Ук­раїнське кіно має чи­ма­ло не­дослідже­них, а то­му інтри­гу­ю­чих сторінок, які потрібно ре­тель­но вив­ча­ти для ство­рен­ня яко­мо­га повнішої йо­го історії. Особ­ли­во, ко­ли йдеть­ся про та­кий на­си­че­ний період, як дру­га по­ло­ви­на 1920-х років, – період ук­раїнізації. В кіно во­на про­яви­лась у звер­танні до ук­раїнської те­ма­ти­ки, до творів ук­раїнських пись­мен­ників. Се­ред іншо­го – і до творів Іва­на Фран­ка. У них ба­га­то ва­жить соціаль­но-політич­ний і мо­раль­ний іде­ал, який він ут­вер­д­жує і який має чітку спря­мо­ваність про­ти де­мо­ралізації і зло­чин­ності. Гос­трий аналітик, він зо­б­ра­жав мо­то­рошні яви­ща дійсності, по­ка­зу­ю­чи їх криміна­ль­ну суть як наслідок амо­раль­ності. То­му йо­го тво­ри, особ­ли­во «Бо­ри­слав сміється», такі ак­ту­альні в наш час, час первісно­го на­ко­пи­чен­ня капіта­лу. Бо­ри­славсь­кий цикл скла­дається з се­ми оповідань, двох повістей та од­но­го вірша. Са­ме ці тво­ри відкри­ли чи­та­чам літе­ра­тур­ний та­лант мо­ло­до­го Фран­ка. Але «Фран­ко не ли­ше пи­сав про Бо­ри­слав, але й своїм пи­сан­ням хотів приспіши­ти пе­ре­тво­рен­ня Бо­ри­сла­ва на осе­ре­док силь­но­го й ор­ганізо­ва­но­го соціалістич­но­го ру­ху в Га­ли­чині»(1). Усвідо­млю­ю­чи, що «Фран­ко і Бо­ри­слав» є однією з най­більш досліджу­ва­них у фран­коз­навстві тем – і вод­но­час однією з най­менш дослідже­них»(2), Яро­слав Гри­цак у своїй фун­да­мен­тальній праці прослідко­вує, як ево­люціону­ва­ли по­гля­ди Фран­ка, ко­ли нові фак­ти зму­шу­ва­ли йо­го серй­оз­но ревізу­ва­ти свої первісні уяв­лен­ня. В се­ре­дині ХІХ століття в Бо­ри­славі знай­ш­ли по­кла­ди наф­ти і вос­ку, внаслідок чо­го не­ве­ли­ке се­ло пе­ре­тво­ри­ло­ся на центр «наф­то­вої ли­хо­ман­ки», а більшість се­лян на­вко­лишніх сіл че­рез об­ман і на­силь­ст­во з бо­ку підприємців втра­ти­ли свою зем­лю. «Бо­ри­слав був уо­соб­лен­ням куль­ту си­ли і куль­ту­ри на­силь­ст­ва»(3), кла­сич­ним при­кла­дом «хи­жаць­кої про­мис­ло­вості». Фран­ко че­рез од­ну ро­ди­ну по­ка­зує і зне­важ­ли­ве став­лен­ня ба­га­тих про­мис­ловців до се­лян, які бу­ли се­зон­ни­ми робітни­ка­ми на Бо­ри­славсь­ких ко­паль­нях, і мо­раль­не ви­ро­д­жен­ня са­мих про­мис­ловців.

Яс­на річ, що цей твір, упер­ше над­ру­ко­ва­ний 1881 ро­ку, а ви­да­ний книж­кою тільки 1922 ро­ку вже після смерті ав­то­ра, в яко­му Фран­ко по­ка­зав та­кож перші спро­би єднан­ня робітників, ду­же вітав­ся в ра­дянські ча­си. Тож цілком при­род­но, що 1927 ро­ку на Одеській кіно­фа­б­риці за сце­нарієм Пав­ла Не­че­си (Мир­го­родсь­ко­го) ре­жи­сер і опе­ра­тор Йо­сип Ро­на по­ста­вив фільм «Бо­ри­слав сміється», в ос­но­ву яко­го і ляг­ла од­ной­мен­на повість Іва­на Фран­ка (ху­дож­ни­ки В. Кри­чевсь­кий та С. Ху­дя­ков, у ро­лях – Іван За­мич­ковсь­кий, Матвій Ля­ров, Р. Ромі-Шор, Юрій Шумсь­кий, М. Ку­бинсь­кий, Во­ло­ди­мир Лісовсь­кий). Ка­та­лог фільмів Одесь­кої кіно­с­тудії по­дає йо­го ано­тацію: «У 70-х ро­ках ХІХ століття в Га­ли­чині, по­бли­зу міста Бо­ри­сла­ва відшу­ка­ли по­кла­ди «зем­ля­но­го вос­ку» (про­дукт наф­ти). У Бо­ри­славі зби­рається без­робітна бідно­та. Ха­зяї вста­нов­лю­ють же­б­раць­ку за­робітну плат­ню. Се­ред робітників по­чи­нається страйк. Ма­теріаль­ною підтрим­кою у них є робітни­ча ка­са. Щоб зірва­ти страйк, ха­зяї че­рез най­манців ви­к­ра­да­ють робітни­чу ка­су. Тоді робітни­ки підпа­лю­ють підприємство»(4).

