Йоанна Левицька. «По­вер­нен­ня до коріння. Ук­раїнське по­етич­не кіно». Перекл. з польс. – К.: Редакція журналу «Кіно-Театр», В-во «Задруга». – 2011. – 124 с.

Відо­мий вислів Ф. Ніцше, що йо­го ми ви­нес­ли в на­зву ре­цензії, су­про­во­д­жу­вав нас з пер­шої до ос­тан­ньої сторінки розвідки Йо­ан­ни Ле­виць­кої «По­вер­нен­ня до коріння. Ук­раїнське по­етич­не кіно», яке є чер­го­вим по­туж­ним кро­ком у про­ек­тах, що їх ре­алізу­ють Центр кіне­ма­то­графічних студій На­УК­МА, жур­нал «Кіно-Те­атр». За­сто­су­вав­ши куль­ту­ро­логічний підхід, польсь­ка дослідни­ця про­по­нує ще од­ну оригіна­ль­ну версію інтер­пре­тації цьо­го виз­нач­но­го яви­ща в історії кіно­ми­с­тецтва Ук­раїни. Та­ким чи­ном, маємо мож­ливість уже вко­т­ре пе­ресвідчи­ти­ся, що фе­но­мен по­етич­но­го кіно про­дов­жує сти­му­лю­ва­ти інте­рес но­вих і но­вих по­колінь як вітчиз­ня­них, так і за­рубіжних на­уковців.

Пра­цю п. Ле­виць­кої во­че­видь вирізняє ґрун­товність і ви­со­ка на­уко­ва куль­ту­ра, що по­зна­чається на кон­цеп­ту­альній логіці й мо­но­графії. Це, своєю чер­гою, доз­во­ляє ав­торці роз­г­ля­ну­ти по­етич­не кіно в кон­тексті соціаль­но-політич­них і куль­ту­ро твор­чих про­цесів, які відбу­ва­ли­ся про­тя­гом 1960-х – на по­чат­ку 1980-х років на ук­раїнських те­ре­нах.

Клю­чо­вою ідеєю розвідки п. Ле­виць­кої є пи­тан­ня іден­тич­ності, що при­род­но зу­мов­лює її звер­нен­ня до ком­плек­су похідних по­нять: свідомість, сво­бо­да, пам’ять, на­родність то­що, які про­хо­дять крізь усю мо­но­графію, а в кон­крет­них підрозділах роз­гля­да­ють­ся пред­мет­но, ви­ко­ну­ю­чи функцію кон­цеп­ту­аль­но­го підмурівку. На­разі відзна­чи­мо, що відповідне за­вдан­ня дослідни­ця дек­ла­рує у вступі своєї мо­но­графії, роб­ля­чи при цьо­му прин­ци­по­вий і по­ка­зо­вий ак­цент: «…про­по­ную роз­г­ля­ну­ти ук­раїнське по­етич­не кіно як го­лос на за­хист ук­раїнської іден­тич­ності, тим са­мим як ви­яв спро­ти­ву панівній іде­о­логічній па­ра­дигмі, не­зва­жа­ю­чи на те, що цей спро­тив му­сив бу­ти ви­ра­же­ний у рам­ках цієї ж іде­о­логії. Мож­ли­во, як пи­са­ла про «Попіл і діамант» Марія Дом­б­ровсь­ка, так са­мо й ук­раїнські по­етичні фільми по­ка­за­ли мак­си­мум прав­ди, який мож­на бу­ло по­ка­за­ти в тодішній си­ту­ації» (див. с. 10).

Ос­мис­лю­ю­чи зна­кові кар­ти­ни ук­раїнсько­го по­етич­но­го кіно, ав­тор­ка цілком слуш­но апе­лює до по­зицій провідних на­уковців Ук­раїни, а от­же на сторінках її мо­но­графії ви­бу­до­вується по­туж­на «куль­ту­ро­логічно-ми­с­тецтвоз­нав­ча» ре­т­ро­спекція по­глядів І. Дзю­би, Л. Брю­хо­вець­кої, С. Трим­ба­ча та ін. Про­те справжнь­ою «род­зин­кою» розвідки є за­сто­су­ван­ня па­ри­тет­но­го підхо­ду, оскільки дослідни­ця звер­тається не тільки до по­зицій ук­раїнських, а й польсь­ких уче­них – Я. Газ­ди, Р. Ла­ко­то­ша, А. Гарбіча та ін., котрі здійсню­ва­ли аналіз ук­раїнсько­го по­етич­но­го кіно. Та­ким чи­ном, у розвідці п. Ле­виць­кої роз­гор­тається своєрідний діалог між ук­раїнськи­ми та польсь­ки­ми на­уков­ця­ми, що, по­за сумнівом, спри­я­ти­ме роз­ши­рен­ню кор­донів вив­чен­ня цьо­го фе­но­ме­на.

Мо­но­графія «По­вер­нен­ня до коріння. Ук­раїнське по­етич­не кіно», ймовірно, є пер­шим досліджен­ням круп­но­го фор­ма­ту в діяль­ності пані Йо­ан­ни Ле­виць­кої, тож зи­чи­мо ав­торці, аби цей вда­лий по­ча­ток розвинувся в її по­даль­ших на­уко­вих досліджен­нях.