Ве­ли­ко­ба­га­чансь­кий край роз­ки­нув­ся зовсім по­ряд зі зна­ме­ни­ти­ми го­голівськи­ми місця­ми – Ве­ли­ки­ми Со­ро­чин­ця­ми, де май­бутній пись­мен­ник по­явив­ся на світ у флігелі зна­но­го на всю око­ли­цю ліка­ря Тро­хи­мовсь­ко­го, та Го­го­ле­вим (ко­лиш­нь­ою Ва­силівкою-Янов­щи­ною), де бу­ло ро­до­ве помістя, в яко­му він підро­с­тав (те­пер там – літе­ра­тур­но-ме­моріаль­ний му­зей Го­го­ля), і звідки поїхав на­вча­ти­ся спер­шу в Пол­тавсь­ку гімназію, а потім, після смерті мо­лод­шо­го бра­та Іва­на, – у Ніжинсь­ку. От­же, про се­ло Крас­но­горівку та йо­го око­лиці і близькі до ньо­го хутірці (Ге­русівка, Дзюбівщи­на та інші), де на по­чат­ку літа 1972 ро­ку зніма­ли «Про­па­лу гра­мо­ту», з по­вним пра­вом мож­на го­во­ри­ти як про genius loci (геній місця, дух місця – термін, вжи­ва­ний ще давніми гре­ка­ми на по­зна­чен­ня зв’яз­ку між інте­лек­ту­аль­ни­ми, ду­хов­ни­ми та емоційни­ми яви­ща­ми з їхнім ма­теріаль­ним се­ре­до­ви­щем).

Го­голівські місця – го­голівська феєрич­на повість «Про­па­ла гра­мо­та», над­ру­ко­ва­на впер­ше 1831 ро­ку в пер­шо­му ви­данні «Ве­чорів…», – врешті су­час­на ек­ранізація тво­ру са­ме на «го­голівській» те­ри­торії. Зв’язок оче­вид­ний, на по­верхні. То­му аб­со­лют­но не­ви­пад­ко­вим ви­дається ре­зуль­тат по­шуків місця зйо­мок (дех­то з учас­ників знімаль­ної гру­пи зга­дує, що на­ма­га­ли­ся знай­ти сам­ши­то­вий гай у Кри­му, а опи­ни­ли­ся… на Пол­тав­щині). Є ще зв’яз­ки й інші, не менш оче­видні. Істо­рич­но цей край – ко­заць­кий, коб­зарсь­кий (батьківщи­на Фе­до­ра Куш­не­ри­ка). Крім то­го, звідси ру­кою по­да­ти до слав­нозвісних до­вжен­ків­ських – та­ких при­тя­галь­них! – Яре­сь­ок. І Псьол – річка не­зви­чай­на, ди­во­виж­но кра­си­ва, містич­но-за­гад­ко­ва… Та­ким чи­ном творці фільму і ма­теріаль­не (при­род­не) се­ре­до­ви­ще в цьо­му ви­пад­ку щас­ли­во знай­ш­ли од­не од­но­го, щоб «ви­бух­ну­ти» яс­к­ра­вим ми­с­тець­ким яви­щем.

Як відо­мо, Го­го­ле­ва повість – це сплав фоль­к­лор­них мо­тивів. Стрічку, зня­ту Бо­ри­сом Івчен­ком за ве­ли­чез­ної твор­чої підтрим­ки Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка (сце­нарій Іва­на Дра­ча), мож­на тлу­ма­чи­ти не тільки як ви­гад­ли­ву бай­ку ве­се­ло­го оповіда­ча, сно­видіння ге­роя чи фан­та­с­ма­горію «на те­му», а і як але­го­рич­ну по­до­рож ко­заків (чи­тай – усьо­го ук­раїнсько­го чо­ловіцтва), по­бо­рю­ван­ня і не­по­бо­рю­ван­ня ни­ми одвічних спо­кус, як-то: жінки, ви­пив­ка, сла­ва, роз­брат, сподіван­ня на ца­ри­цю то­що. Так од­ра­зу й спа­дає на дум­ку ан­тич­ний Еней – не­вми­ру­щий міфо­ло­гічний мо­тив! Утім, ми – про ко­за­ка Ва­си­ля, на­про­чуд су­час­но­го ге­роя із вель­ми су­час­но­го фільму. Згідно зі вчен­ням К.Г. Юн­га про синхроністичність, випадковість – це одвічно сущий фактор, що виявляється як тимчасовий збіг чи смислова еквівалентність фізичного і психічного. Як, од­на­че, все це близь­ко до genius loci… І як приємно усвідо­млю­ва­ти, що твор­ча інтуїція Івчен­ка–Ми­ко­лай­чу­ка не підве­ла їх і цьо­го ра­зу: і тоді, ко­ли оби­ра­ли місце для зніман­ня «Про­па­лої гра­мо­ти», і тоді, ко­ли по­кли­ка­ли для участі у зйом­ках меш­канців Крас­но­горівки.

