Кіно­д­ра­ма­тургія – не­зви­чай­на твор­ча про­фесія, спе­ци­фічна. П’єсу ми мо­же­мо про­чи­та­ти. Ми мо­же­мо по­ди­ви­ти­ся різні ви­с­та­ви за однією п’єсою і порівня­ти трак­ту­ван­ня її різни­ми ре­жи­се­ра­ми. П’єса існує са­ма по собі. Ви­с­та­ва за одною і тою п’єсою в од­но­му те­атрі не­вда­ла, в іншо­му мо­же вик­ли­ка­ти за­хоп­лен­ня гля­дачів.

Сце­нарій – зовсім інша річ. Він фак­тич­но не існує як са­мостійний твір і ре­алізується тільки один раз. Ма­ти уяв­лен­ня про ро­бо­ту сце­на­ри­с­та ми мо­же­мо ли­ше пе­ре­ди­вив­шись фільм. А успішність чи не­успішність фільму за­ле­жать від ба­га­ть­ох фак­торів. І на­сам­пе­ред від твор­чих мож­ли­во­с­тей ре­жи­се­ра. І мож­на ска­за­ти без пе­ребі­ль­шен­­ня, що сце­на­рист по­ми­рає в ре­жи­сері. До­б­ре, ко­ли та­ла­но­ви­тий сце­нарій по­трап­ляє до ру­к та­ла­но­ви­то­го ре­жи­се­ра. Хо­ча й це не га­ран­тує успіху. В кра­що­му разі ре­зуль­та­том їхніх спільних зу­силь стає фільм, що при­вер­тає ува­гу гля­да­ча. Трап­ляється й та­ке, ко­ли по­се­редній сце­нарій у про­цесі натх­нен­ної ро­бо­ти ре­жи­се­ра і твор­чої гру­пи пе­ре­тво­рюється на ви­до­ви­ще, що тішить ро­зум і ду­шу. А бу­ває і на­впа­ки. Ко­ли та­ла­но­ви­тий літе­ра­тур­ний ма­теріал по­па­дає в ру­ки пе­ресічно­го ремісни­ка, тоді маємо по­се­редній фільм, в яко­му важ­ко роз­г­ледіти пре­крас­ний сце­нарій. Вза­галі, на шля­ху від сце­нарію до фільму виникає чимало не­пе­ред­ба­чу­ва­них труд­нощів.

Іва­нові Дра­чу ща­с­ти­ло на та­ла­но­ви­тих ре­жи­серів. За йо­го сце­наріями ста­ви­ли фільми Юрій Іллєнко, Ле­онід Оси­ка, Ми­ко­ла Ма­щен­ко, Во­ло­ди­мир Са­вельєв, Бо­рис Івчен­ко, Юрій Ткаченко.

Але труд­нощі за­ли­ша­лись. І по­ча­ло­ся все з пер­шо­го сце­нарію «Кри­ни­ця для спраг­лих», зня­то­го Юрієм Іллєнком.

«Кри­ни­ця для спраг­лих» бу­ла дип­лом­ною ро­бо­тою ви­пу­ск­ни­ка Ви­щих курсів сце­на­ристів і ре­жи­серів Іва­на Дра­ча, мо­ло­до­го, але вже відо­мо­го по­ета. Слу­ха­чем курсів він став у 1962 році, а закінчив на­вчан­ня у 1964-му. За йо­го спо­га­да­ми, він зустрівся там з над­зви­чай­но ціка­ви­ми осо­би­с­то­с­тя­ми. Спілку­вав­ся з Вікто­ром Шкловсь­ким, на­вчав­ся ре­жи­сурі у Ми­хай­ла Ром­ма, пе­ре­бу­вав у май­стерні Гри­горія Чу­х­рая. Ра­зом з ним на­вча­лись І. Авер­бах, А. Ада­мо­вич, М. Ібрагімбе­ков, Ю. Клепіков, М. Ро­зовсь­кий. Всі во­ни в по­даль­шо­му ста­ли ви­дат­ни­ми діяча­ми ра­дянсь­ко­го кіно­ми­с­тецтва.

