Ос­танній раз я був у Єре­вані ще за ра­дянсь­ких часів. Це бу­ло тоді, ко­ли Па­ра­джа­нов знімав «Са­ят-Но­ву». Точніше – тільки по­чи­нав пра­цю­ва­ти над цим геніаль­ним фільмом. Ра­зом із ним їздив до Ге­рар­да з йо­го пе­чер­ним мо­на­с­ти­рем та до Ечміад­зи­на – ре­зи­денції го­ло­ви Вірменсь­кої апо­с­тольсь­кої церк­ви.

Чес­но ка­жу­чи, не ду­мав, що ко­лись зно­ву по­трап­лю ту­ди. Од­нак у се­ре­дині ве­рес­ня 2011 ро­ку мені за­те­ле­фо­ну­вав ди­рек­тор му­зею Па­ра­джа­но­ва За­вен Саркісян і за­про­сив на свят­ку­ван­ня 20-річчя цьо­го му­зею. Я, звісно, ра­до по­летів до Єре­ва­на. Тим са­мим рей­сом летіли Ро­ман Ба­ла­ян із дру­жи­ною та донь­ка сла­вет­но­го кіно­о­пе­ра­то­ра Су­ре­на Шах­ба­зя­на.

Я не зовсім уяв­ляв, як ви­гля­дає му­зей кіно­ре­жи­се­ра, навіть та­ко­го геніаль­но­го, як Сергій Па­ра­джа­нов. Ду­мав, як наш му­зей До­вжен­ка: фо­то­графії зі знімаль­но­го май­дан­чи­ка й ка­д­ри з фільмів, осо­бисті речі й та­ке інше. Про­те не міг уя­ви­ти, що, окрім цьо­го, по­ба­чу ве­ли­чез­ну ви­с­тав­ку ху­дожніх робіт: жи­во­пис, графіка і особ­ли­во ко­лажі, які про­сто вра­жа­ють. У Сергія Йо­си­по­ви­ча цей вид об­ра­зо­твор­чо­го ми­с­тецтва до­ве­де­ний до аб­со­лю­ту. Щось кра­ще й уя­ви­ти не­мож­ли­во.

Май­же всі ці ро­бо­ти я в різні ча­си вже ба­чив, бо спілку­вав­ся з Сергієм уп­ро­довж ба­га­ть­ох років. Од­нак, по­ба­чив­ши все ра­зом, оте­терів. По­вне (чи май­же по­вне) зібран­ня йо­го робіт справ­ляє вра­жен­ня єди­но­го геніаль­но­го тво­ру.

Му­зей – ве­ли­кий дво­по­вер­хо­вий бу­ди­нок, за­пов­не­ний йо­го ро­бо­та­ми, при­го­лом­шує. Сергій ще за жит­тя брав у йо­го оформ­ленні без­по­се­ред­ню участь, ке­ру­вав розмі­щен­ням ек­с­по­зиції. А по йо­го смерті цю спра­ву бли­с­ку­че про­дов­жив За­вен Саркісян, з та­ким ро­зумінням намірів Па­ра­джа­но­ва, що скла­дається вра­жен­ня, ніби­то це ро­бив сам Сергій. До­во­дить­ся з су­мом кон­ста­ту­ва­ти, що ге­ні­аль­­но­му Май­ст­рові за жит­тя жах­ли­во не ща­с­ти­ло. Ли­ше зрідка трап­ля­ли­ся радісні мо­мен­ти. По­ща­с­ти­ло тільки після смерті. Ма­ло хто в усь­о­му світі має та­кий розкішний му­зей і та­кий пам’ят­ник на цвин­тарі, в Пан­те­оні наці­ональ­ної сла­ви. А го­ло­вне – ма­ло хто має та­ку по­смерт­ну сла­ву.

Хто тільки не по­бу­вав у цьо­му му­зеї. Я гор­тав сторінки кни­ги відгуків і ди­ву­вав­ся. Ус­лав­лені діячі світо­вої куль­ту­ри, провідні політи­ки. В то­му числі – Пре­зи­дент Росії Во­ло­ди­мир Путін і Пре­зи­дент Грузії Ми­хай­ло Са­а­кашвілі.