Один із тих не­про­фесійних ак­торів – Ле­онід Іва­но­вич Ряб­чен­ко. Ве­те­ран Дру­гої світо­вої війни. Інже­нер-еле­к­т­ро­ме­ханік за фа­хом. Не­що­дав­но йо­му ви­пов­ни­ло­ся 86 років. Нині цю унікаль­ну, ле­ген­дар­ну лю­ди­ну до­б­ре зна­ють не тільки в самій Крас­но­горівці чи рай­оні, а й да­ле­ко за їхніми ме­жа­ми. А тоді, у червні 1972-го, він пра­цю­вав ди­рек­то­ром Крас­но­горівсько­го рай­о­ну еле­к­т­ро­ме­реж, і ніхто – ніхто! – з од­но­сельців не знав, яка дра­ма­тич­на до­ро­га про­ляг­ла за пле­чи­ма цьо­го кре­мез­но­го, міцно­го, на­че столітній дуб, чо­ловіка. Не віда­ли про це, звісно, й учас­ни­ки знімаль­ної гру­пи.

…У квітні те­пер уже да­ле­ко­го 1948 ро­ку кра­си­во­го, ро­зум­но­го, та­ла­но­ви­то­го юна­ка з лу­бенсь­ко­го се­ла Сніти­на, який слу­жив у Бу­да­пештсь­ко­му пол­ку, аре­ш­ту­ва­ли за до­но­сом таємно­го інфор­ма­то­ра. Якось вихідно­го дня, по­ба­чив­ши, як ста­теч­но про­гу­лю­ють­ся ву­ли­ця­ми ошат­но і бар­­ви­с­то вбрані угорські се­ля­ни, він, зга­дав­ши зли­ден­не жит­тя своїх зем­ляків, їхні кир­зя­ки та зно­шені ку­фай­ки, про­мо­вив: «Чи по­ба­чи­мо ко­ли, що й наші кол­госпни­ки бу­дуть так зо­дя­га­ти­ся?» За ним по­ча­ли на­гля­да­ти і не­вдовзі, на підставі знай­де­них у ньо­го листів від дру­го­вої ма­тері, «при­ши­ли» намір втіка­ти до Японії че­рез Півден­ний Са­халін. Важ­ко ви­га­да­ти щось без­глуздіше, та ста­лінська Феміда на та­ке не зва­жа­ла: що без­глуздіше – то більший термін по­ка­ран­ня. Ряб­чен­кові во­на у зв’яз­ку з відміною смерт­ної ка­ри без­жаль­но відміря­ла 25 років поз­бав­лен­ня волі в та­бо­рах особ­ли­во­го ре­жи­му, а пізніше не по­шко­ду­ва­ла ще двічі по 25 років – за дві не­вдалі втечі (хіба не сю­жет для фільму?).