І пер­шим же сце­нарієм Драч зі своїм особ­ли­вим пись­мом, з влас­ною твор­чою ма­не­рою, по­ка­зав се­бе дра­ма­тур­гом, який бли­с­ку­че ово­лодів про­фесією. Він уже відбув­ся як по­ет у літе­ра­турі. По­етом він за­ли­шив­ся і в кіне­ма­то­графі. По­етом-філо­со­фом.

У про­фесійно відто­че­но­му сце­нарії «Кри­ни­ця для спраг­лих» не бу­ло то­го, що зви­чай­но сприй­мається як пер­ша спро­ба кіне­ма­то­графіста-по­чатківця. Це був твір, який відповідав усім ка­но­нам сце­нар­ної май­стер­ності. І, го­ло­вне, це бу­ло ду­же та­ла­но­ви­то. Історію діда Лев­ка, який, не до­че­кавшись синів на своє сімде­ся­тиріччя, вик­ли­кав їх те­ле­гра­мою, на­ля­кав­ши уда­ва­ним погіршен­ням здо­ров’я, бу­ло на­пи­са­но в тій по­етичній ма­нері, яка ста­ла ха­рак­тер­ною озна­кою кра­щих фільмів, що їх потім бу­ло об’єдна­но під на­звою ук­раїнсько­го по­етич­но­го кіно. По­езія, пе­репліта­ю­чись з про­зою жит­тя, на­дає особ­ли­вої ви­разності усьо­му, про що йдеть­ся в сце­нарії.

Очіку­ю­чи на синів, ста­рий ла­го­дить собі тру­ну, вик­ли­ка­ю­чи кеп­ку­ван­ня сусідів. Бо дід ду­же не­схо­жий на то­го, хто зби­рається по­ки­ну­ти цей світ. Си­ни і за­ста­ють йо­го в той мо­мент, ко­ли він ви­про­бо­вує своє но­ве жит­ло. Зустріч із си­на­ми – свя­то для діда, і про тру­ну всі за­бу­ли. Не приїхав мо­лод­ший син Іван, льот­чик-ви­про­бу­вач. Йо­го вагітна дру­жи­на Со­ломія при­вез­ла дідові да­ру­нок, ма­гніто­фон із за­пи­сом синового го­лосу. Син обіцяє, що од­ра­зу після ви­про­бу­вань обов’яз­ко­во навідає бать­ка. Ко­ли Лев­ка по­кли­ка­ли до сільра­ди, він не пе­ред­чу­вав нічо­го по­га­но­го. Але біля відчи­не­но­го вікна сільра­ди він ви­пад­ко­во по­чув ури­вок роз­мо­ви го­ло­ви з містом. І з цьо­го він зро­зумів, що йо­го син за­ги­нув. Він ще раз ліг у тру­ну об­лич­чям у дух­мя­не сіно, а потім тру­ну роз­бив. І тут ми­мо­волі зга­дується інший дід із до­вженківської «Землі», який по­ми­рав се­ред стиг­лих яб­лук, а потім устав, щоби бо­дай на ко­рот­ку мить по­до­вжи­ти жит­тя. Це не плагіат, це – тра­диція.

Ав­тор вірту­оз­но ви­бу­до­вує сю­жет, в яко­му епізо­ди бу­ден­но­го жит­тя ор­ганічно пе­репліта­ють­ся чи то зі сна­ми, чи то з видіння­ми ста­ро­го, в яких він зустрічається з покійною жінкою – то мо­ло­дою, то вже по­хи­ло­го віку – і спілкується з нею. Ми сприй­маємо та­ку умовність, бо во­на в цьо­му сю­жеті аб­со­лют­но ор­ганічна.

Іллєнко по-своєму про­чи­тав сце­нарій Дра­ча. Йо­го трак­ту­ван­ня де­що зміни­ло емоційну спря­мо­ваність ав­торсь­ко­го за­ду­му. І для ме­не це менш ціка­во. Але зо­б­ра­жаль­на куль­ту­ра фільму бу­ла на та­ко­му ви­со­ко­му рівні, що він не міг не привернути уваги професіоналів. Тенгіз Абу­лад­зе, го­ту­ю­чись до зйо­мок сво­го но­во­го фільму «Бла­ган­ня», за­про­сив Іллєнка до співпраці, як опе­ра­то­ра. Але у то­го бу­ли інші пла­ни. І він по­ре­ко­мен­ду­вав Абу­лад­зе мо­ло­до­го опе­ра­то­ра Олек­сан­д­ра Ан­ти­пен­ка. Той, хто ба­чив обид­ва фільми, не мо­же не поміти­ти, який вплив мав фільм Іллєнка на зо­б­ра­жальність гру­зинсь­ко­го фільму.