За­ли­шається за­гад­кою, чо­му дві ек­ранізації Фран­ка (дру­га – «За­хар Бер­кут», 1929) зро­бив німець­кий кіне­ма­то­графіст – кіно­о­пе­ра­тор Йо­сип Іва­но­вич Ро­на, який на за­про­шен­ня ВУФ­КУ приїхав в Ук­раїну 1925 ро­ку і за кон­трак­том пра­цю­вав на Одеській кіно­фа­б­риці до по­чат­ку 1930-х. Мож­ли­во, ці тво­ри Фран­ка пе­ре­кла­да­ли­ся німець­кою і Ро­на їх чи­тав. До речі, Ро­на був опе­ра­то­ром «Васі-ре­фор­ма­то­ра» (фільм не зберігся) та «Ягідки ко­хан­ня» (1926), тоб­то співпра­цю­вав з О. До­вжен­ком.

Обид­ва йо­го фільми за Фран­ком не збе­рег­ли­ся. За­ли­ши­ли­ся опи­си, за яки­ми мож­на скла­с­ти уяв­лен­ня про пер­ший з них: «Гля­да­чеві тоді вже на­брид­ли ма­ло­ху­дожні кіноп­ла­ка­ти, фільм-агітка пе­ре­жи­вав кри­зу. І ре­жи­се­ри шу­ка­ли спо­со­бу зро­би­ти цікавішим, оригінальнішим ко­жен соціаль­но зна­чу­щий твір. Одні ста­ва­ли на шлях фор­малістич­них ви­га­док, що за­хоп­лю­ва­ли кри­тиків, але за­ли­ша­ли бай­ду­жи­ми гля­дачів. Інші – ство­рю­ва­ли до­сить ку­медні гібри­ди, в ко­т­рих ви­мо­га про­ле­тарсь­кої ціле­с­пря­мо­ва­ності співісну­ва­ла з по­ступ­кою сма­кам, ви­хо­ва­ним за­рубіжною і до­ре­во­люційною са­лон­ною ме­ло­дра­мою.

«Бо­ри­слав сміється» йшов на ек­ра­нах під на­звою «Вос­кові ко­ролі», «Ко­ролі вос­ку», і в сю­жеті на пер­ше міце рап­том невідо­мо звідки ви­с­ка­ку­вав еле­гант­ний ви­нахідник Ван-Гехт. Цю роль ви­ко­ну­вав Іван За­мич­ковсь­кий. З ним ви­с­ту­пав не менш «кіне­ма­то­графічний» М. Ля­ров у ролі Гер­ма­на Гольд­кре­ме­ра (за фільмом – про­сто Гер­ман), Готліб, ма­ти Готліба – не­вра­с­тенічна бур­жуй­ка Риф­ка (ак­т­ри­са Мацієвська), про­мис­ловці, їхні дру­жи­ни й ко­хан­ки, при­каж­чи­ки і ла­кеї ста­ли мов­би ос­нов­ним і найцікавішим тлом бо­ри­славсь­ких подій. Зо­б­ра­жа­ю­чи за­гни­ва­ю­че се­ре­до­ви­ще з та­ки­ми йо­го ти­по­ви­ми ри­са­ми, як лють, жор­стокість, хтивість, підступність, роз­бе­щеність, ак­то­ри німо­го кіно ма­ли мож­ливість як­най­­ефектніше про­де­мон­ст­ру­ва­ти тем­пе­ра­мент­ну гру і свої мімічні здібності.