Про свої по­невірян­ня ко­ла­ми страш­но­го гу­лагівсько­го пек­ла, про те, як «му­чи­лись, ка­ра­лись, але не ка­я­ли­ся» справжні ук­раїнці навіть у да­ле­ких снігах про­кля­тої Інти, про складні долі своїх по­бра­тимів по ГУ­ЛА­Гу, про історію рідно­го се­ла Сніти­на та сво­го ко­заць­ко­го ро­ду та­ла­но­ви­то, без­страш­но, за­хоп­ли­во роз­повідає ко­лишній політ­в’язень у своїх ме­му­а­рах (та­ких до­ку­мен­таль­них книг у ньо­го вже вий­ш­ло дев’ять: «Снітинські дзво­ни», «Від Сніти­на до Інти», «За ком­па­сом мар­ки “Во­ля”» та інші). Йо­го дру­зя­ми бу­ли світочі ук­раїнсько­го сло­ва Гри­горій Ко­чур і Ми­ко­ла Лу­каш. Ре­абіліту­ва­ли не­покірно­го пол­тав­ця по всіх трьох су­ди­мо­с­тях 1963 ро­ку. Од­на­че пе­ресліду­ва­ти не пе­ре­ста­ли – вик­ли­ка­ли в уп­равління КДБ в Пол­та­ву за лекцію, при­свя­че­ну ювілею Хо­тинсь­кої бит­ви, за те, що в хаті ви­сять кар­ти­ни на те­ми ко­зацтва… До­во­ди­ло­ся безкінеч­но аж до ви­хо­ду на пенсію міня­ти ро­бо­ту. За­те з яким підне­сен­ням влив­ся він у зма­ган­ня за не­за­лежність Ук­раїни у 1990-му: став­ши од­ним із пер­ших членів но­во­с­тво­ре­но­го То­ва­ри­ст­ва політв’язнів і ре­пре­со­ва­них. Він бе­ре участь у збо­рах і мітин­гах на Хор­тиці, в Києві і Пол­таві. Ле­онід Ряб­чен­ко – ге­не­рал-хо­рун­жий Ук­раїнсько­го ко­зацтва, член ред­ко­легії жур­на­лу «Зо­на». Ос­воївши у 80-річно­му віці комп’ютер, він не пе­ре­стає пра­цю­ва­ти і далі, по­да­ю­чи чи­та­чеві та­кий ба­га­тю­щий ма­сив істо­рич­ної інфор­мації, що, зда­ва­ло­ся б, це не під си­лу й кільком лю­дям, але Ряб­чен­кові – до сна­ги, бо він – та­кий. Не­злам­ний, не­втом­ний пол­тавсь­кий ко­зак.

Є в біог­рафії Ле­оніда Іва­но­ви­ча один факт, про який він зга­дує з особ­ли­вою теп­ло­тою, – це участь у зйом­ках «Про­па­лої гра­мо­ти», спілку­ван­ня з не­за­бутнім Іва­ном Ми­ко­лай­чу­ком.

– Знімаль­на гру­па по­се­ли­ла­ся в сільсько­му бу­дин­ку куль­ту­ри. Се­лом об­летіла чут­ка, що кли­чуть лю­дей на зйом­ку. І я привів своїх хлопців із ро­бо­ти, і сім’я моя теж май­же вся бра­ла участь, Бог­дан, прав­да, ще ма­лий був, а стар­ший син, Ана­толій, і донь­ка Оль­га зніма­ли­ся в епізо­дах, бу­ли се­ред од­но­сельців, які про­во­д­жа­ли ко­за­ка Ва­си­ля в Пе­тер­бург.

– А яка ж роль у вас бу­ла?

– Про­сто ко­зак. Десь у першій ча­с­тині фільму ми ска­че­мо на ко­нях. Я в чорній шапці. Ву­са мені при­клеїли, за­гри­му­ва­ли, одяг да­ли…

– Івчен­ка, ре­жи­се­ра, пам’ятаєте?

– Бог йо­го знає, вже за­був.

– З ким же тоді ви спілку­ва­ли­ся?

