10 жовт­ня 2011 ро­ку в Му­зеї ви­дат­них діячів ук­раїнської куль­ту­ри – Лесі Ук­раїнки, Ми­ко­ли Ли­сен­ка, Па­на­са Сак­са­гансь­ко­го, Ми­хай­ла Ста­риць­ко­го бу­ло відкри­то ви­с­тав­ку «Об­ра­зи Іва­на Фран­ка в те­атрі та кіно». Захід, при­свя­че­ний 155-річниці з дня на­ро­д­жен­ня Іва­на Яко­ви­ча Фран­ка (28.08.1856–28.05.1916), на пер­ший по­гляд, за­ба­рив­ся… Втім, ро­бо­ти для ек­с­по­зиції зби­ра­ли вп­ро­довж кількох місяців: до то­го ж, не тільки в Ук­раїні.

Візу­алізацію творчості Іва­на Фран­ка ок­рес­ли­ли вісім су­час­них ху­дож­ників: Люд­ми­ла Се­микіна, за­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раїни (фільм «За­хар Бер­кут», кіно­с­тудія ім. О. До­вжен­ка, ре­жи­сер Л. Оси­ка, 1971); Андрій Алек­сан­д­ро­вич-До­чевсь­кий, го­ло­вний ху­дож­ник Національ­но­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка (ви­с­та­ва «Мой­сей», ре­жи­сер В. Опа­на­сен­ко, 1996; на жаль, ця по­ста­нов­ка не знай­ш­ла сво­го за­вер­шен­ня на сцені, про­те підго­тов­чий період, пов’яза­ний з її ство­рен­ням, ви­я­вив­ся плідним); Люд­ми­ла На­гор­на, го­ло­вний ху­дож­ник Київсько­го ака­демічно­го муніци­паль­но­го те­а­т­ру опе­ри та ба­ле­ту для дітей і юнацтва (ви­с­та­ва «Каїн», те­атр ім. І. Фран­ка, ре­жи­сер А. При­ходь­ко, 2003); Свя­то­слав Ко­ш­те­лян­чук («Ук­ра­де­не ща­с­тя», те­атр ім. І. Фран­ка, ре­жи­сер С. Дан­чен­ко, 1978); Люд­ми­ла Ко­валь­чук («Ук­ра­де­не ща­с­тя», Чернігівський мо­лодіжний те­атр, ре­жи­сер Г. Ка­сь­я­нов, 2000); На­талія Ру­дюк («Ук­ра­де­не ща­с­тя», МХАТ, Моск­ва, ре­жи­сер Р. Віктюк, 1982); Ка­те­ри­на Калініна («Зів’яле ли­с­тя», дип­лом­на ро­бо­та, Національ­на ака­демія об­ра­зо­твор­чо­го ми­с­тецтва та архітек­ту­ри, керівник С. Ада­мо­вич, 2007); Ка­те­ри­на Мар­куш («Мой­сей», дип­лом­на ро­бо­та, НА­ОМА, керівник А. Алек­сан­д­ро­вич-До­чевсь­кий, 2010).

Майя Чу­мак, завіду­вач сек­то­ра ви­с­тав­ко­вої ро­бо­ти му­зею:

– Відне­дав­на в на­шо­му му­зеї пра­цює ще один підрозділ – «Іван Фран­ко і Київ» (завіду­вач – Ла­ри­са Ка­невсь­ка) що­прав­да, по­ки що – «на па­пері». Наш ко­лек­тив під ору­дою ди­рек­то­ра На­талії Те­ре­хо­вої до­кла­дає всіх зу­силь, щоб за­вер­ши­ти йо­го ор­ганізацію. Ство­рен­ня ви­с­тав­ки ініціював са­ме цей підрозділ.