Два на­ступ­них фільми, зня­тих за сце­наріями Дра­ча – «Камінний хрест» Ле­оніда Оси­ки і «Про­па­ла гра­мо­та» Бо­ри­са Івчен­ка – ста­ли кіне­ма­то­графічною кла­си­кою.

Сце­нарій «Камінно­го хре­с­та» на­пи­са­но на ос­нові двох но­вел Ва­си­ля Сте­фа­ни­ка – «Камінний хрест» і «Злодій», а та­кож за­лу­че­но ма­лень­кий фраг­мент з тре­тьої – «Си­ни». Май­стерність кіно­д­ра­ма­тур­га як­раз у то­му, що він ор­ганічно поєднав різні за своїм змістом но­ве­ли. До­ве­де­ний бідністю до відчаю ге­рой «Камінно­го хре­с­та» Іван Дідух ра­зом з ро­ди­ною зби­рається до Ка­на­ди не ща­с­тя шу­ка­ти, а ря­ту­ва­ти­ся від злиднів і го­ло­ду. Усе се­ло бе­ре участь у про­во­дах. У но­велі «Злодій» та­кож є лю­ди­на в роз­пачі, ко­т­ру нуж­да зму­шує кра­с­ти. Але йо­го спійма­ли, і, за зви­чаєм, лю­ди­на, яку він на­ма­гав­ся по­гра­бу­ва­ти, має йо­го вби­ти. Дра­ма­тургія сце­нарію по­бу­до­ва­на так май­стер­но, що дві різні нічим не пов’язані між со­бою історії ста­ли єди­ним, ор­ганічним у своєму роз­вит­ку сю­же­том. І вся су­ворість про­зи Сте­фа­ни­ка, при­та­ман­на йо­му життєва прав­да, знай­ш­ли ви­раз­ну, на рівні цієї про­зи, кіне­ма­то­графічну фор­му.

Не менш вірту­оз­ною бу­ла дра­ма­тургічна об­роб­ка повісті Го­го­ля «Про­па­ла гра­мо­та». Сце­нарій став ос­но­вою яс­к­ра­во­го ви­до­ви­ща, ство­ре­но­го на ек­рані ре­жи­се­ром Бо­ри­сом Івчен­ком, опе­ра­то­ром Віталієм Зи­мов­цем, ви­ко­нав­цем го­ло­вної ролі Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком і всією твор­чою гру­пою. У фільмі ор­ганічно пе­репліта­ють­ся ство­рені на­род­ною фан­тазією каз­ко­вий світ і світ Го­го­ля. Відштов­ху­ю­чись від повісті, Драч ство­рив аб­со­лют­но оригіна­ль­ний сце­нарій, на ос­нові яко­го і ви­ник цей див­ний ко­с­мос, що поєднав у собі на­родні зви­чаї, повір’я, навіяні ста­ро­вин­ни­ми пісня­ми та ду­ма­ми.

Дра­чеві-сце­на­ри­с­ту до снаги і на­род­на дра­ма у «Камінно­му хресті», і своєрідна інтер­пре­тація го­голівських мо­тивів у «Про­палій гра­моті», і лірич­на трагіко­медія «Дід ліво­го край­нь­о­го», на­си­че­на лю­бов’ю до лю­дей, до їхніх про­стих ра­дощів.

Ге­рой сце­нарію – ста­рий ма­ляр Тро­хим Бе­са­раб. Ха­рак­тер вий­шов жи­вий і ду­же сим­па­тич­ний. Дід цінує жит­тя і відчу­ває радість бут­тя – і у своїй праці, ко­ли фар­бує стіни бу­динків ста­ро­го Києва, і на стадіоні, ко­ли вболіває за вну­ка-фут­боліста ра­зом із жінкою, яка йо­му так спо­до­ба­лась, що він за­про­сив її на матч. Він уже дав­но вдівець.