Ролі робітників зо­бов’язу­ва­ли до стри­манішої, ре­алістичнішої гри. По­зи­тив­но­го ге­роя і тоді бу­ло важ­че зо­б­ра­зи­ти, то­му, ви­б­рав­ши на роль Бе­не­дя Си­ниці та­ла­но­ви­то­го ак­то­ра Юрія Шумсь­ко­го, по­ста­нов­ни­ки зве­ли кількість пер­со­нажів з робітни­чо­го се­ре­до­ви­ща до мініму­му і навіть цей мінімум відсу­ну­ли на задній план»(5) – та­ким по­стає фільм у ре­кон­ст­рукції Ю. Ше­ле­с­та.

Про цей фільм зга­дує і Олег Ба­бишкін, оче­вид­но, взяв­ши інфор­мацію про ньо­го з жур­на­лу «Кіно»: «В фільмі зня­ли­ся відомі ак­то­ри І. За­мич­ковсь­кий, М. На­демсь­кий, Ю. Шумсь­кий. (…) В кра­щих епізо­дах – за­кла­ди­ни па­ла­цу, ра­да по­бра­тимів і роз­гляд па­лиць з за­руб­ка­ми – фільм вра­жав си­лою ре­алізму, ви­хо­див за межі по­ряд­ної ілю­с­т­рації до повісті. Ко­ли зва­жи­ти, що до ре­во­люції тво­ри І. Фран­ка бу­ли ча­с­то не­знані на Наддніпрянській Ук­раїні, це для ба­га­ть­ох бу­ло пер­ше знай­ом­ст­во з йо­го відо­мою повістю»(6).

Чи­ма­ло фільмів 1920-х років на­завжди втра­чені, але інте­рес до Бо­ри­славсь­ко­го цик­лу з пли­ном ча­су не ми­нав – на­пе­ре­додні Вітчиз­ня­ної війни на Київській кіно­с­тудії ху­дожніх фільмів роз­по­ча­ла­ся ро­бо­та над ек­ранізацією цих творів Фран­ка. «Дру­гий не­ре­алізо­ва­ний сце­нарій був на­пи­са­ний Ю. Дольд-Ми­хай­ли­ком у співав­торстві з си­ном Фран­ка – Пе­т­ром Іва­но­ви­чем Фран­ком на по­чат­ку 1940-х. Фільм мав зва­ти­ся «Бо­ри­слав сміється», але до сце­нарію ввійшов ма­теріал не тільки од­ной­мен­ної повісті, а й „Боа констрікто­ра”, „На­вер­не­но­го грішни­ка”, „Я­ця Зе­ле­пу­ги” та ін. творів Фран­ка. Ре­жи­сер В. Куч­вальсь­кий(7) роз­по­чав зйом­ки і довів їх май­же до по­ло­ви­ни, ко­ли са­ме ви­бух­ну­ли над Києвом перші бом­би Дру­гої світо­вої війни. Зняті ма­теріали, не­га­ти­ви, копії то­що не вхо­ди­ли до спи­с­ку цінно­с­тей студії, що підля­га­ли ева­ку­ації. Як пи­ше у своїх спо­га­дах ре­жи­сер А. Кор­дюм, усе, що не ви­во­зи­лось, співробітни­ки студії по­то­пи­ли в Дніпрі, аби не за­ли­ши­ти во­ро­гові. (...) У фільмі „Бо­ри­слав сміється” (1941) Се­мен Сва­шен­ко ви­ко­ну­вав роль Прий­ди­волі. Уп­ра­ви­тель Юзик збез­че­с­тив ко­ха­ну Прий­ди­волі Вар­ку, і во­на вко­ро­ти­ла собі віку, ки­нув­шись у наф­то­ву яму. (...) Від зву­ко­вої по­ста­нов­ки „Бо­ри­слав сміється” не за­ли­ши­лось жод­них слідів ні в спеціальній літе­ра­турі, ні в схо­ви­щах фільмо­фон­ду»(8).

