле­на книж­ко­ви­ми по­ли­ця­ми. Стільки найрізно­манітніших кни­жок у при­ватній квар­тирі я зро­ду не ба­чив. Пе­ре­важ­но то бу­ли різно­манітні довідни­ки та істо­ричні кни­ги, по­туж­на збірка ху­дож­ньої літе­ра­ту­ри. З ба­га­ть­ох ви­гля­да­ли чис­ленні за­клад­ки. Але ос­нов­не ба­гат­ст­во бібліоте­ки ста­но­ви­ли книж­ки про Ук­раїну. Я не знаю, хто ще так за­тя­то лю­бив свою Зем­лю, свою Ук­раїну, як Юр­ко. Мож­ли­во, так ста­ло­ся то­му, що він ра­но втра­тив бать­ка? Мож­ли­во, то­му, що на­ро­див­ся на За­по­рож­жі? Мож­ли­во, в ди­тинстві він зустрів то­го, хто став до­ро­гов­ка­зом май­бут­тя? А мо­же, так на ро­ду бу­ло на­пи­са­но – ста­ти чи то Ма­маєм, чи то Гон­тою – ой, як на них був схо­жий Юр­ко!

Не при­га­дую йо­го зігну­тим, одяг­не­ним будь-як. Якось я про­чи­тав про над­зви­чай­но­го кіно­о­пе­ра­то­ра Вітторіо Сто­ра­ро: ко­ли той знімав фільм «Апо­каліпсис сьо­годні», то вдя­гав­ся у все біле, і це в джун­г­лях. Білиз­на зовні­шності бу­ла по­чат­ком йо­го ви­шу­ка­ної опе­ра­торсь­кої і ре­жи­серсь­кої ро­бо­ти. Та­ким був і Юр­ко – і в по­буті, і в твор­чості. Бу­ва­ло знімаємо, я ви­с­тав­ляю кадр, але щось усе не те, здається, що і точ­ка ви­б­ра­на пра­виль­но, і освітлен­ня те, що тре­ба, і фон са­ме той, але щось му­ляє, підхо­дить Юр­ко, май­же нічо­го не змінює, а кадр по­чи­нає світи­ти­ся, як діамант.

Ко­ли Юр­ко знімав го­ри, то бу­ли ГО­РИ, ко­ли знімав річку, то бу­ла РІКА, ко­ли квітку – то бу­ла КВІТКА, ко­ли по­ле – то бу­ло ПО­ЛЕ, ко­ли зем­лю – то бу­ла ЗЕМ­ЛЯ, а ко­ли знімав лю­ди­ну, то бу­ла ЛЮ­ДИ­НА. І сам був та­ким – УК­РАЇНЦЕМ з ве­ли­кої літе­ри.

Інко­ли він був, як моль­фар. Фільмуємо в Кар­па­тах. Дощ періщить, на­че з відра. Хма­ри так низь­ко, що по ли­сині ска­чуть, а Юр­ко ка­же, що за­в­т­ра їде­мо зніма­ти схід сон­ця. Поїде­мо, ка­жу, але че­рез тиж­день. На­ступ­но­го дня ми зня­ли схід сон­ця.

У своїй ро­боті ми ча­с­то по­вер­та­ли­ся до тих місць, де вже зніма­ли, зустріча­ли­ся з ти­ми, ко­го зніма­ли, або їхніми то­ва­ри­ша­ми, знай­о­ми­ми, і я не пам’ятаю, щоб нас не зустрі­ча­ли привітно і з радістю. Юр­ко завжди зна­хо­див спільну мо­ву з будь-ким, з усіма він був рівним і ввічли­вим. Усіх, ко­го йо­му до­во­ди­ло­ся зніма­ти, він пам’ятав не тільки на прізви­ще та ім’я, з ба­га­ть­ма ста­вав до­б­рим при­яте­лем, ба­га­ть­ох прий­мав у се­бе до­ма, а ко­ли хтось із них по­тре­бу­вав до­по­мо­ги, то ро­бив усе, що міг.

Це за­вдя­ки Юр­кові я мо­жу ска­за­ти, що в ме­не бу­ли чи є такі друзі, як Ми­ко­ла Вінгра­новсь­кий, Ніна Матвієнко та Ва­дим Пи­сарєв. Юр­ко був для ме­не не тільки вчи­те­лем, му­д­рим на­став­ни­ком, він став моїм дру­гом.

Уже зно­ву на­бли­жається яб­лу­не­вий Спас, і я де­далі час­тіше зга­дую Юр­ка, наші по­до­рожі, гру в ша­хи (він так не лю­бив про­гра­ва­ти!).

При­га­дую, ко­ли ми зніма­ли фільм про київське «Ди­на­мо», він хо­див по по­лю у мод­но­му пальті, ши­кар­но­му чор­но­му ка­пе­люсі, пам’ятаю, що на йо­го по­хо­ро­ни прий­шов Ми­хайличен­ко та інші гравці ко­ман­ди.

Пам’ятаю, як я по­сва­рив­ся з Юр­ком на зйом­ках ігро­во­го фільму «Ніч у маю», на який він за­про­сив ме­не як опе­ра­то­ра-по­ста­нов­ни­ка, а по­ми­ри­ли нас наші дру­жи­ни.

Мої старші ко­ле­ги зга­ду­ють, що ко­ли Юр­ко приїхав після інсти­ту­ту, то рок-н-рол і бугі-вугі кра­ще ньо­го в усь­о­му Києві не тан­цю­вав ніхто.

Вос­кре­шаю в пам’яті фільми, які зняв Юр­ко. І «Ко­раблі не вми­ра­ють», і «Кер­ма­ничі», і «Ви­шив­ка – кра­са нет­лінна» і ба­га­то інших, а особ­ли­во «Го­голь», що йо­го зняв з моїм то­ва­ри­шем Во­ло­ди­ми­ром Та­ран­чен­ком. Та­ко­го про­ник­ли­во­го і щем­ли­во­го фільму про од­но­го з най­сла­ветніших ук­раїнців я не ба­чив.

А ще у ньо­го був дивовижно красивий почерк, про такий ка­жуть «нар­бу­тівсь­кий стиль» . Я ба­чив та­ку каліграфію ли­ше в архіві, зніма­ю­чи гра­мо­ти Війська За­по­розь­ко­го.

Роз­повіда­ють, що, приїхав­ши з Моск­ви, він роз­мов­ляв з виразним псковсь­ким ак­цен­том, але зго­дом поїхав на батьківщи­ну, в За­поріжжя, і по­вер­нув­ся до Києва тим Юр­ком, яко­го вже знав я.

Пам’ятаю, як Юр­ко ди­вив­ся на ме­не в лікарні за кілька днів до відхо­ду у вічність.

На­став час відвіда­ти те се­ло, де під го­рою цвин­тар, на яко­му спо­чи­ває Юр­ко Тка­чен­ко, а на горі – цілю­ще дже­ре­ло...

17 липня 2011