155-ту річни­цю з дня на­ро­д­жен­ня ви­дат­но­го ук­раїнсько­го по­ета, про­заїка, дра­ма­тур­га, пе­ре­кла­да­ча, кри­ти­ка, вче­но­го, гро­мадсь­ко­го діяча Київ відзна­чив чо­мусь упівго­ло­су. Ця ви­с­тав­ка по­кли­ка­на бо­дай якось за­пов­ни­ти про­га­ли­ну в куль­тур­но­му житті сто­лиці.

Нині ре­жи­сер Дми­т­ро Че­репюк го­тує в Те­атрі імені Іва­на Фран­ка по­ста­нов­ку но­вої ви­с­та­ви – «Пе­ре­хресні стеж­ки» за од­ной­мен­ним тво­ром Іва­на Яко­ви­ча.

Ро­ланд Фран­ко, онук Іва­на Фран­ка:

– Зі Льво­ва до Києва на­ша ро­ди­на пе­реїха­ла 1950-го, і всю свою мо­лодість я, ска­за­ти б, не ви­хо­див із те­атрів. Не збаг­ну, чо­му «франківці» гра­ють «Ук­ра­де­не ща­с­тя» тільки раз на рік. У цьо­му Му­зеї я не впер­ше, тут я – май­же свій. Ви­с­тав­ку ор­ганізо­ва­но з ве­ли­кою лю­бов’ю! Творчість Іва­на Яко­ви­ча ще не зовсім вив­че­на. Ми навіть не ма­ли змо­ги порівня­ти її з творчістю євро­пейсь­кою: такі бу­ли ча­си…

Іван Фран­ко впро­довж усь­о­го жит­тя пра­цю­вав для ук­раїнсько­го на­ро­ду. У Києві його 155-річчя май­же проігно­ру­ва­ли, тоді як у Львові во­но ста­ло ве­ли­ким свя­том (я був гос­тем кількох за­ходів). Му­зей Іва­на Фран­ка по­ви­нен був з’яви­ти­ся дав­но, оскільки Іван Яко­вич пра­цю­вав пліч-о-пліч з Ле­сею Ук­раїнкою, Ми­ко­лою Ли­сен­ком…

Люд­ми­ла Се­микіна, за­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раїни, ла­у­ре­ат Національ­ної премії ім. Та­ра­са Шев­чен­ка:

– Фільм «За­хар Бер­кут» сфор­му­вав ме­не як ху­дож­ни­ка з ко­с­тюмів. За­га­лом стрічку бу­ло ство­ре­но за­вдя­ки са­мо­по­жертві, яку ви­я­ви­ла твор­ча гру­па. Нині з чи­ма­лої ко­лиш­ньої ко­ман­ди зо­с­та­ло­ся небагато, серед них – ва­ша по­кірна слу­га... Ескізи, ко­лажі, які я на­да­ла ор­ганіза­то­рам ви­с­тав­ки, – це те, що вціліло (на студії мої ро­бо­ти гу­би­ли, ви­к­ра­да­ли). Тішу­ся, що змог­ла вря­ту­ва­ти 120 фо­то­графій, зроб­ле­них під час зйо­мок.

При­га­дую, як 1971-го я за по­ра­дою Ге­оргія Яку­то­ви­ча (ху­дож­ни­ка-по­ста­нов­ни­ка «За­ха­ра Бер­ку­та») за­лу­чи­ла до ро­бо­ти аси­с­тен­та – ху­дож­ни­ка Ал­лу Ше­с­те­рен­ко… І як не­вдовзі з її «лег­кої ру­ки» одяг та­тар по­чав ви­гля­да­ти ко­ш­товнішим за одяг ту­хольців. Зре­ш­тою, мені до­ве­ло­ся усу­ва­ти цей пе­рекіс…

Ле­онід Оси­ка по­всяк­час три­мав пев­ну дис­танцію що­до ме­не, я ж – мовчки пра­цю­ва­ла. І тоді, ко­ли до­ро­гою до знімаль­но­го май­дан­чи­ка десь «за­гу­би­ли­ся» кілька кон­тей­нерів з ко­с­тю­ма­ми, і під час зйо­мок у Кир­гизії (тоді з помічни­ка­ми влас­но­руч по­ши­ла 12 ко­с­тюмів)…

Га­даю, те­ма, по­ру­ше­на Іва­ном Фран­ком у «За­харі Бер­куті», оз­ва­ла­ся 2004-го – на по­ма­ран­че­во­му Май­дані.