– В ос­нов­но­му – з Ми­ко­лай­чу­ком. Він усім за­прав­ляв. Ота кар­ти­на, що ви ба­чи­те в кут­ку, де я біля ко­ня зі спи­со­м у ру­ках, то на ній не моя шка­па, то кінь Ми­ко­лай­чуків, яко­го йо­му при­вез­ли з Києва. Йо­го фо­то­гра­фу­ва­ли з цим ко­нем, а я по­про­сив: дай і я зі справжнім ко­нем зніму­ся… Бо ми всі ви­с­ту­па­ли на кол­госпних ко­нях. Де­які ко­муністи, ко­т­рим це все не по­до­ба­ло­ся, за­ки­да­ли нам: «Що, не­має вам ро­бо­ти? Увесь РЕС на ко­нях. Ви­то­ло­чи­ли по­ле…» Моя пер­ша епізо­дич­на роль вза­галі з курй­о­зу по­ча­ла­ся. Тре­ба бу­ло про­мча­ти на коні до­ро­гою до ха­ти, а там гру­ша на­вис­ла, і я отим спи­сом на ска­ку за­че­пив­ся за кля­ту гру­шу, кінь ме­не тяг­не впе­ред, а гру­ша ви­ри­ває з сідла, і я вже пе­ре­ля­кав­ся: роз­топ­чуть ті, хто по­за­ду ска­че. Ну якось на ща­с­тя ви­бор­сав­ся, тільки за­ст­ри­бав у сідлі. Ко­рот­ше ка­жу­чи, пер­ший епізод про­пав. Ре­жи­сер кри­чить: «Стоп! На­зад!» А вдру­ге вже проїха­ли до­б­ре. Десь є в ме­не фо­то: я і двоє моїх друзів – Во­ло­ди­мир Ми­хай­лик, за­ступ­ник ди­рек­то­ра з енер­гоз­бу­ту, і Ми­ко­ла Фи­ло­нен­ко, май­стер Крас­но­горівської дільниці РЕМ. Тільки на ньо­му ми вже в се­лянсь­ко­му вбранні – це для епізодів на пе­ре­возі. Ми там по­ром тяг­ли. На жаль, із хлоп­ця­ми вам не вдасть­ся по­го­во­ри­ти: Фи­ло­нен­ко по­мер, а Ми­хай­лик по­хо­вав дру­жи­ну й пе­ре­брав­ся в Мир­го­род.

– От­же, по­ром­ник – це вже дру­га ва­ша роль. Бу­ла й тре­тя?

– Так, бу­ла – сот­ник на пенсії, так жар­то­ма ка­зав про неї Ми­ко­лай­чук. Ко­за­ка про­во­д­жа­ють до ца­риці, на ву­лиці під ти­ном си­дять старі й малі, і я теж си­д­жу з дво­ма дітьми.

– І не важ­ко бу­ло вам, інже­не­рові, ли­цедіяти?

– Та ні, все ви­хо­ди­ло, ото тільки раз ре­жи­сер роз­сер­див­ся, ко­ли я спи­сом за­че­пив­ся за гру­шу. У шкільні ро­ки не бу­ло в школі та­кої п’єси, де б я не грав, особ­ли­во комічні ролі.

– Яким ви за­пам’ята­ли Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка?

– Це той ви­па­док, ко­ли ти з пер­шо­го сло­ва відчу­ваєш: це свій чо­ловік, ук­раїнець з го­ло­ви до п’ят. З ним лег­ко го­во­рить­ся, лег­ко ди­хається. Він знав, що я лю­дей привів на знімаль­ний май­дан­чик, і був вдяч­ний. Я, ко­ли дізнав­ся, що він по­мер, ду­же за­сму­тив­ся. Скільки міг би ще зро­би­ти!

– Про Ук­раїну, ва­ше табірне ми­ну­ле ніко­ли не го­во­ри­ли з ним?

– Ні, тоді не та­кий час був. Ще фільм не вий­шов на ек­ра­ни, а мені вже дех­то на­тя­кав, що від ньо­го націоналізмом відго­нить.

– Ко­ли ви по­ба­чи­ли фільм упер­ше? Чи не при­во­зи­ли йо­го в се­ло? Як во­но – по­ба­чи­ти се­бе на ек­рані?

– Ні, не при­во­зи­ли, я ди­вив­ся «Про­па­лу гра­мо­ту» в Пол­таві. Вра­жен­ня приємне: це я!

Атож – ко­зак у душі, ко­зак на ек­рані…

На за­вер­шен­ня ко­рот­кої роз­мо­ви ко­зак Ле­онід Ряб­чен­ко дає мені знімок, про який роз­повідав, по­ка­зує власні книж­ки, а та­кож особ­ли­во цінні ек­земп­ля­ри зі своєї ба­га­тю­щої бібліоте­ки. Ви­хо­дить по­про­ща­ти­ся на ґанок за­тиш­ної оселі на око­лиці Крас­но­горівки. До­вко­ла, як і май­же 40 років то­му, ко­ли по­бли­зу зніма­ли ук­раїнський кіно­ше­девр, ще­д­ро буяє черв­не­ва зе­лень… Як­би ж то Іван жив до­вше! Чо­мусь мені здається, що він кон­че за­хотів би зня­ти фільм про цьо­го мо­гут­нь­о­го чо­ловіка.