Він по­ми­рає під час гри, ко­ли йо­го ото­чу­ють близькі та до­рогі йо­му лю­ди, у радісно­му за­хоп­ленні від чу­до­вої гри сво­го ону­ка. М’яч влітає у во­ро­та, і в цей час зу­пи­няється сер­це ста­рої лю­ди­ни. Жит­тя Тро­хи­ма Бе­са­ра­ба скінчи­ло­ся. Во­но бу­ло до­стой­ним, і про­щан­ня з ним вий­ш­ло миттєвим і без­болісним.

Ця історія, ве­се­ла і сум­на вод­но­час, вся про­сяк­ну­та ду­хом ста­ро­го київсько­го ро­ман­су.

З ро­ка­ми сце­нар­на май­стерність Дра­ча вдо­с­ко­на­люється. І про це свідчать сце­нарії, присвячені ви­дат­ним осо­би­с­то­с­тям національ­ної куль­ту­ри – Ле­сі Ук­раїнці та Ми­ко­лі Ли­сен­кові.

Хтось з ве­ли­ких за­ува­жив, що до­б­ре на­пи­са­на біог­рафія – та­ка са­ма рідкість, як і до­б­ре про­жи­те жит­тя. Ду­же точ­не спо­с­те­ре­жен­ня. Але ко­ли про ви­дат­ну лю­ди­ну тре­ба роз­повісти так, аби біог­рафія не вий­ш­ла за межі півто­ри ­го­ди­ни ек­ран­но­го ча­су, за­вдан­ня ус­клад­нюється.

«Іду до те­бе» – сце­нарій про ве­лику Лесю Ук­раїнку. В од­но­му те­леінтерв’ю Ал­ла Де­ми­до­ва, яка зігра­ла у фільмі Лесю, на­зва­ла сце­нарій Дра­ча геніаль­ним. Та­ла­но­ви­та ак­т­ри­са зро­би­ла ще од­не важ­ли­ве для се­бе спо­с­те­ре­жен­ня. Го­ту­ю­чись до зйо­мок, Де­ми­до­ва про­чи­та­ла всі дев’ять томів творів по­ете­си і зро­зуміла, що ве­ли­ких по­етів тре­ба чи­та­ти в оригіналі, то­му що жод­ний пе­ре­клад не мо­же по­вною мірою пе­ре­да­ти кра­су і си­лу пер­шо­д­же­ре­ла.

Пе­ре­ка­за­ти сю­жет сце­нарію не­мож­ли­во. В пе­ре­казі він ви­гля­дає за­над­то спро­ще­ним. Сце­нарій тре­ба чи­та­ти. Але я тут не мо­жу без цьо­го обійтись.

Ле­ся їде до смер­тель­но хво­ро­го Сергія Мер­жинсь­ко­го, щоб ста­ти фак­тич­но до­гля­даль­ни­цею біля ліжка друга. Їх пов’язу­ють теплі дружні сто­сун­ки з йо­го бо­ку і ве­ли­ке ко­хан­ня з її. У неї теж не все га­разд зі здо­ров’ям, але це її не тур­бує. В до­розі до­б­ре ду­мається, ніх­то не за­ва­жає, і Ле­ся зга­дує і роз­ду­мує. Дра­ма­тург, який знає все про свою ге­роїню, ство­рює ха­рак­тер лю­ди­ни ви­дат­ної і не­пе­ресічної, яку він ніби знав осо­би­с­то. Відчу­вається по­дих ча­су. Роз­повідь від пер­шої осо­би, як засіб по­бу­до­ви сю­же­ту, ви­дається тут як єди­но мож­ли­вий. Сце­нарій ком­по­зиційно по­бу­до­ва­ний без­до­ган­но, він ди­намічний, кож­ний епізод, кож­на репліка, кож­на де­таль про­ду­мані. При то­му, що не­ма нічо­го на­ро­чи­то­го і штуч­но­го. Пе­ре­бу­ван­ня біля хво­ро­го, ро­бо­та над по­емою «Оде­р­жи­ма» – це як дру­гий, після до­ро­ги, етап хрес­но­го шля­ху Лесі. Вда­ло ви­б­рані урив­ки з по­еми, ви­ко­ри­с­тані ав­то­ром у сю­жеті, не ілю­с­т­ра­тивні, і ство­рю­ють вра­жа­ю­чий дра­ма­тич­ний ефект. У Драчевому сце­нарії Ле­ся Ук­раїнка – осо­ба з силь­ним ха­рак­те­ром, ніжним сер­цем, жінка ро­зум­на, са­мовідда­на і ве­ли­ка по­етка.