Не­що­дав­но пе­ре­чи­та­ла лекцію Ліни Ко­с­тен­ко «Гу­манітар­на ау­ра нації, або Де­фект го­ло­вно­го дзер­ка­ла», яку во­на 1999-го ви­го­ло­си­ла сту­ден­там Києво-Мо­ги­лянсь­кої ака­демії. По­ете­са в то­му ви­с­тупі за­зна­чи­ла, що ук­раїнську ау­ру ство­рю­ють видатні осо­би­с­тості. Ім’я Іва­на Фран­ка Ліна Ва­силівна на­зва­ла од­ним із пер­ших.

Олег Бійма, кіно­ре­жи­сер:

– Я зняв три те­лефільми за тво­ра­ми Іва­на Яко­ви­ча: «Па­ст­ка» (п’ять серій), «Зло­чин з ба­га­ть­ма невідо­ми­ми» (сім серій) і «Ки­цень­ка» (із серіалу «Острів лю­бові»). Сло­во «ек­ранізація» не сприй­маю. Для ме­не ба­га­то ва­жать відчут­тя то­го, що ро­бо­та, яку я знімаю, стає моєю, а я – співав­то­ром тво­ру.

До «Па­ст­ки» зафільму­вав «Гріх» із Бог­да­ном Ступ­кою в го­ловній ролі. Під час ро­бо­ти над тією кар­ти­ною ми з ним постійно конфлікту­ва­ли… На мій по­див, з по­чат­ком зйо­мок «Па­ст­ки» (за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну «Пе­ре­хресні стеж­ки») все зміни­ло­ся: цілко­ви­те взаємо­ро­зуміння! Гру­па дов­го шу­ка­ла провінційне містеч­ко, схо­же на те, яке опи­сав Іван Фран­ко в своєму творі. І, врешті-решт, май­же всю стрічку зня­ли… у Львові.

А ще до «знай­ом­ст­ва» з «Пе­ре­хре­сни­ми стеж­ка­ми» я мріяв зня­ти кар­ти­ну «Лель і По­лель» – фан­та­с­тич­но-ро­ман­тич­ну оповідь для підлітків. Од­нак че­рез брак фінан­су­ван­ня не втілив цю мрію в жит­тя.

Че­рез фінан­со­ву скру­ту «Зло­чин з ба­га­ть­ма невідо­ми­ми» я знімав па­ра­лель­но з «Па­ст­кою». Всі 24 го­ди­ни на до­бу я тоді вва­жав ро­бо­чи­ми, та ціка­во, що ніхто (з двох груп) не по­чу­вав­ся за та­ких об­ста­вин вис­на­же­ним.

Я був вра­же­ний, на­тра­пив­ши на ре­пор­тажі Іва­на Фран­ка, які він пи­сав для «Кур’єра львівсько­го»... Пись­мен­ник у них слуш­но вит­лу­ма­чив ледь вло­вимі зво­ро­ти роз­мов, подій! Так я на­пи­сав сце­нарій «Зло­чин з ба­га­ть­ма невідо­ми­ми», в яко­му поєднав (сподіва­ю­ся, ор­ганічно) цю ца­ри­ну Фран­ко­вої твор­чості і ро­ман «Ос­но­ви суспільності».

*

Ка­те­ри­на Мар­куш, Люд­ми­ла Ко­валь­чук, Андрій Алек­сан­д­ро­вич-До­чевсь­кий свої ро­бо­ти з ви­с­тав­ки по­да­ру­ва­ли Му­зею.

Ви­с­тав­ка «Об­ра­зи Іва­на Фран­ка в те­атрі та кіно» експо­нувалася до 11 ли­с­то­па­да 2011 ро­ку.