На уро­чи­с­то­с­тях з при­во­ду 20-річчя му­зею бу­ли при­сутні вірменські ви­со­ко­по­са­довці і по­сли кількох країн, у то­му числі – Ук­раїни. Ос­танній ви­с­ту­пив з най­дов­шою про­мо­вою, в якій го­во­рив про вне­сок Па­ра­джа­но­ва в ук­раїнську національ­ну куль­ту­ру. Ви­с­ту­пи­ли і ми з Ба­ла­я­ном. Потім усі пи­ли-їли і ве­се­ло спілку­ва­ли­ся. Що тут ска­за­ти – Кав­каз!

Не­ви­му­шеність і гос­тинність ха­зяїв вра­жа­ли. Впа­да­ло в очі, що за всьо­го ве­ли­чез­но­го пієте­ту до Па­ра­джа­но­ва всі став­лять­ся до ньо­го як до близь­ко­го дру­га, май­же ро­ди­ча. Йо­го вірме­ни справді люб­лять, а не штуч­но за­тя­гу­ють на п’єде­с­тал. Мені при­кро, що в нас так не став­лять­ся до До­вжен­ка. І спра­ва не в то­му, що Олек­сандр Пе­т­ро­вич жив дав­но, а Па­ра­джа­но­ва вірме­ни осо­би­с­то зна­ли. Ні, більшість із учас­ників уро­чи­с­то­с­тей із Сергієм не бу­ли знай­омі. Про­сто у вірменів інший, не хо­дуль­ний стиль вша­но­ву­ван­ня своїх геніїв. Це відчу­ва­ло­ся і в про­низ­ливій інтим­ності над­мо­гиль­них мо­ну­ментів у Пан­те­оні. Вирізня­ла­ся бур­ле­ск­ною мо­ну­мен­тальністю ли­ше од­на спо­ру­да – мо­ги­ла яко­гось уря­дов­ця. Що вдієш – чи­нов­ник усю­ди чи­нов­ник.

Пе­ре­бу­ва­ли там ми чо­ти­ри дні; во­ни про­май­ну­ли у ви­хорі безкінеч­них бен­кетів. Прав­да, з по­ло­ви­ни я втік, щоб відвіда­ти му­зеї і кар­тинні га­ле­реї Єре­ва­на. Не сподівав­ся, що там зберігається стільки справжніх ше­деврів, особ­ли­во російсько­го жи­во­пи­су по­чат­ку ХХ століття.

А ве­чо­ра­ми, ко­ли всі гості бен­ке­ту­ва­ли в ре­с­то­ра­нах, ми з Каріною Шах­ба­зян гу­ля­ли ву­ли­ця­ми пре­крас­но­го Єре­ва­на. В ос­танній день на­шо­го пе­ре­бу­ван­ня у Вірменії За­вен повіз нас до Ге­рар­да, де я вже ко­лись був. Там так кра­си­во, що пе­ре­да­ти сло­ва­ми не­мож­ли­во.

Ко­ли ми при­летіли до Єре­ва­на, нас зустрів ве­се­лий і до­теп­ний За­вен Саркісян. Він же нас і про­во­д­жав.

У літа­ку я за­снув. І мені на­сни­ло­ся, що За­вен зустрічає нас в ук­раїнсько­му Бо­ри­с­полі, з пляш­кою ко­нь­я­ку в руці: «Вай! Ви ж за­бу­ли взя­ти ко­нь­як!»

На цьо­му ювілеї май­же не сти­ха­ли ве­се­лощі й жар­ти, про­те мені бу­ло сум­но. Сум­но і со­ром­но за свою Ук­раїну, бо ми так і не спро­мог­ли­ся як на­ле­жить вша­ну­ва­ти пам’ять лю­ди­ни, яка зро­би­ла ней­мовірно ба­га­то для на­шої куль­ту­ри і на­шо­го на­ро­ду. Ад­же справжні генії з’яв­ля­ють­ся зрідка, особ­ли­во в нашій країні. Важ­ко навіть уя­ви­ти, скільки ще міг би зро­би­ти Сергій Па­ра­джа­нов для Ук­раїни, яку він щи­ро вва­жав своєю дру­гою батьківщи­ною і яка так жор­сто­ко зра­ди­ла йо­го. Прав­да, потім бу­ло офіційне ка­ят­тя. Про­те, на жаль, запізніле.