«І в зву­ках пам’ять відгук­неть­ся» («Київська фан­тазія на те­му ди­кої тро­ян­ди-шип­ши­ни») – сце­нарій ство­ре­ний ра­зом з Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком, при­свя­че­ний ще од­но­му генію ук­раїнсько­го ми­с­тецтва – ком­по­зи­то­ру Ми­колі Ли­сен­ку. Мож­на тільки по­жал­ку­ва­ти, що участь Ми­ко­лай­чу­ка у ство­ренні фільму закінчи­ла­ся ли­ше на рівні літе­ра­тур­ної праці. У дво­серійно­му сце­нарії відо­б­ра­же­но все жит­тя ком­по­зи­то­ра. Йо­го кон­ст­рукцію по­бу­до­ва­но вірту­оз­но і ви­шу­ка­но, але в той же час ду­же про­сто. Та­ка про­сто­та при­та­ман­на тільки ве­ли­ким та­лан­там. Звичні кіне­ма­то­графічні за­со­би, такі, як ре­т­ро­спекції чи го­лос за ка­д­ром, ви­ко­ри­с­тані у потрібно­му місці в потрібний час, ви­гля­да­ють, як од­кро­вен­ня. Скла­дається вра­жен­ня, що сю­же­т можна було побудувати тільки так і не інакше.

У порівнянні зі сце­нарієм «Іду то те­бе» ав­то­ри по­ста­ви­ли пе­ред со­бою складніше за­вдан­ня. Тут не ок­ре­мий фраг­мент біог­рафії, а все жит­тя ге­роя. Ми ба­чи­мо Ли­сен­ка в ди­тинстві, юності і ста­рості. На­ма­гаємось зро­зуміти йо­го в склад­них сто­сун­ках з дру­жи­ною Оль­гою О’Кон­нор та Оль­гою Липсь­кою, матір’ю йо­го дітей. Та на­сам­пе­ред пе­ред на­ми ви­дат­на осо­ба, геніаль­ний ком­по­зи­тор, гро­ма­дя­нин-патріот. Як ба­га­то зна­ме­ни­тих і відо­мих лю­дей по­руч із ним: Чай­ковсь­кий, Римсь­кий-Кор­са­ков, Фран­ко, коб­зар Ве­ре­сай, Ми­хай­ло Ста­риць­кий! Вда­лим сю­жет­ним по­во­ро­том, ок­ре­мим епізо­дом, точ­ною фра­зою виз­на­че­на роль кож­но­го в житті ге­роя.

Бар­чук Ніко­ля і дво­ро­вий хлоп­чик Си­дір. Один ста­не ве­ли­ким ком­по­зи­то­ром, а інший – аген­том царсь­кої ох­ран­ки. Жит­тя постійно їх зіштов­ху­ва­тиме. Бо для вла­ди Ли­сен­ко не тільки ком­по­зи­тор, а й лю­ди­на з не­прий­нят­ни­ми для ре­жи­му іде­я­ми. І от тоді, ко­ли тре­ба сте­жи­ти за ним, зна­доб­лять­ся по­слу­ги шпи­ка Си­до­ра. Ли­сен­ко був під на­гля­дом фак­тич­но все своє свідо­ме жит­тя.