Про цей не­за­вер­ше­ний і втра­че­ний фільм ідеться і в спо­га­дах Йо­си­па Гірня­ка: «Я (...) докінчу­вав на кіно­фа­б­риці зніма­тись у ролі Ва­си­ля Півто­ра­ка у фільмі „Бо­ри­слав сміється” за тво­ром Іва­на Фран­ка і сце­нарієм си­на по­ета – Пе­т­ра Фран­ка, ко­лиш­нь­о­го че­та­ря Ук­раїнських Січо­вих Стрільців. У гурті кіноспівробітників я по­чу­вав се­бе кра­ще, ніж се­ред те­а­т­раль­ної братії. Ко­лишні ко­ле­ги з Те­а­т­ру ім. Ів. Фран­ка оми­на­ли ме­не, як за­чум­ле­но­го „кур­басівця”, а в ТЮГ співробітни­ки на­сто­ро­же­но че­ка­ли тіснішо­го твор­чо­го кон­так­ту, що був пе­ред­ба­че­ний після літньої відпу­ст­ки. (...) 22 черв­ня (...) я по­дав­ся на кіно­фа­б­ри­ку ав­том, яке кож­но­го ра­зу приїзди­ло по ме­не з павільйо­ну, де відбу­ва­лось зніман­ня. По місті якийсь нер­во­вий настрій. На Єврейсь­ко­му ба­зарі військо­ва вар­та зу­пи­ни­ла на­ше ав­то, на­ка­зу­ю­чи іншою до­ро­гою до­би­ра­ти­ся до кіно­фа­б­ри­ки. На те­ри­торії фа­б­ри­ки на­чеб­то нор­маль­но відбу­ва­лась пра­ця. Ко­ло 10 го­дин не­сподіва­но з’яв­ляється біля ме­не бе­резілець О. По­до­рожній, який ще з 1931 ро­ку ос­во­ю­вав Со­лов­ки і тільки не­дав­но звільнив­ся і приїхав на кіно­фа­б­ри­ку шу­ка­ти праці. Ко­лишній учас­ник од­но­го з пер­ших фільмів Олек­сан­д­ра До­вжен­ка „Зве­ни­го­ра”, він тільки ­що по­явив­ся в Києві. Замість привітань, він схви­ль­о­ва­но став роз­ка­зу­ва­ти, що на поїзд, яким він їхав із Жи­то­ми­ра, на­летіла німець­ка авіація, по­би­ла бом­ба­ми та по­ра­ни­ла чи­ма­ло лю­дей, що їха­ли до Києва. (...) Про­тя­гом од­но­го дня все по­летіло стор­ч­ма у безвість! Паніка й без­го­лов’я. Лю­ди при­ниш­к­ли у своїх но­рах та при­слу­ха­лись до зловісної тиші»(9).

Чи збе­рег­ли­ся ще десь в архівах, спо­га­дах якісь відо­мості про цей фільм – по­ки що невідо­мо. Для цьо­го потрібні по­шу­ки, але во­ни варті то­го, ад­же йдеть­ся про ек­ран­не втілен­ня зна­ме­ни­то­го тво­ру ук­раїнської кла­си­ки.

1 Гри­цак Я. Про­рок у своїй вітчизні. – К.: Кри­ти­ка. – 2006. – С. 277.

2 Там са­мо.

3 Там са­мо. – С. 279.

4 Ано­то­ва­ний ка­та­лог фільмів, ви­роб­ле­них на Одеській кіно­с­тудії ху­дожніх фільмів та на інших студіях та об’єднан­нях в Одесі у 1917–2004 ро­ках. – Оде­са. – 2004. – С. 72.

5 Ше­лест Ю. З Ка­ме­ня­ре­вої кри­ниці // Но­ви­ни кіно­е­кра­ну. – 1966. – № 5. – С. 12.

6 Ба­бишкін О. Ук­раїнська літе­ра­ту­ра на ек­рані. – К.: Ра­дянсь­кий пись­мен­ник, 1966. – С. 41.

7 Віталій Куч­вальсь­кий – закінчив ре­жи­серсь­кий фа­куль­тет Київсько­го кіноінсти­ту­ту (1930). Знімав для кіно­аль­ма­на­ху «Ук­раїнські пісні на ек­рані» – «Над річкою бе­реж­ком» та «Ой на­сту­па­ла та чор­на хма­ра» (обид­ва – 1936), пра­цю­вав аси­с­тен­том ре­жи­се­ра («Чарівний сад», «Ес­ка­д­ри­лья №5») та ре­жи­се­ром («Ви­ни­щу­вачі», 1939, «Бо­рис Ро­ма­ниць­кий», 1960).

8 Ше­лест Ю. До­ро­гоцінна спад­щи­на // Но­ви­ни кіно­е­кра­ну. – 1966. – № 8.

9 Гірняк Й. Спо­ми­ни / Упо­ряд. Б. Бой­чук. – Нью-Йорк: Су­часність. – 1982. – С. 458–459.