Те­ма до­ро­ги, як сим­волу життєво­го шля­ху, при­сут­ня і в «Іду до те­бе», і в сце­нарії «І в зву­ках пам’ять відгук­неть­ся». Там по­тяг, тут трам­вай. І у фіналі трам­вай на по­вно­му хо­ду вилітає у квіту­че по­ле, на свя­то Іва­на Ку­па­ла. І ста­рий ком­по­зи­тор ба­чить се­бе ма­лень­ким хлоп­чи­ком по­се­ред ку­пальсь­ких вогнів. А потім при­хо­дить смерть. По­хо­рон, що зібрав ти­сячі лю­дей, за­вер­шує і гідно про­жи­те жит­тя, і чу­до­вий сце­нарій.

Сце­нарій ство­ре­но у 1986 році. За­дов­го до цьо­го бу­ло офіційно, на дер­жав­но­му рівні, про­го­ло­ше­но, що з по­етич­ним кіно в Ук­раїні покінче­но. Але покінчи­ти з ним бу­ло не­мож­ли­во. Бо вби­ти справжнє ми­с­тецтво не спро­мож­на жод­на вла­да. Во­но існу­ва­ло й існує. Один із до­казів цьо­го – сце­нарій Дра­ча і Ми­ко­лай­чу­ка.

В інтерв’ю Іван Драч якось ска­зав, що відчу­вав: врешті-решт він прий­де до ре­жи­су­ри. Шко­да, що цьо­го не ста­ло­ся. Мені здається, що в ро­боті над своїми сце­наріями дра­ма­тург на­бли­жав­ся до кон­крет­но­го ек­ран­но­го ба­чен­ня май­бут­нь­о­го фільму. Так по-ре­жи­серсь­ки чітко за­пи­сані йо­го сце­нарії. Здається, що до­сить зро­би­ти роз­ка­д­ров­ку, і мож­на зніма­ти. Мож­ли­во, це ще більше на­бли­зи­ло б йо­го до до­вженківської тра­диції. Бо в за­по­чат­ко­ваній До­вжен­ком жанрі кіно­повісті Драч на­бли­зив­ся до тра­диції впри­тул. Але ре­жи­се­ром Драч не став.

На йо­го кращі сце­нарії завжди че­ка­ла не­лег­ка до­ля. Їх з Іллєнком пер­ший фільм вий­шов на ек­ра­ни че­рез двад­цять один рік після ство­рен­ня, фільм Оси­ки «Дід ліво­го край­нь­о­го» за­бо­ро­ни­ли, на фільмі «Іду до те­бе» міня­ли­ся ре­жи­се­ри, по­ки на­решті Ми­ко­ла Ма­щен­ко не втілив цей сце­нарій у жит­тя. Сце­нарій скільки разів ко­ре­гу­вав­ся, що первісний за­дум ав­то­ра так і не було вповні втіле­но на ек­рані. На мій по­гляд, най­ви­датніші сце­нарії Дра­ча так і за­ли­ши­ли­ся «річчю в собі». Мож­ли­во, кра­ще бу­ло б, як­би їх ек­ранізу­вав сам ав­тор? А мож­ли­во, й ні. Цьо­го ми вже не дізнаємось ніко­ли.

Драч І. Криниця для спраглих. - К:"Мистецтво."- 2010.- С.478.

До книги І.Драча увійшли кіноповісті, вірші, літературні сценарії, статті, рецензії та інтерв'ю на тему кіно ("Криниця для спраглих", 1964; "Камінний хрест", 1968; "Київський оберіг", 1968; "Іду до тебе", 1971; Пропала грамота, 1972; "Хліб і до хліба", 1973, "Дід лівого крайнього", 1974; "Вечори на хуторі біля Диканьки",1983, у співав.; "Київська фантазія на тему троянди-шипшини", 1984, у співав.).

Найвідоміша-кіноповість "Криниця для спраглих" - історія невмирущості народного духу. Це повість, у якій на життєвій долі однієї людини автор показав долю всієї України, її багатостраждального й водночас героїчного народу. Фільм, знятий Юрієм Іллєнком за сценарієм Івана Драча, на засіданні художньої ради кіностудії ім. О. Довженка 29 січня 1966 року дістав схвальну оцінку відомого режисера Сергія Параджанова. Він назвав його "новим явищем в кіностудії, справжньою кінематографією із сучасною кіномовою, кінопритчею"